(1903-1985)
П’ять домовин у похоронному заведенні, п’ять чорних авт везуть їх до церкви на похоронні відправи, опісля на цвинтар у Торонто. Ціла родина Данилевичів, насильно вирвана з цього життя револьверними пострілами її наймолодшого члена, відійшла на вічний спочинок у холодний, дощевий весняний день, 28 березня 1985 р. Велика маса народу, потрясена до глибини душі неочікуваною трагедією, відпровадила у вічність Богдана. Ярославу, Романа, Володимира Данилевичів та Марту Бойцун з Данилевичів. Незрозуміла людям подія закінчила існування на землі цілої родини. Тим, що знали її, залишається тільки сказати з покорою у серці: «Нехай буде воля Твоя, як на землі, так і на небі».
Серед невинних жертв торонтської трагедії знайшовся редактор Роман Данилевич, один з найвизначніших і найбільше відданих українських католицьких та патріярхальних діячів за останні 50 років. У його похороні взяли участь тільки чотири священики.
Роман народився у традиційній священичій галицькій сім’ї понад 82 роки тому. Закінчив богословські студії у Львові й, як стипендіят Митрополита Андрея, студіював журналістику в Німеччині. Він та його найближчий приятель і товариш студій, Василь Глібовицький, вирішили не висвячуватися на священиків, а присвятити своє життя праці в світському апостоляті. Так воно й сталося, і на цій стійці Роман витримав до кінця свого життя.
Обидва приятелі редагували у Львові католицький місячник для молоді «Українське юнацтво», створили організацію молоді «Орли» (Католицька Акція Української Молоді), що поширилася по цілій Галичині, брали активну участь у підготовці величавого здвигу «Українська молодь Христові» у 1933 p., були активні в Католицькій Акції Львівської архиєпархії, були членами ділового комітету для відзначення 950-ліття Хрещення Руси-України. Вони завжди разом діяли і працювали, були щирими приятелями, правдивими побратимами.
Я зустрівся з ними вперше на терені Товариства Українських Студентів-Католиків «Обнова» у Львові, що його я був членом, опісля головою. Під їх проводом ми, молоді студенти, ставили перші кроки в католицькому житті. Обидва вони завжди були готові допомогти радою чи ділом у нашій праці. А ця праця не була легка. Тоді панівною ідеєю серед великої частини української молоді була ідеологія українського націоналізму. Ми, натомість, під їх впливом і проводом, старалися спрямувати цю ідею на християнські рейки. Тому ми пропагували ідею християнського націоналізму, себто любови до батьківщини та патріотизму, спертих на християнській вірі й моралі. Не було легко йти проти течії, але ця ідея поволі поширювалася серед молоді. Та прийшла війна і все перервала…
Під час війни обставини розділили на деякий час обидвох приятелів. Після короткої праці в допомоговому комітеті, Роман Данилевич присвятив усю свою увагу іншій ділянці суспільної діяльности: допомозі українським воякам із совєтської армії, що знайшлися в німецькому полоні. Як представник Українського Червоного Хреста, він перейшов крізь багато таборів полонених, незважаючи на нагінку й арешт з боку Гестапо, займався справою дозволу на доставу харчових пакунків до таборів голодуючих і вмираючих воєннополонених, допомагав їм, скільки міг. Про це писав Р. Данилевич в одній своїй статті:
«За німецькими офіційними даними загальна кількість полонених вояків совєтської армії доходила до шести мільйонів. Полонені, перейшовши пекло на бойових лініях, попадали в нове пекло поза фронтом, в німецьких таборах воєннополонених, що перейшли до історії як табори смерти… І тому, як говорю про це, приходять мені на думку слова одного перекладача (українця) в одному таборі: «Треба новітнього Данте, щоб описати страхіття в таборах воєннополонених»*
Жаль, що Р. Данилевич не залишив нам довшого й докладнішого репортажу про цю ділянку своєї праці на користь ближнього. Адже це частина історії українського народу.
Після війни ми знову зустрілися в Німеччині. Там Роман Данилевич брав активну участь у відновленні Т-ва Українських Студентів-Католиків «Обнова» тау створенні Українського Католицького Академічного об’єднання «Обнова», себто організації українців із університетською освітою. Це товариство стало одним із членів-основників Міжнароднього Руху Католицьких Інтелектуалістів «Пакс Романа». Як представник «Обнови», Р. Данилевич брав участь у міжнародньому конгресі «Пакс Романа» в Лондоні зараз після закінчення війни. За його старанням академічна «Обнова» створила свої клітини в Европі, Канаді та США. Його вибрано тоді головою федерації всіх «Обнов» у цілій діяспорі.
Перебуваючи в Німеччині, Р. Данилевич став редактором «Християнського голосу» на доручення архиєп. Івана Бучка. На цьому пості перебув він кілька років і гідно заступав честь нашої Церкви й народу в своїх передовицях, коли Папа Пій XII, під впливом своїх дорадників, видав послання до народів Росії; опісля той Папа направив нехотячи заподіяну нам кривду своїми двома енунціяціями. До того причинився частинно і редактор «Християнського голосу».
Переїхавши за океан, Р. Данилевич був кілька років першим редактором українського католицького тижневика «Поступ» у Вінніпезі. Опісля переселився до США і працював деякий час в університетській бібліотеці в Блумінгтоні (Індіяна) аж до свого відходу на пенсію.
Коли в 1960-тих роках постав і почав поширюватися по цілій нашій діяспорі Патріярхальний рух, Р. Данилевич став відразу його активним членом і оборонцем патріярхальної ідеї. Був дібраний до Крайової Управи Українського Патріярхального Т-ва в США, а в 1983 р. став головою Ради Мирян. Був також членом Головної Ради Українського Патріярхального Світового Об’єднання і секретарем Президії УПСО. Брав участь у конгресах мирян та з’їздах делегатів УПСО. Завжди і всюди тримав палець на живчику патріярхальних проблем і обстоював ці ідеї в пресі.
Раптова смерть ред. Романа Данилевича — це болюча втрата для українського католицького і Патріярхального руху. Він був твердим послідовником Христа і Його Церкви. Християнські принципи виповнювали ціле його єство. Він ніколи не вагався, куди йому йти, але йшов певно вибраним ще в молодости шляхом світського апостола ціле своє життя. Від своїх християнських принципів ніколи не відступав, хоч був толерантним до думки інших осіб, приязних до себе чи неприязних. Мав ясну візію призначення і прав рідної Церкви і вмів це добре вмістити в рамки Вселенської Церкви. Знав своє місце в Церкві й ніколи не зробив нічого такого, щоб захитати природний в ній порядок.
Свою думку завжди заступав твердо, ніколи від неї не відступав, але робив це методами, прийнятими в культурному світі. Був справжнім християнським джентелменом, а при тому незвичайно скромною людиною, він ніколи не вивищував себе, не говорив про свої заслуги.
Р. Данилевич ніколи не боявся поділитися з кимось своїми поглядами, якщо вважав їх правильними. Завзято боронив словом і пером права своєї Церкви та свого народу. Картав тих, що були літеплі чи байдужі, чи незрячі у життєвих справах своєї Церкви. Був вірним послідовником ідей Слуги Божого Андрея та Патріярха Йосифа, яких знав віддавна, з якими часто говорив і працю яких щиро подивляв.
Супроти своїх приятелів та однодумців був незвичайно лояльний, супроти своїх ворогів був вибачливий, але непоступливий. Ясність думки на справи української Церкви та народу і повна відданість ідеї помісности й патріярхату — це характеристичні прикмети його життя і діяльности.
Приятелю Романе! Не стало Тебе серед живих. Ми боляче відчуватимемо брак Тебе і плачемо над Твоїм гробом. Та своїм життям і ділами Ти залишив нам світлий приклад добре й чесно проведеного людського життя, проведеного — за словами одного поета — без малодушности і нарікань, життя людини із серцем голуба невинного та летом орла.
Богдан І. Лончина
* Роман Данилевич, Найбільша нагорода, «Дзвони», ч. 2 (101), 1977, стор. 30-35
