Бо тісні ті ворота і вузька та дорога,
що веде до життя, — і мало таких, що знаходять її.
(Євангеліє від Матея, 7, 13).
Тріюмф відродження української державности з великою радістю сприйняли українці в усьому світі, незалежно від їхньої освіти та віровизнань. Всі вони розуміли, що цим Актом з 24 серпня 1991 року спільно з Верховною Радою України задемонстровано перед цілим світом про те, що ми врешті стали повноцінним народом. Понад 650 років тому, а точно від 7 квітня 1340 року, у день смерти останнього князя Галичини Юрія Трейдановича, Україна втратила свою державність. Історія якби усміхнулася на цій віддалі часу до всіх нас, виправляючи свої помилки і вчинену нашому народові довговікову кривду.
У кожного, незалежно від віку, відродилася не лише національна гордість, але також відозвався обов’язок і відповідальність перед її майбутнім, якою буде моя Україна, як будуть почуватися у власній державі мої діти і внуки. Акт проголошення незалежної держави повертає нас усіх до вирішення фундаментальних проблем духовного вдосконалення людини, її функціонування в суспільстві внутрі і на зовні. За це боролися найкращі уми в добу темряви і злоби в Україні. Століттями йшов наш народ босими ногами по морю кривди, зневаги, гвалту і нищення і на цій дорозі не тонув, не маючи державного панцеря. Механізмом національного самозахисту була віра, яка споконвіку йшла поруч нашого народу. У різних періодах відроджувалось живе і писане слово, для здорового росту нації, окрадуваної з усяких національних цінностей, історія посилала нам великих і святих мужів та героїв, які, не дивлячись на ціну, ставали на захист України. Ці національні велетні вчили, як відгороджуватись від тенденційних впливів Росії і Польщі, від того отруйного спекуляційного дурману, який підточував й ослаблював наш національний організм і відражаюче записувався і якже часто дальше записується в нашій національній історії.
Живемо в часах, коли мусимо взнестись не тільки над головами групових і особистих інтересів, але також відмежуватись від чужих впливів в такому розумінні, які не вносять в наше життя конструктивних діл. Хотівши осягнути повну свою національну зрілість, треба нам цієї великої мудрости, щоб йти збитим фронтом, одною лавою, щирою і жертвенною працею, включити всі існуючі засоби, які є в кожного розпорядимости і осягнути остаточну ціль. Щоб найхитріші і облесливі заходи не заложили нам в новій обстановці нових кайдан і не скували знову нашого народу своєю підступністю. Це така українська правда про основи національної сили. До цього завдання треба порушити національну совість до такої міри, щоб розбудити в неї занепокоєння і показати істинну правду, що власна держава є тією матір’ю добра і мудрости. Через той національний неспокій в совісті повинен перейти кожний батько і мати, кожна дитина, вчителі, члени і голови українських організацій, а понад усе всі єпископи, священики, монахи, монахині й усі вірні. Кожен повинен говорити із своєю совістю із совістю свого ближнього, щоб поборювати байдужість, угодництво і пристосування, яке прибирає національний гріх. Страждання, якими платив народ за кожен свій нетакт, перестали бути школою духової мудрости і все частіше спонукують до розбрату, як любови.
Якщо ми згідні з ідеєю єднання людей і народів на основі християнського прощення і заперечення помсти і обірвання одвічного ланцюга перероджень зла, то мусимо осягнути національну державну реальність. Полярні зорі українського народу, на які віками з конечности треба було орієнтуватися, підставляючи свою щоку, стало зневажливим свідченням генетичної неповноцінности.
Не знаємо, яка пророча зоря в наш народ зіслала дух Божий і воскресла наша держава, нехай поруч воскресне і пам’ять про ролю України, яка відограла важливу подію на початку світової цивілізації. Це Господнє Провидіння зобов’язує нас відчути своїм розумом і тілом подих блудного сина, якому допомагає Господь повернутись в лоно загальнолюдської цивілізації.
З великою радістю ми прийняли вістку, що на грузах атеїстичної системи Українська Автокефальна Православна Церква проголосила патріярхію, як свідчення того, що вона хоче бути сама собою із своїм народом. Найактивніші доказують своєю діяльністю, хто є хто. Багатьом здається, що вони патріоти. Але мірою патріотизму є їх батьківщина і збирання плодів серед свого народу таких, які засівають у серцях своїх вірних. Як страшенно болить кожного чесного українця непорозуміння і конфлікти, які постають на теренах Галичини, підсилювані церковними і позацерковними силами. Ми не доросли, щоб довести до відома, що ми єдинокровні брати, діти української Христової Церкви. Ця безпросвітня війна не допоможе здійснити діло поєднання народу і наших Церков. Всі ми маємо переконання, що народ — це наша сила, що праця для нього — наше найголовніше завдання, що його єдність — це світла наша майбутність.
