Лист Папи Павла VI від 7-го липня ц.р. до їх Блаженства Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого є останнім словом Риму в справі українського патріярхату на цьому етапі змагань за його здійснення. Від віків відома є латинська фраза, яка вживалась для характеристики відмовних відповідей Римської Курії в різних справах, що належали до її компетенцій: «Roma loсuta est – causa finita est» – «Коли Рим сказав своє слово, справа закінчена.» Лист Папи Павла однак, як побачимо в дальшому, справи не закінчує.
В нашому коментарі постараємось розглянути наперед зміст самого листа, а дальше – наші думки про те, що привело до такого листа, його значення в сучасній ситуації, та вкінці які є вигляди на упорядкування церковних відносин серед української діяспори у світлі становища Риму під сучасну пору.
І. Перегляд змісту листа.
У листі Папи Павла VI можна розрізнити такі частини, якщо мова про його зміст: 1. Процедура, що привела до становища Папи, висловленого в його листі до Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого; 2. Формальна відмова створити Український Католицький Патріярхат; 3. Обосновання цієї відмови; 4. Особисте ставлення Папи до справи створення Українського Католицького Патріярхату й до ситуації Української Католицької Церкви на батьківщині, і 5. Вступні й кінцеві формальні привіти й благословення.
До першого пункту належить ствердити, що заки наспіло остаточне рішення, справа Українського Католицького Патріярхату розглядалась різними ватиканськими чинниками і то в релятивно короткому часі, себто від жовтня 1969 року, /коли відбувся Четвертий Архиєпископський Синод, яро який згадки в листі немає/, до липня цього року. Почалось з того, що після закінчення Синоду Верховний Архиєпископ враз із владиками, учасниками Синоду, вислав прохання до Папи, щоб був створений Український Києво-Галицький Патріярхат. Кардинал Війо, державний секретар Ватикану звернувся до Верховного Архиєпископа, щоб він подав обосновання згаданої петиції. Таке обосновання, чи аргументація враз з опініями в тій справі «майже всіх українських владик» була предложена кардиналові Війо. Реченців тих заходів у листі не подається. Папа передав справу до розгляду й студії групі кардиналів, треба розуміти тих, що перебувають в Римі й є членами Курії. Ця група видала свою опійно в справі українського патріярхату й пояснила різні аспекти справи на окремому зібранні референтів чи начальників різних відділів Курії, що відбулось 22 березня цього року. Папа прийняв позицію тих чинників і висловив її в своєму листі, хоч особисто схилявся в бік іншої думки.
Основною частиною листа є очевидно та, в якій висловлено його суть, відмову у позитивному змислі полагодити справу Українського Католицького Патріярхату. Ця частина дуже проста й коротка: «Принайменше у теперішньому часі – неможливо здійснити створення Українського патріархату».
Найдовшою частиною є та, де подається обосновання відмови створити патріярхат. На початку цього обосновання вичислюється одним реченням причини загального характеру: «канонічні, історичні, духовні і душпастирські.» Додано при тому характеристичну фразу, що ці причини «в сучасному укладі проблем не дозволяють Нам задоволити мольби й просьби католицької ієрархії для українців». В дальшому поставлено натиск на причини канонічні й політичні, хоч останніх не згадано прямо у вступному реченні. Не наведено жадних історичних причин, хіба що під ними треба розуміти сучасні політичні, які, як побачимо, наведено в листі. Властиво і канонічні причини згадано радше загально й однобічно, а саме: «канонічна практика східніх /питання чи розуміти під тим східні Церкви а чи східніх християн в загальному?/, що тепер зобов’язує… визначує юрисдикцію патріярхів внутрі границь власної території». При цьому зроблено відклик до «Декрету про Східні Церкви» прийнятого Другим Ватиканським Вселенським Собором, який «цю норму» визначення юрисдикції патріярхів потверджує, як кажеться в листі, а також до «Деклярації» про термін «аґреґатус», від 25 березня 1970 року.
