Роковини є слушною нагодою для висловлення тривог, накопичуваних впродовж часу, що о. Блажейовський не з нами. Їх будить споглядання на так багато доброго, полишеного трудолюбивим старцем, і чого ми, дякуючи великій милості Божій до нас і України, лишилися спадкоємцями. 23 квітня 2012 року відбулась літургія з чином панахиди у церкві Стрітення Господнього у Львові, на Янівському цвинтарі. На могилі о. Дмитра відкрили пам’ятник і відслужили панахиду, численною громадою його згадали на вечері пам’яті у академічному українському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької. Минає рік, і час відповідати на запитання інколи болючі, інколи, як нам здається, надто прикрі, полишені у тексті ним виданих книг. Бодай дати собі раду з питанням: навіщо нам Богом дарований досвід спілкування з Великими Вічниками? З християнською любов’ю звернімося до грандіозного історико‑педагогічного доробку отця-доктора Блажейовського та насамперед прочитаймо останню книжечку «Моє століття та деякі мої погляди на українську історію» (Львів, 2011). Її за величиною поставлених завдань можна вважати заповітом автора.
Отож заповідав нам:
• вироблення напряму діяльності (відродження української ідентичності);
• виховання поміж себе кращої еліти до провадження держави.
У власній праці з молоддю університету фізичної культури щоразу звертаюся до світлої постаті отця-доктора Блажейовського, до написаного і вишитого ним. Бо юнакам і юнкам, котрі постійно під час виснажливих тренувань і виступів долають біль, інертність, страх, власну оспалість і слабкості задля перемоги, необхідний позитивний приклад цієї небайдужої Людини, Звитяжця в царині духу і, зрештою, просто дуже успішного Українця.
Відгук у серцях моїх студентів викликають зрозумілі поради отця. Заклик «вправляти свій мозок до кращого думання» він супроводить поясненням: «Як спортовці розвивають на спортовій площі ноги і вправляються до бігання та до всякого спорту, так в школі і поза школою через науку та читання мозок вправляється до кращого думання і знає думати та виховує національну еліту…» Або: «Треба отже змагатися, бо нічого даром не приходить».
Поради легкі до виконання теоретично, але їх дотримання потребує наполегливості. Повчання про ощадливість щодо власного дозвілля провокують протест: ми не такі! Однак яскравий антиприклад – «вимахувати по дискотеках ногами» з усіма згубними від намарне страчених зусиль наслідками, з гріхом аборту включно, тільки ілюструє стан речей, коли неприсутність у церкві, на наукових відчитах та різних українських заходах зраджує в шкільної та студентської молоді «образ нужди і розпуки», прагматизм і щонайменше – злегковаження. А за великим рахунком байдужість нащадків: «Тяжко себе дурити надією, що ті студенти підуть на оборону України та віддадуть своє життя за неї». Висновок невтішний: «Отже існування України проблематичне…, а наша будучність не виглядає рожева».
Попри прогноз, о. Дмитро лишає нам нитку надії: «наша будучність є у наших руках». Оскільки «генетичний фонд був винищений на цілі століття», «треба з малої дитини, до 8 року життя, навчити…», щоби «призвичаїлася спільно працювати». В чоловіках слід збудити активне протидіяння злу, те, що отець окреслює «військовим духом». В жінках і дівчатах – виховання свідомості власної гідності. Те почуття виявляється у численних справах, зокрема в прагненні до вишивання. Отець проти «галайкуватого говорення». «Треба ініціативи і підприємливости і треба нам братися за ремесло». Тільки б не занедбати свого покликання: священик для того, щоб вчити людей, а журналіст і письменник – для будження народу. Натомість у «поезіях якісь змагання проти українських ворогів та про патріотизм треба зі збільшуючим склом шукати». А щодо політиків, то «тяжко знайти між особами на виднім місці людей працюючих для загального добра з посвятою»… Вчить називати речі та явища в суспільстві своїми іменами. Так, його обурює, що штучне слово на означення звірств польської влади стосовно українського населення у міжвоєнному періоді в ХХ ст. – пацифікація – пишуть без лапок. Отець зважає на знаковість понять, через які до людства промовляє Господь: вмотивовує назву Церкві, служінню якій присвятив себе, – Києвовселенська. Церква має бути в Україні конструктивним чинником. Так, через слово не лише декларуватимемо намір, але встановимо міру вчинку і явищу та оцінимо їх ефективність.
Для обіпертя моральних імперативів о. Блажейовський накреслює ряд великих українців. «Великі люди переростають своє оточення. Чим більше якийсь нарід має у різних ділянках великих людей, тим більше він має значення серед інших народів у світі і тим більше він росте, загально, бо тоді всі люди даного народу підтягаються до вищого рівня». Між українцями невелика то горстка. Можуть закинути авторові, Історику й Людині з великим життєвим досвідом, щодо відповідності того ряду та персонального складу. А проте критерій обраний непомильно: «Людина, щоб бути великою, то повинна лишити по собі якісь більші діла та якісь більші осяги». І першим для прикладу отець відважно подає свої вчинки. Він запрошує до громадської дискусії на порушені теми і робить те за рік до нині відомої ініціативи 1 грудня 2011 року. І таких прозрінь у його праці багато.
Щодо стилістики, то отець все ходить довкола кількох проблем, повертаючись думкою до того, що його болить. Повторення можна було б сприйняти як недолік викладу. Насправді то жанрова приналежність до проповіді. Так, отець бажав, щоб читач краще вкарбував собі у пам’ять найважливіше, адже розумів, що книга – остання для того нагода. З її сторіночок рефреном звучить: «Поділ нам шкодить. Це у більшості ворожа, московська робота, а решта це українська дурнота, бо ніхто нас не змушує ділитися і на ділення йдемо зі своєї власної дурноти». Подбаймо, щоби голос його не залишався гласом вопіющого в пустині.
Не забуваймо про унікальний музей вишиваних ікон у Львові. Він один такий у світі, бо в ньому експонується 300 авторських ікон та хоругов отця-доктора Блажейовського – запорука його зримої присутності між нами. Його музей живе, його музей діє. Але то є тільки міцні підвалини, на яких мусимо підійняти справжній музей, гідний його пам’яті. І то є наша з вами справа: на крок доброї волі отця зробити зустрічний крок, згуртуватися довкола його ідеї і вибудовувати міцну споруду нашої духовності, державності та власне домівку музею.
Олена Падовська, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури
