Роздуми про Церкву в Америці (2)

Закінчення, початок у попередньому числі

Віра, апостазія, євангелізація

Поширеним є стереотип, що бідні й неосвічені люди втрачають свою релігійність, стаючи освіченими й заможними. Це переконання поставили під сумнів дослідження, котрі показали, що бідні не такі релігійні, як було прийнято думати, а водночас люди з найбільшими прибутками та найліпшою освітою насправді є релігійнішими¹. Можливо, втрата релігійності найпоширеніша серед тих, що перебувають десь посередині спектра як за своїми прибутками, так і за рівнем освіченості. І саме такі люди становлять основну частину нашої американської діаспори.

Напівосвічені особи, якими є більшість американських випускників коледжів, достатньо зрозуміли для того, щоби відкинути те, чого їх навчали батьки і Церква, але недостатньо для глибокого переосмислення; достатньо для прийняття сучасних модних теорій, але недостатньо для їх оспорювання; достатньо для хизування вмінням ставити питання, але замало для здатності відповідати на них. Люди після коледжу – меткі в підхопленні нових ідей, теорій та філософських учень, але багатьом із них бракує інтелектуального апарату для вміння критично аналізувати. Можливо, тому, що їхні університети не забезпечили їх належною філософською світоглядною основою. Також вони не мають жодного поняття в богослов’ї. Отже, їм бракує інтелектуальної підтримки для яких би то не було залишків їхньої віри.

Віра ґрунтується на мудрості, а не лише на знанні чи поінформованості. А мудрість, як мені вдалося спостерегти, зазвичай можна зустріти як серед найліпше освічених, так і серед цілковито неосвічених. Останні спираються на тверезий глузд і традицію, а перші опрацювали загальноприйняту суспільну думку («received wisdom») і вийшли за її межі.

Але якщо сказане відповідає дійсності, то чому так мало віруючих серед наших інтелектуалів? Можливо, через ідеологічний конформізм академічного світу, який маргіналізує оригінальних мислителів, які можуть поєднати знаття на віру. Ймовірно саме тому, враховуючи нашу невелику кількість в Північній Америці, наша діаспора не має публічних християнських інтелектуалів, як їх мають набагато чисельніші римо-католики. Насправді ми маємо християнську інтелігенцію в широкому розумінні, включаючи фахівців у різних галузях та підприємців. Але нам бракує мирянських лідерів, які могли б переобразити й оживити релігійне життя.

Так було не завжди. Натхненне лідерство Митрополита Андрея Шептицького в міжвоєнний період на заході України породило когорту видатних католицьких інтелектуалів, більшість яких після Другої світової війни емігрувала на Захід. Серед них був психолог Володимир Янів (1908 – 1991 рр.) – багатолітній ректор Українського Вільного Університету в Мюнхені, Богдан Боцюрків (1925 – 1998 рр.) – професор політології Карлтонського університету в Оттаві. У США це професори Леонід Рудницький (нар. 1935 р.) і Мирослав Лабунька (1927 – 2003 рр.) – обидва з Університету Ля Саль у Філадельфії, Богдан Лончина (1917 –1985 рр.) – з Фордгемського університету в Нью-Йорку, Василь Маркусь (1922 – 2012 рр.) – з Університету Лойоли в Чикаго. Трьох останніх можна розглядати як публічних інтелектуалів завдяки їхньому лідерству в Українському Патріархальному Русі. Професор Рудницький був передовим рушієм у Товаристві українців-католиків «Свята Софія». І всі вони не мають наступників… Насправді нове покоління народжених в Україні вчених робить кар’єру в США, але ніхто з них, як виявляється, не має бодай якогось зв’язку з Церквою. Причини можуть бути неясні, але сам феномен вражає.