Ця декляраціія є додатковим поясненням згаданого терміну, що його вжито у згаданому соборовому «Декреті» /ст.?/. Відкликом до теперішньої практики «східніх» і до згаданих двох документів, підчеркнено принцип територіяльности, як одиноку базу для існування і дії будь-якого патріярхату у Вселенській Церкві. Прийнявши принцип територіяльности, як вихідний пункт арґументації, в листі висунено ряд дійсних і здогадних труднощів, що могли б виникнути у зв’язку із створенням Українського Католицького Патріярхату. Як першу трудність подається загально «комплікації правного характеру». Дальше кажеться, що у випадку встановлення Українського Католицького Патріярхату його юрисдикція обмежувалася б до теренів поза межами власної території /!/, а тим самим це не було б звичайним поширенням його влади на нові території, що на них постали нові церковні одиниці внаслідок поширенням його Церкви. Український патріярх у сучасній ситуації не міг би виконувати своїх обов’язків на власній території. У зв’язку з тим постали б труднощі для Римо-католицької Церкви, бо український патріярх виконував би свою юрисдикцію на територіях. що є під іншими юрисдикціями. І вкінці, прецеденс українського патріярхату – з юрисдикцією поза власною територією – міг би заохотити інших патріярхів /треба думати – східніх Церков/ до поширення своєї влади поза власні території і поза приписи зобов’язуючого канонічного права.
В листі знаходимо й ряд арґументів політичного характеру /хоч вони так і не названі/, що стоять на дорозі до створення українського патріярхату. Вони в основному такі: а/ Український Католицький Патріярхат неможливо створити на українських землях, бо Українська Католицька Церква існує там лиш нелеґально; б/ українці католики на батьківщині змушені до мовчанки й тим самим /намірялось мабуть сказати/ участи в змаганнях за встановлення патріярхату не беруть; в/ становище тих вірних погіршилося б, коли б створено патріярхат на чужих землях; г/ бо цей патріярхат став би в обороні їхніх прав і надій, але нічим у їхній тяжкій долі не допоміг би з огляду на свою «неприсутність».
Вже було згадано вище, що Павло VI підчеркує у своєму листі те, що його особиста думка в цій справі була інша від думок його дорадників, і тільки з огляду на сучасні обставини він рішився на відновну відповідь. «Хоч у душі Ми схильні були прийняти Твоє прохання», читаємо в листі, «прийшли Ми до висновку, знову з жалем», і т.д. Про це варто пам’ятати. Додамо, що і в інших місцях, крім звичайних конвенціональних фраз, що є типічні для ватиканської канцелярії, знаходимо вислови, що переходять межі звичайної чемности, як напр. комплімент у сторону вірних на рідних землях за їхню витревалість, запевнення «духової участи в усіх труднощах» нашої Церкви й особливо вислів про установлення «нового патріархату» на чужих землях, що був би зі шкодою для матірної Церкви. Не беремось розгадувати на цьому місці значення слова «новий» у тому контексті, хоч воно може означати більше, як виглядає. /Рівночасно мусимо застерегтись, що такий вислів міг бути вжитий випадково, або навіть внаслідку непорозуміння/.
Такий в основному зміст листа Папи Павла VI від 7 липня цього року в справі Українського Католицького Патріярхату. Багато дечого не сказано в листі, хоч цього можна було очікувати, як, наприклад, стоїть справа важности архиєпископських синодів і це також не без значення.
II. Думки з приводу листа Папи Павла VI.
Здаємо собі справу з того, що лист Папи Павла VI до Верховного Архиєпископа і Первоієрарха Української Католицької Церкви Кир Йосифа Сліпого буде аналізований і коментований сотні разів майбутніми істориками й суспільними діячами. Багато дечого, що для нас сучасників невідоме, їм відкриється. Довша відстань часу від сучасних подій дасть їм можливість бачити речі у кращій перспективі й тому їхні коментарі будуть, без сумніву, більше вичерпні і докладні. Це однак не звільняє сучасників від обов’язку кинути бодай декілька думок, хоч і хаотичних, та висловлених у поспіху й під пресією пережитих подій. З тої то причини ми й рішились на тих кілька думок, що їх тут наміряємо висловити.