Визначний сучасний український діяч Михайло Горинь так висловився про Патріярха Київського і всієї України Мстислава: «Це не тільки церковний достойник і богослов, але це щирий син українського народу, це великий і розумний державний діяч». За словами Гориня можна лише додати, що це дійсно сильна і розумна індивідуальність, учений і політик, високоосвічений, зрівноважений і цінений діяч Церкви і народу. Він добре розуміє факт, що з високого престолу Москви Україна часто зазнавала зради, то з висоти свого власного духового прозріння мусить повернути до єдности.
Як у фільмовій стрічці, пам’ять відтворює Великих Митрополитів Іларіона, Василя Липківського — визначного церковного діяча, автора численних праць, серед яких годиться назвати «Відродження Церкви в Україні» та багато інших. Митрополита Андрея Шептицького та цілий ряд інших, над якими видніє легендарна постать мученика і Глави Української Католицької Церкви Йосифа Кардинала Сліпого, який був найбільшим видатним діячем Церкви і українського народу. Блаженніший Йосиф як Ісповідник віри і в’язень впродовж 18 років, не пішов ніколи на уступки в принципіяльних справах Церкви, яку вважав нероздільною зі своїм народом. Вже минає 20 років від Другого Ватиканського Собору (жовтень 1963 p.), на якому Блаженніший поставив, щоб Києво-Галицьку Митрополію піднести до гідности патріярхату. Понад дві тисячі присутніх владик на цьому ж Соборі повстанням з місць та довгими оплесками привітали сміливу пропозицію Блаженнішого. Від цієї ентузіястичної підтримки усіх владик Вселенської Церкви нічого не зроблено. І хоча Блаженніший на підставі свого прикладного життя та терпіння може бути визнаний найбільшим достойником ієрархом у сьогоднішньому світі, то, на превеликий жаль, слід сказати з болем, що не довелося йому дожити до наших днів оновленої української держави, яка створює відповідні умови для осягнення наміченої мети.
Інтенції Блаженнішого добре розуміли владики Ізидор Борецький і Ніль Саварин з Канади, Іван Прашко з Австралії, Іннокентій Лотоцький з Чікаґо та декілька інших. А крім того численні вірні піддержували стремління Блаженнішого Патріярха за релігійні і національні права народу.
Всі ми пам’ятаємо знаменитий заклик Патріярха Йосифа на відкритті Синоду українських католицьких єпископів у Римі 25 лютого 1980 року: «Отже, благаю Вас, будьте моїми послідовниками, продовжуйте гідно й достойно діло, що про нього зі сльозами просить наша Церква і нарід століттями своїм рідним благочестям за свою правду, свою гідність та свої права».
Наважуюсь поставити питання, чи Синод, який заповідається на травень 1992 року у Львові, візьме цей заповіт Блаженнішого,як головний девіз зустрічі владик. Щоб своїм акцентом не лише вшанувати та засвітити свічку подяки великій людині, але щоб єдиними устами і єдиним серцем завершити його найсвятіші наміри. Щоб на Голготі Божого милосердя над українським народом, що переніс і переносить ще нечувані терпіння, а рівночасно і ласки навернення з блудної дороги на шлях процвітання.
Доходять алярмуючі вістки з України, що Синод не ставить на своєму порядкові зустрічі патріярхальну справу. Мені видається, що тут повинні взяти участь у дискусії перед Синодом масово всі, кому дорога і близька ця справа. Справа патріярхату — це одинокий порятунок нашої нині катастрофічно загроженої ситуації. Донедавна нам говорили, щоб був Патріярхат, мусить мати свою територію, яка у нас є. Правда, є інші, що цього патріярхату не хочуть як Москва, так і Рим. Вони більше схильні тріюмфально накладати навіть і мітри на голови покірних, а не давати таких уповноважень, які випливають з кодексу патріярхату. На диво, чомусь Ватикан надзвичайно довго зволікав із визнанням Української Відродженої Держави. Зате Росію не лише визнав з піврічним випередженням, але, визнаючи її, іменував як спадкоємицею усіх матеріяльних благ по бувшому СССР так, якби ці блага не належали до інших скуповуваних народів.
Можна відносити враження, що Ватикан ігнорує факт постання української держави, тому тяжить обов’язок на духовних, а в першу чергу на єпископах, які носять титули українські, боронитись перед зневагою і в душі своїй відродити свою національну приналежність. Оце дорога, якою треба рятувати нашу Церкву і вірних у дусі чистого християнства. Канони святі є непорушні, а хто їх порушує, той не діє в ім’я любови ближнього.
Отож наші духовні повинні дбайливо піклуватися, щоб діялоґ провадився у дусі любови і правди в користь наших вірних. Єдність християн, до якої повинні всі прагнути, — це спільність в святих Тайнах та в церковному управлінні. В жодному разі не може бути місця суперечок між українськими католиками та православними. Синод у Львові повинен заложити братнє співжиття і змагати до повної церковної єдности.