За відсутності лідерів завдання євангелізації покладене на інституційну Церкву. В той же час відповідне завдання виявляється складнішим, ніж одне-два покоління тому. Якщо християнська Америка відходить у минуле, то християнський Захід – вже історія. Але, можливо, не все так просто. У своїй Еразмівській лекції 2022 року єпископ Антоній Фішер з Австралії подав думку, що частини «Заходу» водночас є «постхристиянськими», «християнськими» і навіть «дохристиянськими». Вказуючи на те, що Церква в минулому зазнавала стрімких занепадів, єпископ закликав до сповненої надії та творчої євангелізації². Результати згаданого дослідження УКУ в США засвідчують, що перед тим, як наша Церква зможе євангелізувати світ, вона має євангелізувати своїх людей. УГКЦ в Америці зіткнулася з четвертою хвилею імміграції, багато представників якої не причетні до мови і Церкви, як їхні попередники з третьої хвилі, а ще більше схильні асимілюватися. Ті ж, котрі зберегли патріотичну лояльність до України, особливо після початку теперішньої російської агресії, необов’язково асоціюють національну належність з церковною. Четверта хвиля заповнила лавки наших церков, що порожніють. Проте ці нові члени – лише частка більшої кількості. І той різновид релігійності, що його вони принесли з сіл і міст свого походження, позначений побожними практиками латинського стилю, а також емоційним пієтизмом, правдоподібно не переживе прагматичний матеріалізм американської культури, особливо серед їхньої молоді.

Ефективна євангелізація має бути сповнена не тільки в просторі – до кінців Землі, а й у часі. Залишилося небагато місць, куди християнська благовість не сягнула в котрійсь зі своїх форм. Але християнізація – це не одномоментна подія. Хрещення Русі понад тисячоліття тому не робило всі наступні покоління автоматично християнськими. Насправді українське село зберегло особливе поєднання поганських і християнських практик, сполучених з сільськогосподарським календарем, котрі дожили до наших днів. Та відтоді, як наші селяни виїхали до копалень і заводів Пенсільванії, Детройту чи Донбасу, до офісів Києва, Львова чи Нью-Йорка, вони були відокремлені від цієї християнської сільської культури. Вони стали більше чи менше «секулярними», навіть якщо вдержали невідповідне і, зрештою, нестабільне поєднання народного християнства з механічними ритмами сучасного життя.

Що більше, в сучасну добу кожне покоління робить свій власний вибір. Отже, щоби християнство вижило, євангелізація мусить бути безперервним процесом. Відтак більше не може бути жодного релігійного примусу: до цього є сильна опозиція з боку культури, суспільства, а часом і держави – гарантій успіху «успадкування віри» немає. Християни вірять, що Церква існуватиме до кінця часів. Але Церква, яку зустріне Христос під час Другого пришестя, може бути Церквою Африки або Китаю. Немає певності, що Церква Північної Америки буде серед них.

Надто часто люди Церкви, залучені до євангелізації, виглядають неуважними до суспільства, яке їх оточує, і припускають, наче їхня аудиторія вже віддана вірі. Як видається, вони ігнорують той факт, що для багатьох ані Церква, ані «організована релігія» не є чимось привабливим. Обіцянка того, що виконання строгих вимог складної релігії – регулярне відвідування церкви, піст і молитва, сповідь і покаяння врятують нас від гріха та смерті, мало промовляють до тих, що не вірять у гріх і прийняли неминучість смерті. Тож треба починати з основ, як-от самої ідеї існування Бога, душі або чогось, що не може бути сприйняте відчуттями. Також ми не можемо вважати, що істина християнської благовісті є самоочевидною. Я знав напрочуд інтелігентних людей, які не бачили жодного сенсу в Новому завіті. В добу всезагального «розчаклування» світу винятково раціональний і по-буквалістськи мислячий матеріаліст не може вірити в ангелів, духів або дива, навіть якби хотів. Сучасна молода особа, яка не має жодного релігійного виховання чи освіти, дивлячись на бентежну множину філософських вчень та релігій світу, може запитати, чому ось саме ця з-поміж них повинна бути істинною. Чи наше духовенство готове дискутувати про такі матерії зі скептиками та невіруючими?

Водночас ті, що заангажовані в релігію, мають розмаїті очікування. Дехто шукає чогось, що критики називають «терапевтичною» Церквою. І в теперішні важкі часи, які сколихнули війна та пандемія, нікому не можна дорікати, що він шукає мирне святилище. Навіть люди, які уникають формальної релігії, заради психологічної терапії часом повертаються до своїх релігійних коренів³. Інші, мотивовані поняттями справедливості й турботи про бідних, розглядають Церкву як засіб соціального активізму. Також, можливо, для більшості нашої діаспори українська Церква слугує маркером етнічної ідентичності та маніфестації націоналізму. Всі ці очікування, звісно, недосконалі, а часом абсолютно хибні та потенційно єретичні. Вони можуть, і це правда, провадити особу і до повнішої православної віри. Та чи легітимізують вони підходи до євангелізації – вже інша річ.

