(продовження з травневого числа)
* * *
У випадку України діялог Сходу і Заходу стримується ще одним психологічним аспектом. В очах більшости українського духовенства Захід сьогодні є містилищем гріха секуляризму і, так би мовити, «мерзотою морального запустіння». Так реагує наше священство на той факт, що українське суспільство сьогодні буквально інфіковане розтлінними міязмами з підвалів західньої цивілізації. В очах деяких людей правильність тих чи інших форм християнства мають визначати не теоретичні постуляти, а реальний стан суспільства, у якому вони діють. Так відкривається шлях до гордині: наслідком діяльности візантійського православ’я стає поразка перед мусульманством: наслідком проповідництва Римо-католицької та Протестантських Церков у Західній Европі — аморальність та повний секуляризм суспільства; наслідком особливого шляху московського православ’я стає безбожництво комунізму. Висновок — нічого не переймати від них і берегти своє власне древнь благочестя.
Про мораль — розмова окрема, а цього разу я торкнуся тільки проблеми секуляризму. Для України ця проблема особливо важлива. У народу, довший час позбавленого власної державності, віра взагалі є чи не найважливішим чинником національного виживання. Ось чому потрапити з царства войовничого атеїзму у царство агресивного секуляризму — означало б для українців втратити визначальні параметри національного буття.
Як же ставляться українські Церкви до секуляризму? Те, що негативно, — це очевидно. Однак, рівень, на якому ведеться їхня полеміка із сучасним секуляризмом, все ще не виходить за рамки полеміки Церкви з вольтеріянством у минулі епохи. Навіть у випадку Української Греко-католицької Церкви існує значний спротив духові Другого Ватиканського Собору, стилістика мови якого у спілкуванні з секуляризованим світом уже зовсім інакша. Загалом, українське християнство виявляє глибинний консерватизм, який, відповідно, викликає світоглядне напруження у стосунках із Заходом, з боку якого йде сьогодні значний цивілізаційний тиск. Практично неосмисленою є провіденційна роля секуляризму, а відтак боротьба з ним не йде далі голого заперечення. Свідомо чи несвідомо нинішній священик прагне відтворити у своїй діяльності досекулярні стосунки між Церквою і суспільством, у яких, власне, Церква і була зформована. В результаті священик часто стає невблаганним суддею, забуваючи, що суддя сьогодні носить не священичі ризи, а суддівську мантію. Єдина роля, яка сьогодні личить Церкві, — роля мудрого порадника, який не нав’язує людям своїх рецептів, однак, завжди радо прийде на допомогу, коли врешті-решт людські рецепти виявляються неспроможними.
Кризовий стан, у якому опинилося українське суспільство, не міняє головного висновку: не мирян треба пристосовувати до гордовито незмінної Церкви, а Церква, будучи наставленою служити людям, мусить пристосовуватися до них і шукати «знаки часу», щоб стати їм потрібного.
Духовенство не зможе подолати секуляризм, відтворюючи у своїх стосунках із суспільством ті чинники які свого часу його, секуляризм, породили. Щоб розшифрувати цю думку, замислімся, чи таким уже однозначно негативним є для нинішньої України секуляризм, зокрема секуляризм держави? Всі українські Церкви тою чи іншою мірою гостро реагують на нього, схиляючись до варіянту християнської держави, а деякі навіть ставлять питання про визнання своєї Церкви державною і відверто упревілейованою. На жаль, тут головне вістря домагань спрямоване не тільки ЗА свою Церкву, скільки ПРОТИ Церков-суперниць. Форми вияву таких домагань — спроби використати державні органи в боротьбі проти конкурентів, міжконфесійна ворожнеча, відверта пропаганда і середньовічне під’южування вірних своєї Церкви супроти вірних іншої — настільки нехристиянські, що секуляризм держави стає для суспільства воістину спасенним.
Я вірю, що настане час — секуляризм епохи таки буде подоланий. Але не поверненням до досекулярних моделей суспільства, а через цілковиту трансформацію суспільства, в тім числі й духовенства.