У моїй свідомості залишається, як зразковий митрополит Андрей Шептицький, ця високоосвічена і розумна людина, в кожній справі вмів далекосяжно глянути і протиставитись злу, закладаючи фундамент добра у майбуття. Митрополит Андрей не завагався протиставити політиці Гітлера і Сталіна, протиставився своїм «Пастирським листом» з дня 20 липня 1938 року проти католицької Польщі, яка у варварський спосіб нищила православні церкви на Холмщині. Він закликав стримати безумство над українською Церквою.
В 1941 році митр. Андрей Шептицький опублікував два послання, одне до єпископів Православної Церкви, друге до її вірних, в яких закликав до єдности Української Церкви. У посланні до єпископів з 30 грудня 1941 року між іншим читаємо: «Між роздорами, що ділять українців, не останнє місце займають релігійні справи, в яких ми поділені. А безперечно, релігійна єдність була б могутнім поштовхом до осягнення національної єдности… Нас ділять суперечності між греками і латинянами, нас ділять традиції, перейняті від грецької і московської Церкви… Треба, щоб ми з обох сторін були готові до потрібних уступок. Коли Євангелія зобов’язує нас відрікатися самих себе до того ступня, що маємо класти й душу, то тим більше мусимо уступити від усього того, що може бути перешкодою в поєднанні, уступити так далеко, як нам тільки совість дозволяє», — за газетою «Наша Мета», Торонто, дня 5 січня 1967 року.
Щоб цю істину зрозуміти, що нація і Церква в небезпеці, не треба вивчати римського права. Само собою зрозуміле, що право нації і її Церкви не реалізується автоматично, ця благодать не спаде сама із неба, коли любов ближнього кровного брата буде лише деклярацією, а не дійсністю. Генії народу тим і відрізняються, що вони вводять той особливий пульс нації і знаходять момент гармонії її духового поля. Милосердний Господь наділив людину розумом, тим він її відрізнив від тваринного світу. На розвиток людської духовости складаються надбання минулих поколінь, пориви волі, душі, серця, думки й уяви, пережиття і неустанне змагання за краще майбутнє. На стиль і зміст духовости народу має величезний вплив Церква, власна держава, великі постаті, що висловлюють найглибші первні його духовости, ідеями яких народ всесторонньо могутніє. Спільний дар Божий обох наших Церков Український Патріярхат може надати новий тон і напрям у житті нашого народу.
На закінчення моїх думок, як перли вибираю святі думки із «Завіщання Блаженнішого Патріярха Йосифа», який писав між іншим таке: «Найближчими нам по вірі і крові є наші православні брати. Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні й народні звичаї, спільна двотисячолітня культура! Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріярхат Української Церкви! Всі ми, католики і православні, боремося за постання нашої Церкви і за її духовну силу в Україні і в краях поселення наших вірних. І ось ми несемо важкий Господній хрест, ісповідуючи Христа! Брак єдности, неначе первородний гріх, який закрався до душ тих, що повинні бути світильниками. Брак почуття і розуміння єдности в основних питаннях життя Церкви і народу — це наше нещастя, це наш споконвічний гріх».
«Між нами бачу нових борців, науковців, письменників, мистців, селян, робітників. Бачу між нами шукачів істини й оборонців справедливости. Чую їхній голос в обороні основних прав людини і людської спільноти. З подивом гляджу на них, як вони боронять своє українське слово, збагачуючи свою українську культуру, як усіма силами свого ума і серця рятують українську душу. Поможім їм віднайти цю Матір! Будь живим свідком братолюбія!»
Хай наведені слова Блаженнішого Йосифа стануть зразком і поштовхом до зрілих вершин рішень Львівського Синоду в році його століття від дня народження.
Україна завжди була джерелом сили і великої духовости для тих, які були її вірними, і перетворювалася в джерело і знаряддя зла для тих, які були підступні з ведмежими намірами.
Хай же травневий Синод у Львові своїм благословенням виєднає у Бога Українську Християнську Церкву і вона стане добрим пастирем усього стада українського народу. Ця Свята Церква на чолі із Патріярхом стане національно-релігійним хребтом, який залучить цілий народ до духово-національного і релігійного життя. Кожне моцарство, розділене в собі, кожне місто, кожний дім і родина розділені в самому собі, ніколи не встояться. Постання єдиного українського Патріярхату зняло б взаємний гріх, блокади, ненависть, навело б гармонійне співжиття і повноцінне функціонування наших парафій, релігійний синтез став би травневим великим святом цілого народу на віки. На основі такого рішення не на словах, а на ділі транслювалася б життєдайна наука Господа нашого Ісуса Христа — любов до ближнього.
Ярослав Стех