1/ Значення листа Папи Павла VI в сучасній кризовій ситуації Української Католицької Церкви.
Хоч лист не належить формально до катеґорії офіційних письм, що виходять з папської канцелярії за його власноручним підписом, себто не є він конституцією, енциклікою, буллею чи рескриптом «моту пропрійо» і тим самим не зобов’язує до виконання якогось чину чи акції, ані їх не забороняє, – його важливість для Української Католицької Церкви та для релігійного життя її вірних тепер і в майбутньому тим не менша. Відмова Папи Павла VI піднести до гідности патріярхату Києво-Галицький Верховний Архиєпископат означає, що за його понтифікату Українського Католицького Патріярхату сподіватись не можна. Хіба що змінилися б обставини, які, за словами Папи, є зараз непригожі для здійснення такого наміру, наступила б зміна осіб чи в думанні Римської Курії і в найближчому окруженні Папи, або коли б вкінці відбувся в скорому часі черговий вселенський собор, що також має право рішати про патріяршу гідність поодиноких помісних церков. /Диви «Декрет про Східні Церкви», ст. 11/. Усіх тих можливостей виключати неможна, але й надії на такі нагальні зміни немає. Важливим фактором однак може стати в тому відношенні зміна настанови й постанови української ієрархії до справи патріярхату й помісности Української Католицької Церкви. Тільки українська католицька ієрархія, коли б виступила єдиним фронтом, може проламати цю ледяну кригу, що задушила у ватиканських кулюарах усі дотеперішні почини стосовно українського патріярхату.
Вже сам факт, що в листі двічі згадано про старання і прохання української ієрархії враз із Верховним Архиєпископом в справі Українського Католицького Патріярхату, вказує на ключеву позицію української католицької ієрархії у змаганнях за патріярхат. Цієї своєї позиції наша ієрархія, на жаль, не використала в такій мірі, як цього вимагала й вимагає сучасна історична хвилина. Потвердження цього факту знаходимо в найбільш авторитетному джерелі, бо в самому листі Папи, де сказано, що авторитетна арґументація Верховного Архиєпископа їх Блаженства Кир Йосифа Сліпого у справі Українського Католицького Патріярхату була передана кардиналові Війо враз «із опініями майже всіх /значить не всіх! Підчеркнення наше/ українських єпископів».
Не всі владики підписали й попереднє, синодальне прохання в цій самій справі від 4 жовтня, 1969 року, як це потверджує знаний вже лист кардинала Фюрстенберґа від 10 квітня, 1970 року. Вже хоч би самим виявленням факту, що не всі владики Української Католицької Церкви вважають за відповідне й потрібне включитись у акцію за створення Українського Католицького Патріярхату, лист Папи набирав особливого значення для організованої української спільности. Не важливим зараз являється те, хто є це, чи цей владика, але жалюгідним є сам факт, що серед української ієрархії у цій важливій хвилині й в цій найважливішій справі немає єдности й одности. Жалюгідним являється факт, що хтось з українських владик докладає своїх рук до цієї чергової в нашій історії релігійної і національної трагедії і руїни. Найвища пора припинити таку діяльність.
