З циклем радісних празників Христового Народження закриваємо старий і відкриваємо Новий Рік. Ось цим празником Різдва Христового відзначаємо прихід на землю Сина Божого, нашого Спасителя, щоб той, хто увірує в Нього, мав вічне життя. Роздумуємо над цією Божою містерією та вглиблюємось у неперевершеність і невичерпність Божого Промислу. І так у затишку цих радісних свят заглядаємо у себе самих, себто кидаємо оком у минуле і робимо проекцію в майбутнє. Іншими словами, робимо свої підсумки і висновки пройденого та пробуємо накреслити плян, що далі, не тільки в особистій, але також релігійно-церковній та громадсько-політичній площинах.
Роздумуючи над минаючим 1990 роком, не можна не помітити особливих і безпрецедентних подій, які не мають ні подібности, ні паралель у минулому, вони відбуваються понад всякі сподівання -— непередбачено. Це нам може тільки нагадати заповіджений пророками, але несподіваний прихід на землю нашого Спасителя Ісуса Христа, Який поселивсь серед пустелі, у сутінку ночі, у яслах бідної стаєньки, щоб бути доступним для всіх: бідних і багатих, а зокрема для тих забутих людьми пастушків. Він, Ісус, був для всіх. Ось ця Господня Всемогутність нас тільки переконує, що кожна просьба, якщо вона є щира, є Всевишнім вислухана. Дивлячись на ці події, що відбулись і дальше відбуваються на наших очах, можемо з певністю сказати, що наші молитви були вислухані. Господь зглянувся над нашою страждальною Помісною Українською Католицькою Церквою й українським народом.
Коли молились і молимось за нашу Церкву і наш український народ і в наших мольбах просили Всевишнього Господа Бога, Його щедрих ласк, ми ніколи собі не уявляли, якими шляхами наші просьби повинні чи будуть здійснюватись. Як наша страждальна Церква, що перебуває у могутніх кліщах диявола, а з нею й український народ, стануть вільними? У нас домінувала уява сили, яка мала перемогти диявола, що спричинив ці страшні катаклізми. Ми є безпосередніми свідками, що події в цьому напрямі розвивались і розвиваються не в площині нашої уяви, себто не в силових аспектах. Вони здійснюються так, що їх не раз трудно логічно пояснити. Ми не бачимо тих «героїв» дня, їх ніби й немає! Для віруючої людини є очевидним, що за цими великими унікальними й неповторними подіями дня є ось Цей, Невидимий Новонароджений Ісус Христос, Який прийшов на землю не на те, щоб Йому служили, але щоб послужити.
Наша безмежна вдячність належить Всевишньому Триєдиному Господу Богу, що після довголітніх випробувань на наших очах показав слабість диявола. Після семидесяти з чимось років і після сорок трьох років не вдалося подолати віруючого українського народу, не вдалось знищити Української Католицької Церкви, навіть мнимим знам’ям хреста. Сорок три роки наша Помісна УКЦерква була переслідувана не тільки атеїстично-комуністичними чинниками, але все була заперечувана, як неіснуюча, що, мовляв, самоліквідувалась, що називається також Христовою Церквою, себто православною російською Церквою. Як же у світлі цих подій розглядати легалізацію Помісної Української Католицької Церкви?
Розглядаючи ці події, конечно потрібно відмітити історичний факт особливого значення — це поява наших владик з України на чолі з Митрополитом Володимиром Стернюком у Римі разом з нашими владиками з діяспори. Владики з України, як справжні воїни Христа, заговорили мовою світлої пам’яти Патріярха Йосифа. Для них слова «Завіщання Патріярха Йосифа» — це творчі слова, слова дії нашої Помісної УКЦеркви. Це був вияв безпосередньої пов’язаности. На другій сесії Вселенського Собору Ватиканського ІІ істинно говорив Патріярх Йосиф: «… Я говорю в імені тих, що відійшли, і тих, що залишились на полі Божого Виноградника…». І в Римі з’явились ці Виноградники і повторили віщі слова свого Ісповідника Віри св. п. Патріярха Йосифа. Вони відважно висловили і підтвердили побажання Патріярха Йосифа у справі визнання патріярхату Помісної УКЦеркви, і Святіший Отець Папа Іван-Павло ІІ прийняв їх побажання. Сьогодні вже немає сумніву про те, щоб наш Патріярхат не був у недалекому майбутньому остаточно завершений. Події останнього року усунули одну з важливих для Апостольської Столиці перешкод, а саме територію. Сьогодні наша УКЦерква має вже свою територію. Вкінці катедра св. Юра у Львові, що є символом Української Католицької Церкви, є в руках її первісних власників. Поволі оживають наші парафії і наша УКЦерква після сороктрирічної неволі, катакомбного життя, приходить до повних сил, до нормального служіння вірним українського народу. Все це діло Божого Провидіння.
Хіба ж не можна не згадати у наших роздумах Деклярації Суверенности України, яка визначає не тільки майбутнє українського народу, але й Церкви. В наслідок цих подій останнього, 1990, року починають зникати пам’ятники ідола, що є символом насильства і зла, — Леніна.
Треба радіти, що вже цим разом буде лунати на просторах України радісна благовість — «Бог предвічний народився…» і нестись у небесні простори до Всевишнього Триєдиного Господа Бога. І так безповоротно буде утверджуватись шлях християнського життя, спертий не на ненависті, але на безмежній любові, що є основою Христової Церкви.
У наступному 1991 році наша УКЦерква в Україні буде вітати поворот Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана до своєї прадідної резиденції — палати св. Юра у Львові. Це буде неповторний і незабутній історичний акт Помісної УКЦеркви після 43-річного перебування у катакомбах. До цього всі ми повинні бути приготовані і за це все дякувати Всевишньому Господу Богу, Який вислухав наших щирих і безустанних молитов.
М. Г.