Природно, що первинними євангелізаторами є єпископи та священники. Результати дослідження, ініційовані парохією в Пелетайні (див. першу частину тексту в попередньому числі «Патріярхату». – Ред.), відобразив загальний позитивний вплив наших пастирів. Тепер багато їх походять з України, і вони з-поміж найкращих та найяскравіших. Багатьом із них, одруженим, із дітьми, довелося воювати з двома монстрами нашої молодіжної культури та громадської шкільної системи. Але Україна також потребує своїх священників, особливо тепер, коли кількість покликань почала зменшуватися, коли війна накидає надзвичайні тягарі. Крім того, далеко не всі ненароджені в Америці можуть зрозуміти американське суспільство (воно навіть народжених тут може збентежити) так добре, щоб євангелізувати його. Ба більше, в «імпортуванні» священників з іншої країни є щось аномальне, навіть попри те, що ми розділяємо з нею її культурну спадщину. Кожна земля, кожна культура повинна плекати своє духовенство. Можливо, тоді, коли ми зрозуміємо, що більше не маємо пастирів, матимемо стимул до підбадьорення своїх дітей долучитися до цього найбільш насущного з покликань.

Намет чи замкнута група?

Серед римо-католиків триває дискусія щодо того, чи Церкві варто бути розширеним інклюзивним наметом (див. Іс. 54, 2), а чи вужчою, проте активною елітою. Солідний духовний, у тому числі папський, авторитет стоїть за моделлю намету. На початку свого понтифікату Папа Франциск сказав, що Церкві недостатньо відчинити двері – вона мала б вийти назовні, на вулиці, сквери і шукати гостей для Господнього бенкету⁴.

Утім небезпекою для інклюзивної Церкви є те, що вона більш не може бути виразно католицькою. Довколишнє суспільство може послабити моральну пружність спільноти. Огляди показали, що значна кількість американців, які ототожнюють себе з католиками, ані не практикують віру, ані не приймають її засадничі догмати. Ба більше, ми живемо в суспільстві, де основні норми цивілізованого життя відкинуті. Для прикладу, згідно з результатами огляду Центру контролю за хворобами США, майже 15% дівчат підліткового віку були зґвалтовані та 13% вчиняли спроби суїциду⁵. Нігілізм стає типовою філософією молоді. Чи не варто Церкві відділити себе від усієї цієї кромішньої темряви?

Можна заперечити, що мала місцева церква ризикує перетворитися у щось на взірець секти – понятійної «бульбашки», дискурсивної ехокамери, позбавленої зв’язку не тільки із суспільством, а й самим церковним проводом. А ще, з іншого боку, мала церква може бути міцною, якщо вона згуртована, сповнена духу посвяти і має активну інтелігенцію. В інтерв’ю Пітеру Зейвальду, опублікованому в 1997 році, майбутній Папа Бенедикт XVI сказав, що хоча це й прикро, що люди відходять від християнства, віра може перебувати в ліпших руках «малих, незначних груп, котрі, проте, живуть інтенсивною боротьбою проти зла і привносять добро у світ, що дозволяє увійти Господу»⁶. В своїй книзі 2017 року «Шлях Бенедикта. Стратегія християнства в постхристиянській країні» Род Дрегер запропонував американським християнам творити компактні спільноти, щоби протистояти секуляризаційному тренду довколишньої культури⁷.

Але, врешті-решт, не можна запланувати широку або вузьку Церкву. Церква має бути віддана Христові, її величина – поза нашим контролем. У випадку УГКЦ мала й розсіяна Церква цілковито може бути неминучим результатом. У нас уже більше немає тих компактних спільнот на північному сході США, з яких вийшли церковні лідери та активні віряни. Розсіявшись по США, ми нелегко об’єднуємося в територіальні парохії⁸. Тож наша Церква майбутнього може існувати віртуально в низці концентричних кіл зі священством та чернецтвом у ядрі, оточеному вузьким кільцем активних, посвячених вірних і ширшим зовнішнім кільцем ідейних, хоча менш активних членів, сполучених тільки через інтернет і таких, що зустрічаються фізично лише для сповіді та причастя тільки там і в тих місцях, у яких дозволяють обставини.