Хоч у листі Папи не згадується про роль, мирян у дотеперішньому змаганні за Український Католицький Патріярхат, немає однак сумніву, що вона розглядалась ватиканськими міродайними чинниками перед тим, заки появився лист Папи. І треба сподіватись, що ці чинники могли з легкістю ствердити, що й українські миряни не дали належної піддержки цій справі. Коли вони приглянулись літеплим, спізненим, не підготованим і погано переведеним починам провідних чинників організованого українського суспільного і політичного життя, не важко догадатись яке вони зробили заключення. Не будемо входити в подробиці і причини такого стану, бо й не місце тут на те. Але коли взяти до уваги те,що загально відоме й те, що було вже нераз сказане в тому відношенні, не можна аж надто дивуватись, що відповідь Риму не українські старання саме така, а не інакша. В дечому однак таки приходиться дивуватись. Вислів у листі про те, що український католицький патріярх на еміґрації «не міг би бути співучасником /важкої/ долі своїх вірних /на батьківщині/ і улегшувати її своєю присутністю», могли собі римські автори листа подарувати, коли б мали трохи більше зрозуміння до правдивих терпінь за віру, та коли б виявили більше християнської любови. Могли вони вибрати також іншу дату для цього прикрого для українців документу. Коли вони дали Папі Павлові VI підписати листа до Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого в день свята св. Кирила і Методія, апостолів слов’ян, вони тим самим пригадали нам нещасну долю обох братів, а також наругу, що один з них /Методій/ пережив з рук представників Ritus praestantis , латинських братів у вірі, які не завагались його навіть ув’язнити, хоч цьому противився тодішній Папа Римський. Історичні аналогії самі насуваються на думку, коли приходиться читати кінцеві фрази листа сучасного Папи Павла VI.
2/ Аргументація відмови непереконлива.
В арґументації відмови створити Український Католицький Патріярхат можна знайти цілий ряд слабих сторін так із формального як і з речевого боку. Більшість арґументів, що вичислені в листі Папи, можна знайти уже в листі кардинала Фюрстенберґа. Цей факт наочно доводить, що авторами листа Папи Павла VI були ці самі люди, що писали листа префекта Східньої Конґреґації, себто урядники цієї ж таки Конґреґації. В обох випадках наголос поставлено на формальні юридичні труднощі, що постали б у зв’язку з установленням українського патріархату. Їх вичислено в листі Папи.
Належить в першу чергу ствердити, що відклик до Декрету про Східні Церкви, наче б то він потверджував територіяльний принцип в існуванні і діянні східніх патріярхатів, не вповні вірний. В такий спосіб, як вище, його інтерпретують представники Римської Курії, але можлива є й інша інтерпретація, коли взяти до уваги наприклад статтю сьому, де мова про те, що патріярх мав юрисдикцію «на власній території, або над своїм обрядом», або статтю одинадцяту, де мова про права і привілеї верховного архиєпископа і де знову згадується про те, що його права, як і у випадку патріярха, відносяться до «цілої помісної церкви або обряду.» Правда, що в деяких інших статтях говориться тільки про територію. Того рода конфліктні ствердження причинюються до труднощів не лише Української Католицької Церкви, але усіх інших східніх церков. Стверджуючи в своєму листі /принайменше посередньо/, що усі українські владики, які підписали прохання про створення українського патріярхату 1969 року і пізніше подали свої додаткові опінії у цій справі, тим самим належать до одного обряду, Папа не заперечує, що юрисдикцію над ними може мати патріярх, або верховний архиєпископ.
Про це, як повинна бути розв’язана справа організаційної і юридичної структури української Церкви в листі взагалі не говориться./Про це однак знаходимо відомості в листі кардинала Фюрстенберґа, де пропонується українській ієрархії прийняти форму консультативної конференції під проводом Верховного Архиєпископа. Правдоподібно спротив Верховного Архиепископа причинився до того, що ця пропозиція не попала у лист Папи/. Таким чином питання в цій справі все ще остається отвертим і тому помісність Української Католицької Церкви може і повинна бути здійснювана зусиллями і заходами самої української ієрархії, священства і вірних, хоч тимчасово і без патріярхату. Базою для цього повинне стати визнання юрисдикції – з усіми належними правами і привілеями – Верховного Архиєпископа в усіх провінціях і єпархіях Української Католицької Церкви, а також Архиєпископські чи Помісні Синоди всієї нашої Церкви. В жадному випадку неможливо прийняти так званих єпископських конференцій, що є чисто латинським новотвором і структура яких противиться прямо духові Декрету про Східні Церкви, як і традиціям усіх східніх церков. Їхньої вартости для Римської Церкви не оспорюємо.