* * *
Та вернімося все ж до проблем екуменізму. Найперше, що потрібно було б зробити українським християнам, — це підвести балянс історії і визначитися в еклезіяльній моделі Київської Церкви:
Зрозуміло, що сучасному українцеві гірко заглядати у власну історію. Надто багато там національних поразок і торжества сусідніх моцарств. Від цього остигала не тільки християнська любов. Від цього остигало і християнське смирення. Історія звично покладе вину за бунт на ті народи, які до нього вдаються і програють, тобто на тих, що втомилися очікувати ласки сильних. Так на церковному тлі з’явилася провина українських православних, які не дочекались дарування їм автокефалії Москвою чи Візантією, і провина греко-католиків, які почали відбирати свої храми, не дочекавшись, коли про це домовляться Ватикан і Москва. Однак свою частку вини за нинішній стан речей мають взяти на себе і сильні. їхня позиція надто від світу цього, щоб бути взірцево християнською. Є один ритм часу для тих, хто сидить у теплі, і зовсім інший — для тих, хто стоїть на морозі. Висловити цей докір у бік сильних вважаю абсолютно необхідним, оскільки далі збираюся говорити все таки про невтішну тактику слабких.
а) Українська православна автокефалія
Якщо говорити про автокефальні Церкви України, то формула, яку вони обрали для себе («ні Рим, ні Москва»), рівною мірою відчайдушна і безперспективна. Мабуть, у колишні епохи таку формулу можна було б назвати героїчною. Однак наприкінці XX століття позиція майже кругової оборони, тобто ворожого протистояння з більшістю християнської ойкумени, поза всяким сумнівом, приречена на невдачу. Наявність такої позиції свідчить про те, наскільки далеко суспільна свідомість, здеформована комуністичним тоталітаризмом, проникла у сферу церковного буття. В тактиці обох українських автокефальних Церков, як Української Православної Церкви — Київський Патріярхат, так і Української Автокефальної Православної Церкви, домінує стихія первинних рефлекторних реакцій на історичну кривду. Однак така стихія, як правило, не має нічого спільного з логікою християнства.
Звичайно, у формулі «ні Рим, ні Москва» десь за дужками проглядається «… але Візантія». Однак часи змінилися, і завоювати останню «правовірною» ненавистю до Риму, а тим більше до Москви сьогодні вже нелегко. Висунена Візантією передумова канонічного визнання української автокефалії — повне об’єднання українського православ’я — рівною мірою і справедлива, і поки що недосяжна.
Як уже говорилося, обидві автокефальні Церкви виводять свій родовід із Київського християнства святителя Руси Володимира. Навіть більше, вони хотіли б вважатися єдиними спадкоємцями київського благочестя. Проте еклезіяльна формула ранньохристиянського Києва — «і Рим, і Візантія» — за духом своїм цілком протилежна сучасній автокефальній непримиренності, бо не містить часток заперечення. Противенство і ворожнеча тут взагалі відсутні. А тому кожен, хто претендує на святокиївський престол, має підтвердити свою духовну спорідненість із ним.
Отож, скільки б не доводила українська автокефалія свою київськість, допоки зберігає вона своє противенство з Римом, то завжди буде фактичною спадкоємицею Москви. Натомість світові не потрібен «Четвертий Рим». А якщо такі амбіції у когось і з’явилися б, то біблійні пророцтва одразу ж припечатали б їх своїм «… а четвертому не бувати». Світові рівно ж не потрібна і «Друга Москва» — йому й першої більш ніж досить. Так українська автокефалія невдалим вибором християнської «тональности» сама перекриває собі шлях до визнання.
Сьогодні апелювати до антиримських, ізоляціоністських настроїв у частини патріярхів Сходу — це робити ставку на вчорашній день. Звичайно, такі настрої є. Але, поряд із грецькими монахами Афону. найбільшим оплотом православного консерватизму є сьогодні, якщо не помиляюся, Москва. Тобто, виштовхуючись від Москви біля одного берега, українська автокефалія мимоволі пристає до неї біля другого.
Століттями захист «чистоти православ’я» полягав у тому, щоб послідовно і наполегливо викорінювати всіляку спробу порозумітися з Римом. Саме на цьому Москва й заробила собі історичний капітал. Однак царгородський патріярх Агенаюрас продемонстрував світові іншу чистоту православ’я, яка живиться не геополітикою, а Євангелієм.
Українська Церква ніколи не подолає Москву на полі її борні з Римом — тут у Москви більш ніж 500-літній досвід. Єдиний її шанс — продовжити і розвинути лінію Атенагораса.
Звичайно, автокефалія мас ще можливість сподобатися світовому православ’ю своїм антиуніятством. Адже в очах східніх патріярхів своєю конфліктною появою вона припустилася великої помилки, оскільки ослабила спільний антауніятский фронт православних. Але, на мою думку, українське православ’я і тут мало б задуматися. Чи воно справді має шанс перебрати на себе ту ласку, яку виявляють патріярхи Сходу Московському патріярхатові. налягаючи й далі на антиуніятизм? Автокефальні Церкви вже майже сім років воюють з греко-католиками, однак екуменічний патріярх Царгороду незмінно визнає канонічною тільки одну УПЦ (Московського патріярхату). Здасться, цього часу було цілком достатньо, щоб позбутися ілюзій. Інша річ. що така позиція православного Сходу переконливо свідчить про велике нерозуміння ним української проблеми. Там її вважали давно вирішеною, тоді як насправді вона була лише притлумленою.
Тож замість того, щоб шукати у світі спільника, який би благословив її на боротьбу з Москвою, Римом та УГКЦ, чи не краще було б нашій православній автокефалії працювати задля прискорення міжцерковного порозуміння в самій Україні?
б) Українське православ’я московської орієнтації
Логіка нинішнього етапу релігійного відродження України звично докоряє Українській Православній Церкві за співробітництво з винуватцем нашого релігійного занепаду — московською патріярхією. Що ж, історичних підстав для таких звинувачень більш ніж досить. Разом з тим, якщо виходити не з рефлекторних емоцій, то можна зауважити й інші грані цієї проблеми, які спонукатимуть нас знайти плюси навіть у тому, що сьогодні сприймається однозначно негативним.
Поперше, варто звернути увагу на те, що приниження ролі Російської Церкви рикошетом б’є і по нас самих. Українське православ’я не припиняло свого розвитку між 1686 і 1918 роками, хоч і йшло викривленими шляхами. А російське православ’я тривалий час було насправді слов’янським православ’ям, що живилося не тільки і, я б наважився сказати, не стільки етнічним російським духом. Вклад українців у визнану світом духовність Російської Церкви величезний. Часом здається, що це просто українська духовність, перенесена на Північ, аскетизована нею і промодульована імперськими інтересами Російської держави. Приниження нами цієї духовности або відгороджування себе від неї глухою стіною перетворювало б нас у вузькоконфесійних фанатиків, що не тямлять власного єства.
Крім духовного, теж очевидним у Російській Церкві є українське кадрове та інтелектуальне підгрунтя. І то не тільки в минулому, а й навіть тепер. Якби наше патріотичне ядро в У країні керувалося не стихією суспільних рефлексів, а негарячковою мудрістю дипломатії, то вони ніколи не намагалися б так агресивно «ампутовувати» себе від свого ж таки тіла у Російській Церкві. Створити Київський патріярхат як оселю, до якої повинні зійтися усі українці, обов’язково треба було. Інша річ, чи справді в інтересах України наповнювати цю оселю зустрічною антимосковською (і всякою іншою) агресією. Адже насправді вона — в інтересах Москви. Тоді як утвердження Київського патріярхату залежить не стільки від того, як глибоко буде вирито прірву між ним і патріярхатом Московським, скільки від того, як швидко й ефективно піде процес «перетікання» у нього української кадрової, інтелектуальної та духовної опори Москви.
Тут важливо не сприйняти ці слова тільки в адміністративному сенсі (що вже активно робиться впродовж останніх п’яти років). Виключно адміністративне відтягування кадрів із Московського патріярхату загрожує тим, що поряд із небагатьма патріотами з нього буде відтягнуте все малодуховне і кон’юнктурне. Натомість кращі кадри перейдуть під омофор Києва лише тоді, коли за ними буде вища духовність і чистіший пульс християнства. Щоб витримати труднощі переходу, Київським патріярхатом треба гордитися.
З усього сказаної о випливає такий висновок. Не в тому біда, що УПЦ перебуває в лоні Російської Церкви — вона могла б там бути репрезентантом України. Біда в тому, що вона поки що є репрезентантом Москви в «кайдашевій» сім’ї Українських Церков. Тому перед духовенством і вірними УПЦ стоїть завдання пізнати і втілити глибинні (а не поверхово конфесійні) інтереси тієї землі, на якій живуть. Спадкоємці давньої Київської Церкви можуть вертатися під омофор материнської Візантії, бо вона для нас справді є материнською. Спадкоємці давньої Київської Церкви можуть відновлювати свою єдність з Римом, оскільки і в час Володимира, і ще кілька століть після нього вона відмовлялася переймати на себе греко-католицькі непорозуміння. Але спадкоємці давнього Києва не можуть повертатися до «матірної Московської Церкви», оскільки вона не є Києву матір’ю.