Споріднена дилема полягає у тому, чи УГКЦ повинна бути українською Церквою, тобто такою, що служить іммігрантам їхньою рідною мовою, а чи американською Церквою, тобто такою, що використовує англійську. Зусилля сповняти обидві опції ставить високі вимоги до єпископів та священства. Перша з них – сутнісно консервативна: збереження клаптика України для новоприбульців. Друга мала б бути високоінноваційною і гнучкою з огляду на вимогу успішно «перекласти» нашу складну церковну культуру американською культурною ідіомою.

Та якщо УГКЦ слід еволюціонувати в американську Церкву візантійського обряду, то що мало б відрізняти її від руської Церкви (не російської, а Пітсбургської митрополії з коренями в Мукачівській єпархії. – Ред.). Дуже мало. Зрештою, дві окремі єрархії в Пітсбургу та Філадельфії постали головним чином через те, що закарпатці й галичани не могли погодити свої національні ідентичності, а не з богословських причин. Принаймні вони мали б спільно користати з можливостей семінарій, навчання причту і програм. У більшості вони можуть з’єднатися. Саме київська редакція візантійського обряду, а не етнічна чи національна орієнтація вірних є тим, що робить нашу Церкву цінним елементом Церкви вселенської.

Демографія та сім’я

У наші дні ідейні українські католики стають самотніми особами перед лицем постхристиянського суспільства й держави, де антикатолицькі та антирелігійні ухили стають щораз прийнятнішими. Чи може такий індивід отримати моральну підтримку життєздатної церковної спільноти? Майбутнє такої спільноти значною мірою залежить від ендогамії серед українських католиків. Це тому, що базовою одиницею Церкви є парохія, базовою одиницею парохії є сім’я (хоча, звісно, є й одинокі члени), а ядром сім’ї – подружжя. Ендогамія до певної міри залежить від густоти населення та його згуртованості. Ранні українські іммігранти в США жили в добре сполучених спільнотах, але й там асиміляція взяла своє. Третя хвиля тяжіла до північних і східних міст США, формуючи «гетто». Ба більше, було політично вмотивованим підтримувати ендогамію. Таким чином нові українські католицькі сім’ї постали, щоб замінити членів асимільованої довоєнної імміграції. Але поза цими спільнотами одруження в межах своєї етнічної й релігійної традиції було складним і рідкісним. На моїй рідній парохії в Сан-Франциско осіб мого покоління, які регулярно відвідували церкву, можна порахувати на пальцях однієї руки. Як наслідок – в таких спільнотах екзогамія була майже загальною. Тепер географічне розсіяння стає радше правилом, аніж винятком⁹. Українська сім’я – явище, що зникає. Можна вірити у божественне провидіння, але годі планувати розбудову Церкви на невідповідній статистиці.

До того ж силуване бажання «одружитися з українкою/українцем», таке притаманне представникам третьої хвилі імміграції, мало своїм осердям радше національність, як релігійність. І це також могло спричинитися до церковних втрат. Однак ті, що поставили в осерді одруження та сім’ї віру, часто знаходили пару серед католиків латинського обряду, хоча й нелегко зустріти серед них таких, котрі не покинули Церкву. Отже, знову наша Церква зазнавала втрат. А чекати на подвійну етнічну та конфесійну ендогамію нереалістично.

Утім втрати нашої Церкви почалися набагато раніше. В той час як українські селяни зберігали віру, церковну та релігійну культуру, інтелігенція була відчутно секуляризована на початку ХХ століття, приблизно в тандемі з Західною Європою. От із цієї інтелігенції значною мірою вийшла третя хвиля імміграції.

У наші дні представники третьої хвилі вже майже всі відійшли у засвіти, а їхні нащадки приєдналися до американської більшості. Четверта хвиля імміграції з радянської та пострадянської України була тільки частково воцерковленою; комуністичне насилля над релігією в дечому було успішним. Представники четвертої хвилі також виявилися більш схильними до асиміляції з чимраз більше секуляризованою американською культурою. Зрештою, більшість із них покинула Україну з власної волі, мало хто був би таким наївним, щоби вважати, що їхні нащадки можуть бути українцями в якомусь значимому розумінні. В умовах незалежності України це може бути радше особистим волевиявленням, аніж патріотичним обов’язком. Навіть посеред війни стурбованість збереженням української мови та культури щораз більше перестає бути мотивом для представників четвертої хвилі, який міг би спонукати їх триматися успадкованої ідентичності, бо сьогодні вже неправдоподібно, що українська мова та культура зовсім пропадуть. Якщо додати до цих чинників згадане географічне розпорошення, можна було очікувати, що чисельність української Церкви радикально зменшиться. Статистика, подана в першій частині цього тексту, точно відображає це.