Вертаючись ще раз до основного аргументу, що його знаходимо в листі, себто, що патріярхат може існувати тільки на базі визначеної території, де в давнині постала певна помісна церква, а не на базі етнічно обрядової єдности, то мусимо сказати, що висунення цього /територіяльного/ принципу, так основного в розв’язці засадничих проблем Східніх Церков, означає такі дві речі: а/ виразне фаворизування латинського обряду і державних народів зі шкодою для церков Східнього Обряду та з кривдою для недержавних народів і національних меншин; б/ дальші комплікації для Східніх Церков, що є в злуці із Апостольською Столицею, в їхніх намагання упорядкувати своє релігійне життя в адміністративному, юридичному й душпастирському відношеннях згідно зі своїми традиціями, обіцяними правами й сучасними потребами. Лист Папи таким чином заторкує своїм змістом багато ширший засяг справ, як сама тільки проблема українського патріярхату. Він заторкує основні життєві проблеми всіх Східніх Церков, що їхні вірні порозкидувані по цілому світі /деколи у відношенні один-до-один/ і тим самим находяться поза територією власної патріярхії, та на землях, що є під іншою юрисдикцією. Можна припускати, що лист в справі українського патріярхату Папи Павла VI викличе неґативний відгомін серед первоієрархів усіх Східніх Церков і взагалі насторожить інші віровизнання у їхніх екуменічних діялогах з Апостольською Столицею.
Неможливо прийняти в добрій вірі і деяких практичних арґументів, що ними в листі обосновується вдімову створити український патріярхат під сучасну пору. Важко, наприклад, повірити в те, що український патріярхат погіршив би становище вірних в Україні. Можна сподіватись що якраз навпаки – ці вірні з радістю прийняли б створення українського патріярхату, як видимий і переконливий знак опіки над ними зі сторони Апостольської Столиці. Вважаємо, що відмовна відповідь тим самим погіршить становище тих вірних, бо нею вбивається останки надії, що її вони оправдано покладали на Апостольску Столицю, звідки могли сподіватись бодай справедливости за свою вірність і терпіння. Хто і чим може їх заохотити тепер до дальшої витривалости й віри? Відмовною відповіддю тим самим перечеркнуто особливу нагоду, якої скоро не буде. Додамо, що Апостольська Столиця до-недавна не мала дипломатичних зносин з країнами східнього бльоку, сусідами України, та й досі неї має їх із СРСР і тому не має офіційних зобов’язань супроти урядів тих країн, які зі зрозумілих причин можуть противитись створенню українського патріярхату.
Не менш дивними видаються побоювання, висловлені в листі, що український патріярхат, коли б постав, заохотив би до експанзії на нові території інші патріярхати. Такі побоювання, очевидно, зайві. Деякі із тих патріярхатів і так виконують вже свою владу поза межами їхніх історичних територій, як наприклад мелхітський, вірменський і інші, і це їхнє право, хоч і не радо, за ними визнається. Зрештою, сили всіх з’єдинених Східніх Церков ані в Курії, ані в діяспорі, де живуть їхні вірні, не є аж такі великі, щоб могли загрожувати церквам латинського обряду. Вкінці, існують латинські дієцезії, на територіях, що історично підлягали східнім патріярхатам. Цих дієцезій не ліквідується, ані не наміряється підпорядкувати ієрархії Східніх Помісних Церков. Варто пригадати на цьому місці, що в Галичині, де існувала Українська Католицька Церква східного обряду, існували рівночасно також латинська польська й вірменська церкви з рівним засягом прав і привілеїв їхніх ієрархів на цій самій території, хоч тодішня практика і зобов’язуюче канонічне право такого укладу речей не передбачували, і хоч це було з очевидною і відомою шкодою для Української Католицької Церкви. На сьогодні ситуація змінилась на стільки, що паралельні юрисдикції ієрархії різних обрядів на цій самій території визнаються, доказом чого є існування українських католицьких митрополій у ЗСА та Канаді. Коли візьмемо до уваги ці факти постає питання чому в Римі уважають що незалежні українські церковні провінції, як і менші церковні одиниці не можуть підлягати юрисдикції Українського Католицького Києво-Галицького Патріярхату? Відповіді на це питання лист не дає, без огляду на те як би не інтерпретувати його аргументацію.