в) У країнська Греко-католицька Церква
Сьогодні в тілі УГКЦ нуртують дві діяметрально протилежні тенденції. Одна з них — прагнення стати «нормальною» Католицькою Церквою, назавжди розпрощавшись із тим двозначним «греко». Тут ми знову, як і у випадку з автокефалією, маємо справу з рефлекторною реакцією на історичну кривду — цього разу на кривду Львівського собору 1946 року. Ця реакція однозначно ототожнює «православне» з «московским», а відтак спонукає до емоційної формули «Геть від Москви, тобто геть від православ’я». Не знаю, як для кого, але для мене отой радикалізм у неприйнятті православ’я однозначно звучить як «геть від України!».
Тут українські греко-католики стають більшими католиками, ніж щонайменше троє Римських пап, які в цьому столітті визнали Православну Церкву повноправною Церквою-сестрою. Ортодоксальна «прокатолицька» партія в УГКЦ робить ставку на непримиримі кола Ватикану, що, на мою думку, так само безперспективно в нинішню епоху, як і непримиренна орієнтація частини українських православних.
Друга течія, навпаки, виступає за відродження первинного духу Берестейських угод, тобто за утвердження формули «і Рим, і Візантія». Наближення згаданого ювілею і плянованого на цей рік патріяршого собору УГКЦ дає нагоду представникам цієї течії ставити питання не тільки про підтвердження підписаних там артикулів щодо єдности з Римом, а й про відновлення молитовного спілкування з Візантією.
Сьогодні ще рано говорити про остаточний вибір шляху — скоріше всього, в найближчому майбутньому УГКЦ, знерухомлена діяметрально протилежними тенденціями, так і залишиться на роздоріжжі. І далеко не все тут залежить від святоюрської столиці. На якісь рішучі й неординарні кроки мали б зважитися і світові первоієрархи.
Не важко здогадатися, що причиною їхньої стриманости є камінь спотикання для всієї Української Греко-католицької Церкви — її стосунки з Московською патріярхією. Формула «і Рим, і Візантія», як бачимо, їх не передбачає, тоді як для самого Риму його стосунки з Москвою є надзвичайно важливими і, як на сьогодні, навіть пріоритетними. З цієї розбіжности й виникають найсерйозніші непорозуміння між Львовом і Ватиканом. Докори в бік Апостольського Престолу про «нехтування інтересами вірної йому Церкви» емоційно (а часом і фактично) виправдані, однак, навряд чи мають подальшу перспективу. В кінці XX століття будувати своє майбутнє на цілковитому відштовхуванні від якогось із сучасних центрів християнства — це будувати його на піску. Отож, для Української Греко-католицької Церкви, як і для української православної автокефалії, пошуки національної ідентичности нерозривно пов’язані із серйозним завданням вписатися у сучасні, я б сказав, геохристиянські координати.
Деякі богослови Української Греко-католицької Церкви активно розробляють еклезіологію сестринських Помісних Церков, об’єднаних за принципом «тринітарности». У Святій Трійці кожна з іпостасей — внутрішньо «автономна» і не зливається з іншими. Однак усі разом — єдиносущні та нероздільні. Така концепція однаково добре стосується як світового, так і внутрішньоукраїнського міжцерковного порозуміння.
Утвердження цієї еклезіяльної моделі вимагатиме великої праці з боку українського духовенства, адже спеціялісти зазначають, що римське богословіє взагалі не містить поняття «помісности». На перешкоді стає навіть мова: вислів «Помісна Церква» у Ватикані перекладають як «Партикулярна» або «Льокальна». А це, погодьтеся, далеко не одне й те ж.
Така праця в рамках Вселенської Церкви має велику екуменічну перспективу. Якось Мелхітський патріярх Максим IV сказав знамениті слова про те, що обов’язок унійних Церков — «готувати місця для відсутніх» (тобто Православних Церков). У випадку УГКЦ це ще й активна праця над поверненям собі давніх «вольностей», частина яких навіть внесена у Берестейські угоди і освячена традицією, але потім папською Курією поволі перекреслена.
Власне, УГКЦ не має робити нічого надзвичайного. Вона повинна лише добиватися, щоб Апостольська Столиця була послідовна у своїх принципах екуменізму. Врешті-решт, Риму доведеться зважитися на ще одне визнання — не тільки щодо непродуманих дій 1054 року, а й щодо примусового підпорядкування Київської Церкви до своєї еклезіяльної моделі у Берестейську епоху. Сьогодні, як і раніше, щирість екуменічних намірів Ватикану буде вимірюватися його ставленням до Східніх Католицьких Церков.
А загалом повинен настати такий час, коли християнський світ переконається, що практично в усіх випадках первинним рушієм розколів була негативна реакція на насильство. Відповідно подолати розкол можна лише тоді, коли відшукати в історії приклади свого власного насильства і щиро в них розкаятися.
(Далі буде)