Усупереч згаданій екзогамії та асиміляції в пасторальній активності Церкви далі постульована українська католицька сім’я. І це зрозуміло. Для прикладу, маємо значною мірою успішний наголос на сімейних цінностях з боку Церкви святих останніх днів (мормонів). Проте вони зберігають географічну концентрацію і сильну релігійну солідарність. А ще не обмежують одруження межами однієї етнічної спільноти. В УГКЦ, за винятком хіба що деяких священничих родин, рідко зустрінеш такі, де всі батьки, діти й онуки вкупі беруть участь у релігійному житті. І все ж таки пасторальний підхід нашої Церкви ґрунтується на сімейній моделі.

Загальний занепад інституту сім’ї в Америці порушує дієвість цієї моделі. Один оглядач оцінює, що від 1970 року 86% подружжів розпалися. Люди одружуються пізніше; 40% з тих, що це зробили, розлучаються; зростає відсоток тих, що взагалі не одружуються. Народжується менше дітей, а з них 40% не мають одружених батьків¹⁰. Ми можемо протестувати (насправді бездоказово), що ці явища не впливають на наших людей. Але ми не можемо ізолювати себе від фрагментації всього, що довкола нас. Ми – бранці ширших тенденцій, що тривають у західному суспільстві.

Позаяк українська католицька сім’я занепадає, виглядає так, що нашим типовим парохіянином майбутнього буде самотній вірянин, або, можливо, «одружений фанатик», який щотижня скрадатиметься, щоби взяти участь в дивних ритуалах у віддаленому місці, в той час як решта домашніх зайняті розсудливими заняттями звичайного американського ранку, як-от спання, сніданок, спорт. Відкритим залишається питання, чи зразковий уклад молитви фанатика, його пости та милостиня євангелізуватимуть друзів і знайомих, а чи спонукатимуть їх викликати соціальні служби. Цілковито воцерковлена широка сім’я та одинокий практикуючий віруючий можуть бути справді екстремними випадками. Для більшості людей дійсність буде десь посередині. Але я підозрюю, що реалії тяжітимуть до другої з екстрем. Ті, що планують пасторальну діяльність, мають узяти ці тенденції до уваги. Можливо, їхній підхід, що тепер сфокусований на інституції, приналежній до певною мірою ідеального світу, варто розширити, щоб охопити й одинокого вірянина.

Однак це не означає, що Церкві не варто підбадьорювати великі згуртовані сім’ї. Мері Еберштадт аргументує, що занепад сім’ї є головною причиною «секуляризації»¹¹. Дев’яносто років тому британський історик Крістофер Довсон передбачив, що відхід у минуле патріархальної сім’ї призведе до послаблення релігії та культури загалом¹². Його застереження було передбачливим.

Модернізація, секуляризація та культура

Часто вживаний термін «секуляризація» має кілька значень і зазвичай є надто широким, щоб бути універсально придатним¹³. Але секуляризація в простому сенсі занепаду релігійності серед певного населення безсумнівно є застосовною щодо американців українського походження. Підсвідомі наслідки комунізму серед іммігрантів, як зазначає отець Томаш Галік у стосунку до чехів, стійкі та довготривалі за наслідками. І нещадні до четвертої хвилі. Атеїстична освіта разом зі скандальною дискредитацією релігії серед українців Російською Православною Церквою через її колабораціонізм із державою мали своїм наслідком виникнення засадничо секуляризованої інтелігенції. Тому її перехід до західного секуляризму легкий і плавний.

Секуляризацію загалом розглядають як аспект модернізації, тобто неминучого переходу до сучасності. А сучасність, як навчають, є необхідно секулярною. Ми відкрито осуджуємо сталінське нищення українських церков, яке було частиною, кроком на шляху нищення української культури, як також штучний голод – нищенням українського села і традиційного укладу життя. Але дехто може стверджувати, що всі ці явища були частиною модернізації, що тільки метод був поганий, а не мета. Зрештою, сучасний капіталізм виявився рівною мірою ефективним у докорінному нищенні виразно національних культур. Для прикладу, внаслідок цього східноєвропейські радіостанції тепер майже не мають у своєму етері нічого, окрім американської попмузики чи її імітацій. Сучасний корпоративний агробізнес є причиною занепаду і зникнення українського села та його традиційного укладу життя. Чи не капіталістична сучасність також знищує релігію, хоча й непрямим насиллям, як це робив комунізм, а, вочевидь, ефективнішим методом – звичайним ігноруванням і позиціонуванням її як непотрібної.