З/ Засадниче непорозуміння.
Коли уважно читати аргументи проти створення українського католицького патріярхату в Листі Папи Павла VІ, мається враження, що зайшло десь якесь непорозуміння. Основним і засадничим арґументом є той, де говориться про те, що такий патріярхат не може бути створений поза власною територією. Але ні власної, ні іншої території не названо. Не подано також аргументів, що їх подав за створенням патріярхату Верховний Архиєпископ і інші українські владики. Відомим однак є те, що коли у 1963 році Верховний Архиєпископ, тоді Митрополит Галицький, Кир Йосиф Сліпий, звернувся в тій справі до Отців Вселенського Собору, то запропонував, щоб піднести до гідности патріярхату Києво-Галицьку митрополію. Маємо право припускати, що саме таку концепцію і на цій базі ставив Верховний Архиєпископ враз з іншими владиками й у пізніших зверненнях і петиціях до Апостольського Престолу в цій справі. Саме за такий патріярхат ведуть змагання широкі круги українського організованого громадянства. Але виглядає, що повищу концепцію Українського Католицького Патріярхату цілковито зігноровано в листі Папи. В листі взагалі не знаходимо згадки про Києво-Галицьку митрополію Української Католицької Церкви. Говориться натомість про те, що якщоб повстав Український Патріярхат, то він існував би поза «власною територією», і т.п. Виглядає наче б в листі була мова про іншу концепцію Українського Католицького Патріярхату, як та, що її поставив у 1963 році Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий.
Таку іншу концепцію Українського Католицького Патріярхату, як довідуємось, насправді було поставлено в часі передсоборових підготовчих праць над «Схемою Декрету про Східні Церкви», себто перед прибуттям до Риму їх Блаженства Кир Йосифа Сліпого. Згідно з цією концепцією Український Католицький Патріярхат мав би був повстати для українців на еміграції і тим самим був би існував у дійсності поза територією матірної Церкви. /Див. про це Коментар на «Декрет про Східні Церкви» о. J. М. Hoeck, OSB, Lexikon f. Theol. u. Kirche (1966). т. I, Про 2-гий Ватиканський вселенський Собор, ст. 376/. ходять слухи, що пропоновано ще й третю концепцію (можливо як відміну щойно згаданої), а саме – концепцію «Візантійського Патрірхату» в Америці, але знову ж таки на базі північно-американської провінції нашої Церкви. Прямих офіційних, чи півофіційних потверджень на це однак немає.
Без огляду на те, хто, де й коли не ставив би був послідні дві концепції і які були причини й спонуки для цього, належить ствердити, що обі вони скрайньо шкідливі для Української Церкви. Вони заслуговують на те, щоб їх рішуче відкинути. Треба припускати, що якщо такі концепції ставлено, а виглядає що так, бо як тоді розуміти натяки в Листі на еміграційний патріярхат, то вони й зіграли ролю цього посліднього цв’яха в труні, що ним припечатано справу Українського Католицького Патріярхату на базі єдиноправильної концепції, що її поставив Верховний Архиєпископ; припечатано принайменше у теперішньому часі.
III. Що робити?
В хвилині, коли висловлюємо наші думки до відмовної відповіді Папи Павла VІ в справі Українського Католицького Патріярхату, важко передбачити які дальші пляни має Апостольська Столиця по відношенні до нашої Церкви на ближче й дальше майбутнє. Вже бо сама відмова створення патріярхату означає ще глибшу кризу у нашому церковному житті, кризу, що її ми всі гостро відчуваємо й переживаємо. Таким чином доводиться щераз повторити, що хоч «Рим сказав своє слово – справи не розв’язав /Справа Українського Католицького Патріярхату, хоч гієрархічно й найважливіша, є і буде одною лише із цілого ряду таких, що ждуть розв’язки, деколи негайної, як наприклад загальна й нездорова ситуація у ЗСА, де відчуження між вірними і ієрархією все більше поглиблюється. Найбільш серйозною, очевидно, являється проблема життя й буття Української Католицької Церкви на рідних землях.
Загалові української католицької ієрархії на чолі з Верховним Архиєпископом їх Блаженством Кир Йосифом Сліпим, як і загалові вірних видавалось, що багато із цих пекучих проблем будуть розв’язані, коли постане патріярхат і тим самим буде завершена організаційна структура нашої Церкви та забезпечена її помісність і єдність. Зрісши у силі і значенні, наша Церква і її ієрархія були б приступили до полагодження всіх інших проблем, не виключаючи також і тих, що є основними для наших братів у вірі на рідних землях. Цього ідеального стану нашій Церкві, на жаль, не судилось осягнути на цьому етапі її розвитку і існування .
Постає питання – якщо Рим вважає, що неможливо тепер створити Український Києво-Галицький Патріярхат, то що тоді пропонують в Римі на його місце? Яку організаційну структуру Української Католицької Церкви, як церкви помісної, вони собі уявляють? Вкінці – хто й чому перешкаджає у здійснюванні помісности нашої Церкви в діяспорі на цій базі, що вона її має, себто на базі інституції Верховного Архиєпископства і його помісних синодів? Ці питання повинні ставити римським чинникам українські католицькі владики, а також загал священиків і вірних.
Ці питання в світлі не заперечення, але лиш відкладення створення українського патріярхату Апостольською Столицею повинні б стати вихідними положеннями в оцінці сучасної ситуації та напрямними у плянуванні дальших починів і акцій для загального добра нашої Церкви й народу. На нашу думку такі почини належить взяти до уваги:
- Змагання за створення Києво-Галицького Патріярхату належить посилити. Ініціятива тут належить в першу чергу українській ієрархії в цілому світі, і то без злощасних вийнятків.
- Належить зібрати додатково аргументацію в користь створення українського католицького патріярхату, якщо ця, що її дотепер подано невистарчальна щоб переконати відповідальні чинники Курії. /Ми свідомі того, що досі зроблено це було в більшій мірі, як було б потрібно в іншій політичній ситуації. Але самі повторні акції мають своє значення: «Стукайте, а відчиниться вам», сказав Христос/. Очевидно, що найсильнішим арґументом будуть єдність і спільні зусилля в цій справі всієї нашої ієрархії, а також священиків і мирян, та взагалі світських чинників.
- Належить всюди і при всіх нагодах усім чинникам підчеркувати права на помісність і єдність Української Католицької Церкви. Доброю нагодою для того буде Папський Синод, що незабаром почнеться в Римі, зокрема для тих українських владик, які братимуть в ньому участь.
- Належить в усіх провінціях нашої Церкви подбати про те, щоб здійснювались постанови попередніх Архиєпископських Синодів української ієрархії. Це буде найкращою демонстрацією волі й бажань української ієрархії, священиків і вірних.
- Належить докласти усіх старань для того, щоб чимскорше відбувся черговий V Архиєпископський Синод, на якому були б узгляднені і вирішені напрямні для дальшої праці всіх чинників Української Католицької Церкви для піднесення релігійного життя громади, та для покращання долі нашої Церкви.
- Належить дати всецілу піддержку починам у справі патріярхату і здійснення помісности нашої Церкви Верховному Архиєпископові їх Блаженству Кир Йосифові Сліпому, та всім владикам, що працюють в тому самому напрямі.
