У Московській Патріархії все стало на свої місця. Патріарха і керівника цією структурою ми бачимо в одній особі. Шістнадцятим Патріархом Московським став глава Відділу Зовнішніх Церковних Відносин Московського Патріархату митрополит Кирило (Гундяєв).
Легітимізація влади
З цього часу ми з впевненістю можемо назвати людину, яка стоїть за тими чи іншими діями Патріархії. Якщо раніше майже нічого в Російській Церкві не відбувалось без прямої чи опосередкованої участі митрополита Кирила, то після інтронізації ця опосередкованість буде виключена. Помісний Собор легітимізував повноту влади одіозного митрополита.
Загалом охарактеризувати погляди та пріоритети нового Патріарха не є важким завданням, оскільки, як вже було сказано, довгий час він був de-facto першою особою в Патріархаті. Колишній глава РПЦ Алексій ІІ був радше «першим за честю» архиєреєм Церкви, аніж реальним її керівником. Звичайно, це не всім було до вподоби, і митрополита Кирила неодноразово піддавали критиці за перевищення своїх повноважень.
Дозволю собі короткий відступ і зверну увагу на те, що будь-яка дія в будь-якій публічній сфері не може оминути критики, а сфера церковна, як одна з найбільш тонких матерій, завжди сприймається вірними з підвищеною чутливістю. І митрополит наражався на критику саме через свою активність. Колишній же глава РПЦ відійшов у вічність як світла постать саме завдяки своїй пасивності. Тільки два моменти з його церковної біографії по сьогоднішній день провокують у середовищі вірян критичні висловлювання: промова до рабинів в Нью-Йорку та спільний молебень із католиками у Франції.
Натомість в життєписі нового Патріарха таких екуменічних ініціатив та висловлювань є чимала кількість. Будучи вихованцем відомого прокатолицького митрополита Никодима (Ротова), владика Кирило провадив активний діалог із Ватиканом та дозволяв собі доволі сміливі твердження. В своїх висловлюваннях на тему католицько- православних відносин митрополит Кирило зокрема говорив, що не розуміє людей, які переходять із Католицької Церкви в Православну чи навпаки. Цим намагався підкреслити тезу, що дві структури є Церквами-сестрами, а не конкурентами. Ці та інші «екуменічні» висловлювання Кирила постійно ставали причиною шквальних нападок на нього з боку російських православних фундаменталістів.
Однак митрополит Кирило не залишав поза увагою і цей сегмент вірних та духовенства Російської Православної Церкви. Проектом, що задовольняє фундаменталістське крило Московського Патріархату, став Всесвітній Російський Собор, який щороку проходить у столиці Росії. Виступи делегатів, як правило, містять агресивну проросійську риторику та постулюють духовний (а часом і політичний) месіанізм Росії у світі. Зрозуміло, що цей месіанізм не терпить будь-яких західних проявів, а також порушників єдності «неділимої триєдиної Pyci».
Ще одним аспектом діяльності колишнього митрополита, а нині Патріарха, була систематична «праця» з помісними Православними Церквами. Московський Патріархат, який є найбільшою Православною Церквою у світі, в диптиху, який визначає честь тієї чи іншої кафедри, стоїть тільки на п’ятому місці. Константинопольський Па- тріархат, який в цьому списку стоїть на першому місці, намагається підтверджувати певну «вертикальну структуру» у взаємовідносинах між помісними Церквами, залишаючи за собою особливе право «першого по честі престолу» координувати ці взаємовідносини та привілей останньої апеляційної інстанції у православному світі. Не маючи змоги остаточно витіснити Вселенську Патріархію з почесного першого місця в диптиху, Московський Патріархат намагається впровадити у структуру взаємовідносин в Православ’ї «горизонтальну форму», де всі автокефальні Церкви є рівні між собою, а «першому серед рівних» Константинополю відводиться формальна почесна першість, яка виключає будь-які зовнішні прояви авторитету першої кафедри.
На противагу Константинополю, митрополит Кирило докладав зусиль для створення «сім’ї Православних Церков», солідарних із Московським Патріархатом. А також зумів переорієнтувати невизнану автокефальну Македонську Церкву на Московський Патріархат задля запобігання контактів македонців із автокефальними юрисдикціями в Україні.
Про митрополита Кирила можна говорити ще багато, оскільки це справді непересічний церковний діяч і особливо дипломат. Не без величезної частки правди говорять, що цей єрарх має «своїх людей» у всіх Православних Церквах, включаючи українські автокефальні УАПЦ та УПЦ КП (і звичайно, в УПЦ (МП)). А короткий огляд основних напрямків його діяльності дозволяє зрозуміти, наскільки йому вдавалось, будучи ще митрополитом, балансувати по- між фундаменталістським та ліберальним, проекуменічним крилом Російської Церкви.
Щоправда, напередодні виборів владика Кирило дещо змінив тон своїх виступів і однозначно став на сторону «захисників Православ’я». В його риториці більше звучало критики на адресу католиків і протестантів, він все більше приділяв уваги необхідності відстоювати та розвивати російську православну екумену. А митрополит Володимир (Котляров) у своєму привітанні з нагоди обрання митрополита Кирила Патріархом Московським побажав йому продовжувати справу «собиранія Святої Русі»…
Патріарх і Україна
Це «собираніє», безперечно, включає в себе вирішення проблеми, пов’язаної з розколом в Українській Православній Церкві (в даному випадку маю на увазі не юрисдикційний термін, а всю українську православну екумену). Погляди Патріарха Кирила на ситуа- цію, яка склалась в Україні, є доволі оригінальними в порівнянні з думками інших архиєреїв РПЦ. Голов- ною причиною розділень в Україні він, будучи ще на посаді голови Відділу Зовнішніх Церковних зв’язків, назвав підтримку автокефальних юрисдикцій деякими політичними силами. Митрополит зазначав, що розкол буде подолано, як тільки відбудеться зміна політичного керівництва України.
Звичайно, гіпотетично до влади в Україні може прийти така політична сила, яка, застосовуючи адміністративні засоби, зможе «подолати» розкол. Як це було, до прикладу, в Болгарії, коли новообране керів ництво держави на чолі з відвертим прихильником однієї зі сторін конфлікту в Болгарській Церкві за- собами поліції «викинуло» з храмів своїх опонентів.
Але, сподіваюсь, до такого сценарію в нашій країні не дійде. Проте наївно було б вважати, що Патріарх Кирило справді так думає, оскільки він добре знає українські реалії, на ментальній різниці українського суспільства як причині розколу в Україні неодноразово наголошував у своїх промовах митрополит Київський Володимир. Спрощена схема «української ситуації» в устах Патріарха є не більше, ніж засобом для отримання прихильного ставлення до своєї особи в середовищі вірних та духовенства, які схильні демонізувати українську владу й Україну як таку.
Загалом же новообраний Патріарх відомий своїми непересічними дипломатичними якостями, який буде шукати реальні моделі для виходу з тієї чи іншої ситуації.
Так, наприклад, одним із можливих шляхів розв’язку патової ситуації, яка склалась в Україні, митрополит Кирило пропонував відновлення Галицької Митрополії. Завдяки цьому проавтокефальні сили були б ізольовані від решти Української Церкви з центром у Києві. Цікавим є те, що такий сценарій неодноразово підтримував один з єрархів УАПЦ – архиєпископ Іоан (Модзалевський), який проживає в Москві. Зважаючи на те, що основна маса парафій і УАПЦ, і Київського Патріархату зосереджена в цьому регіоні, даний проект не виглядав безперспективним. А особлива за цікавленість до нього зі сторони Автокефальної Церкви свідчить, що такі переговори були. Однак до справи не дійшло. Такий сценарій не набув популярності в УПЦ КП та в УПЦ (МП), які претендують на всеукраїнський масштаб. Чи має сьогодні новообраний Патріарх модель вирішення проблеми, яка б задовольняла всі сторони? Мабуть, ні.
Невигідна автономія
Українська Православна Церква в юрисдикції Московського Патріархату сьогодні має широкі права автономії у складі Патріархату, які перевищують права деяких автокефальних Церков, про що часто люблять нагадувати її чільники. В останньому твердженні мається на увазі Елладська Православна Церква, права якої є «урізаними» з боку Константинопольської Патріархії і стосуються поставлення єпископів у північних єпархіях. Також права УПЦ є значно ширшими від звичайних автономних Церков.
Тож, направду, УПЦ є більш незалежна у своєму внутрішньому житті, аніж Українська Греко-Католицька Церква, оскільки сама поставляє нових єпископів, канонізує святих тощо.
Помісний Собор Російської Церкви, на якому й було обрано Патріарха, показав, що українська делегація є доволі великою групою, здатною впливати на ті чи інші рішення. В той же час керівництво Московського Патріархату не здатне впливати на поставлення єпископів в УПЦ (МП). Це створює ситуацію, коли непідконтрольна в плані хіротоній Українська Церква здатна впливати на рішення Архиєрейських Соборів Російської Церкви (!!!). А враховуючи зростання кількості єпископів в УПЦ (МП) за останні кілька років, це спричинює значний неспокій у керівництва Патріархії.
У зв’язку з цим у середовищі РПЦ все чутнішими стають голоси про те, що межі незалежності, надані УПЦ (МП), є надто широкими, а процеси всередині Київської митрополії стають для Москви неконтрольованими.
Проте Помісний Собор так і не розглядав статусу Української Церкви окремим питанням. А опосередковано підтвердив його у Статуті РПЦ. Власне ця опосередкованість і викликає певну недовіру до рішення, оскільки у Статуті немає докладного опису прав, якими наділена Київська митрополія. Тому під словами «незалежна в управлінні з широкими правами автономії» можна підставляти різну «широту» цих вольностей.
Навряд чи новий Патріарх піде на обмеження широких прав УПЦ, оскільки їх гарантом виступає сам предстоятель УПЦ, авторитет якого в РПЦ є незаперечним. Однак після його смерті такий перегляд є цілком можливим. Особливо якщо главою Митрополії стане один із противників автономії УПЦ зі середовища українських архиєреїв. Адже відомо, що саме ці владики виступали в Україні найбільш активними пропа-гандистами кандидатури митрополита Кирила на патріарший престол.
Водночас Патріарх Кирило розуміє, що надмірний тиск на архиєреїв та духовенство Української Церкви з метою їх переорієнтації на Москву може спровокувати невдоволення в проукраїнських колах УПЦ. Тому, судячи з усього, митрополит намагатиметься знаходити баланс між прихильниками жорсткішого контролю з боку Патріархії над Києвом та києвоцентричними силами, які зараз є під покровительством митрополита Володимира. Ситуація може змінитися тільки з відходом від справ Блаженнішого Володимира. А вибори нового предстоятеля УПЦ будуть набагато важливішими для РПЦ, аніж вибори Патріарха.
Анатолій Бабинський