Самовпевнене припущення, що модернізація обов’язково означає секуляризацію, втім, було піддане виклику. Історія не передбачає такої «необхідності», як також не існує такого явища, як єдина лінія «прогресу». Суспільства можуть ставати на хибний шлях і багаторазово чинити так, як сучасна Росія. Тож якщо ми обрали хибний шлях модернізації, то можемо почати заново. Як аргументував Чарльз Тейлор, а також інші мислителі, може існувати альтернативна сучасність – та, в якій є місце для релігійності. Але її треба створити, що, звісно, потребує творчого підходу.

То що ж нам робити із сучасністю, яка відверто відкидає як релігію, так і Церкву? Отець Томаш Галік обстоює рішення, запропоноване Папою Бенедиктом XVI, «освіта та інтелектуальний діалог з агностичним суспільством». Чеський богослов закликає до зміненого християнства, яке включає «вдумливу віру, відкриту, втілену в культурі нашого суспільства, осмислену в діалозі з філософією, наукою та мистецтвом», а також цінує діалог віри та сумніву. А проте діалог безглуздий, якщо його учасники не мають одностайності щодо його мети. Якщо християнська сторона цього діалогу наполягає на перемозі над агностичною позицією, представники останньої можуть бути не зацікавлені в цьому діалозі, хіба що християнська сторона забажає бути переконуваною в істинності агностицизму. Діалог має сенс тільки тоді, коли обидві сторони готові до непередбачуваної зміни в своїх поглядах. З іншого боку, християнське заангажування у філософію, науку й культуру може збагатити всі партії і дозволити їм ліпше окреслити свої позиції без загрози їхнім засадничим постулатам. А щодо сумніву, то хіба він не є неминучою тінню віри? Теперішній факт, що українську греко-католицьку Філадельфійську архиєпархію очолює доктор історії, який захистився у Гарварді, є добрим провісником для заангажування Церкви в «агностичний» світ науки, вченості та мистецтв.

Упродовж багатьох років такої співдії Церкви із секулярним світом бракувало. Ще два десятиліття тому провідний українсько-американський науковець критикував «самомаргіналізацію» Католицької Церкви як результат «патерналістського контролю й анафемствування». Дискутуючи із загальним наративом, що УГКЦ «завжди» була з народом, він вказував на спадок «клерикалізму, лоялізму та обскурантизму» ХІХ століття. Однак нарікав на антиклерикалізм інтелігенції як результат цього (і на сході, і на заході України), а також на «однобічність, котра увійшла в українське культурне та інтелектуальне життя, певну атрофію щиро духовного й релігійного»¹⁴. І справді, можна поставити запитання, скільки сучасних українських авторів серйозно прив’язані до релігії? На сході України те, що релігійне життя було сильно опановане чужою Церквою, зобов’язаною цим репресивній державі ще з XVIII століття, не дуже, за кількома помітними винятками, спотворило духовний розвиток нашої інтелігенції.

Водночас саме культура в змозі запропонувати найкращі перспективи для духовного відродження як в Америці, так і в Україні. Варто розуміти, що на цьому полі інституційна Церква, тобто єпископи і священство, не можуть працювати самотужки. Вони можуть давати гроші, розпоряджатися церквами, іконами та іконостасами. Але сама культурна праця – це вже переважно завдання для вірних. Мовиться не тільки про внесок у церковну культуру, але, можливо, важливіше завдання: внесення віри Церкви у довколишнє суспільство засобами культури.

Це означає залучення митців як усередині нашої спільноти, так і ззовні. Люди ззовні іноді виявляють більше поцінування та розуміння нашої традиції, аніж ми. Наведу приклад американців грецького походження. Проєкт православної церкви Святого Миколая у Світовому торговому центрі в Нью-Йорку вони доручили визнаному іспанському архітекторові Сантьяго Калатраві. В підсумку освячена й відчинена у 2022 році церква – естетично приємна, безсумнівно сучасна і водночас відповідає греко-візантійської традиції. Це не тріумфалістська «заявка», а помірковано граціозна споруда, яка смиренно запрошує ввійти та помолитися кожного, не тільки грецьких іммігрантів, які шукають знайомі культурні маркери.

Дехто заявляє, що києво-візантійська традиція з її хоровим співом, пишнотою, іконами та кадінням привертає до нових навернень. Це, звісно, так. Але інші до цього лишаються байдужими. Приміром, ми, віряни, маємо покращити стан церковної музики. Це передбачає два завдання: перше – переконатися, що маємо добре керований хоровий спів на всіх головних службах як додаток до соборного співу; друге – довести до досконалості хоровий репертуар. Мовиться про використання хорошої сучасної церковної музики (тут мені спадають на думку Роман Гурко та Валентин Сильвестров) укупі з класиками, як-от Ведель, Березовський, Бортнянський. Чого нам не варто робити, то це повторювати помилки численних церковних музичних керівників латинського обряду, котрі з добрими намірами, але з хибним розумінням настанов Другого Ватиканського Собору впродовж пів століття догоджали невибагливим смакам своїх парафіян заспокійливим псевдопопом замість того, щоби відображати півтисячолітню спадщину чудової музики, починаючи від Джованні П’єрлуїджі да Палестріни і закінчуючи Франсісом Жаном Марселем Пуленком або ж пробуючи щось дійсно нове і гостре.

Нам також варто поглянути за Церкву, в «секулярну» культуру, яка все ж таки вказує у напрямку Господа. Одним із перспективних засобів тут є література: не тільки україномовна література «в діаспорі», а англомовна література української традиції. Якщо це видається дивною пропозицією, поміркуйте над тим, як Вільям Батлер Єйтс і Джеймс Джойс, пишучи англійською, зробили внесок в ірландську культуру. В США єврейсько-американська проза часто описує релігійну традицію. Як я знаю, невеликий корпус українсько-американського красного письменства існує, хоч і є великою рідкістю.

Особливо присвяченою темам духовності є поезія. Серйозна поезія не може уникнути їх, найкращі строфи, навіть секуляризованої культури, торкаються релігійності, принаймні побіжно, навіть якщо роблять це з наміром поставити її під питання або ж опротестувати.

Нещодавно каліфорнійський поет-лауреат Майкл Дейна Джоя закликав до оновлення релігійної поезії, використовуючи свіжу мову замість «притертої» богословської фразеології¹⁵. Він також виступив на підтримку поезії в церкві, як-от у справі нових перекладів псалмів. Ці тексти знайомі нам із візантійської літургії. Можливо, настільки знайомі, що ми їх ігноруємо. Псалми здавна надихали українських поетів, у тому числі Тараса Шевченка. Але сьогодні світ нашої Церкви і світ нашої літератури, як виглядає, є двома окремими галактиками.

Менш ефективним сказане щодо залучення християнства в сфери «секулярної» культури є в царині живопису. У світовому вимірі можна говорити про те, що значна частина сучасного мистецтва стосується духовних тем¹⁶. А як щодо українського малярства? Напевно, щось вражаюче могло б статися, якби охрещений греко-католик Енді Воргол у свої останні роки привернув до себе увагу греко-католиків, живучи з ними зовсім поряд – у нью-йоркському Іст-Вілледжі. Може, тоді в нашому мистецтві відбулась би революція?.. На щастя, в Україні відбулося відродження іконопису. Львівська галерея «IconArt» та асоційована з нею школа іконографії привернула увагу американської мистецтвознавиці Мері Елізабет Подлес ¹⁷. Можна було очікувати, що, як і  колись, тепер Церква змогла б підтримати сучасне релігійне мистецтво якщо не фінансово, то хоча б морально. Таке залучення до сучасної культури могло б стати внеском до відродження нашого церковного життя.

Не мовиться про те, що культура має бути банально використана як засіб євангелізації. Але вже з огляду на те, що здорова, добре розвинута культура обов’язково містить духовну складову, вона завжди має євангелізаційний ефект.

Завершення

Викладені роздуми ґрунтуються на власному досвіді, спостереженні, дискусіях і численних джерелах, включаючи звіт УКУ з дослідження п’яти українських американських спільнот¹⁸. Природно, що інші автори можуть зробити інші висновки.

У наші дні релігійні, віруючі люди населяють ментальний всесвіт, у якому вони є відокремленими від решти світу. В СРСР ця особливість могла допровадити їх до психіатричної лікарні – там практикували такий спосіб ув’язнення. Як і українські патріоти-дисиденти, з якими в них було багато спільного, українські греко-католики в умовах тоталітарного режиму сформували альтернативне – невидиме – суспільство. У порівняно вільних і толерантних умовах США віряни також творять альтернативну культуру, хоча й не страждають від систематичного переслідування. УГКЦ – одна з численних складників цієї культури. Разом з іншими її вірні можуть кинути виклик і, можливо, змінити більший секулярний світ.

д-р Андрій Сороковський

Переклад із англійської Володимира Мороза

1. Mary Eberstadt. Secularization Revisited: Why There’s Hope for Faith // National Review, 5.ХІІ.2022 (У цій публікації цитовані соціологічні дослідження як у США, так і за кордоном).
2. Anthony Fisher. The West: Post- or Pre-Christian? // First Things 2 (2023).
3. Так, двоє з трьох протагоністів нещодавнього роману «Остання робітня» Кріса Хуто, Річарда Балабана і Джулі Бовден (2022 р.), де описана терапевтична група у відомому каліфорнійському Інституті Есален, їхні відповідні юдейська та християнська традиції.
4. Див. інтерв’ю в La Civiltà Cattolica, 19.IX.2013.
5. Donna St. George. Teen Girls ‘Engulfed’ in Violence and Trauma // Washington Post, 13.ІІ.2023. (https://www.washingtonpost.com).
6. Видано в 1997 році як Salt of the Earth: The Church at the End of the Millennium. Український переклад побачив світ у видавництві «Місіонер» як: Йосиф Рацінґер. Венедикт XVI. Сіль землі. Християнство й Католицька Церква в ХХІ столітті. Львів, 2007.
7. Rod Dreher. Benedict Option FAQ // The American Conservative, 6.Х.2015. https://www.theamericanconservative.com/benedict-option-faq/. Заголовок, який відсилає до святого Венедикта Нурсійського, засновника західного чернецтва, і взятий із висновку автора книги – філософа Елесдеа Макінтайра «Після чесноти» (1984 р.). Для українських католиків джерелом напрямних принципів для таких спільнот можуть бути Правила святого Василія Великого, хоча вони й первісно створені для чернецтва.
8. Щодо статистики розсіяння див.: Oleh Wolowyna. Atlas of Ukrainians in the United States, 2019.
9. Oleh Wolowyna. Atlas of Ukrainians in the United States, 2019.
10. Anthony Esolen. Marriage Fading // Touchstone, січень – лютий 2023, с. 33. «Якщо ми хочемо заповнити наші церкви, – пише Есолен, – ми повинні, згідно з природним порядком, сформувати людей, які їх заповнять». Ці люди мали б бути здатні до повноцінного життя, любові, одруження і творення сім’ї (Там само, с. 36). Сучасні тренди ведуть у протилежному напрямку.
11. Eberstadt. Secularization Revisited
12. Christopher Dawson. The Patriarchal Family in History // Dynamics of World History. London, 1956, с. 156 – 166.
13. Щодо секуляризації й модернізації я дискутую в одному зі своїх попередніх текстів: Андрій Сороковський. Секуляризація: діагноз і лікування // Патріярхат 6 (2013).
14. George Grabowicz. Introduction // Harvard Ukrainian Studies, т. 26, №1-4 (2002 – 2003: Ukrainian Church History) 15 – 16.
15. Dana Gioia, Christianity and Poetry // First Things, August 2022.
16. Див., наприклад, будь-який з випусків журналу «Image», видаваного в Сіетлі.
17. Mary Elizabeth Podles. Ivanka Demchuk’s Icon of the Annunciation // Touchstone, І-ІІ.2023, с. 62
18. Звіт дослідження УКУ, виданий  англійською в: Logos: A Journal of Eastern Christian Studies, т. 63. Це видання доступне в канадському Інституті Митрополита Андрея Шептицького: Metropolitan Andrey Sheptytsky Institute of Eastern Christian Studies, University of St. Michael’s College, 81 St. Mary Street, Toronto Ontario M5S1J4 Canada.

Поділитися: