У наших змаганнях, що від кількох років точаться в діяспорі, а особливо на північно-американському континенті, за самоуправність і самобутність Української Католицької Церкви наше священство довший час було незаприміченим фактором. Громадська опінія і організовані громадські чинники цілком слушно вказували на ролю ієрархії у збереженні нашого обряду та національно-культурного характеру Церкви, як також ієрархія була предметом критики й домагань щодо направлення існуючого жалюгідного стану в нашій Церкві.
Але якось переочено, чи недобачено місце і ролю іншого чинника, в певному розумінні чи не найважливішого у цих наших змаганнях, а саме нашого духівництва. А воно фактично має першорядне відношення до усіх тих справ, про які сьогодні нам ідеться: збереження українськости нашої Церкви, забезпечення Її самобутнього характеру, чистоти обряду, впровадження синодально-патріяршого ладу, припинення тенденцій до асиміляції, тощо. Ніхто інший, як саме священики, є не лише душпастирями своєї пастви, але й тими, які надають тон, ініціятиву та впроваджують корисні заходи, або ж потурають чи навіть самі ініціюють різні латинізаторські чи інші чужі реформи. Священики мають сьогодні поважний авторитет серед вірних, вони мають можливість впливати на молодь, її організувати, давати їй напрям, вони покликані вести їм доручених вірних в такому чи іншому напрямі як люди, що їх цілий тиждень, а не лише вільні від праці години /як це є у випадку багатьох мирян/ присвячені своїй парафії, своїй громаді.
Виходимо із заложення, що священство виконувало у минулому ролю суспільних провідників, національних діячів та авторитетів. Можливо, не у всіх суспільствах саме така роля духівництва. Суспільства, які політично емансипувалися, стали повноцінними, можуть легко позволити собі на звуження ролі їх Церков до виключно «вівтарних справ». Нація і національна культура даного народу розвивалися і поза приходством, церковними інституціями, манастирською огорожею чи Владичою резиденцією. У нас, за незначними вийнятками, так не було. Не змінилося це й сьогодні, принаймні у відношенні до українства у діяспорі.
Теза про близьке поєднання церковного і національного підтримувалася в минулому, та й далі стверджується самими священиками та єпископами. В нинішній ситуації навіть колишні антиклерикальні елементи до цього прихиляються, бачучи величезний вплив і можливості Церкви у житті наших іміґраційних спільнот. Тому, від того, якими будуть наші Церкви в діяспорі, залежить і майбутнє усієї нашої спільноти.
Духівництво – біле і чорне – відограло у нашій Церкві у різних періодах, в різних регіональних умовах та в обидвох наших історичних Церквах – Католицькій /уніятській/ та Православній – досить різну ролю. Іноді священство було тим чинником, що поряд з деякими іншими групами населення, або може й лиш одиноке, рятувало нашу національну субстанцію, стояло на чолі змагання за збереження нас як народу і окремої Церкви. Нераз, в силу різних історичних умов, священство піддавалося пресіям, а згодом добровільно включалося у шкідливі процеси для нашого народу і самої Церкви, яким воно мало служити, змагаючи до їх винародовлення і затрати власного характеру. Воно було немов у авангарді руху за національно-релігійну самоліквідацію.
Українське духівництво 16-17 сторіччя, те, що підтримало унію, і те, що виступало проти неї, коли наш нарід втратив свій політичний провід – аристократію, відчувало обов’язок служити народові. Воно бажало рятувати по-своєму загрожену віру і народність. Унія могла бути в калькуляції поляків помостом до винародовлення та латинщення, проте, такою не стала, бо провідні українські і білоруські уніятські священики Почали діяти, використовуючи свій статус з’єдиненої Церкви, саме для оборони своєї віри й народу. Так само прямий стик з аґресивним католицтвом на українських землях причинився до відродження свідомости православного духівництва. Воно видало із себе низку діячів у 17 сторіччі, які були світилами національного відродження.
Проте вже в 18 ст. ситуація радикально змінилися. Уніятське священство під Польщею почало поступово піддаватися під вплив латинського і потурати польськості. Перед у цьому вів сильний Василіянський Чин. Особливо треба вказати на його ролю в освіті у 18 ст.; ряд шкіл, проваджених на Правобережній Україні Василіянами були розсадниками польської культури та засобом ополячення та й латинщення нашої Церкви. Саме ж священство, зберігаючи деякі свої привілеї, наприклад жонатий стан, приймало в побуті польську культуру і мову.
Цей стан тривав у Галичині подекуди до другої половини 19 ст.
На підросійській Україні сталося те саме. З ієрархічним підкоренням нашої Церкви Московському патріярхові велася свідома політика русифікації: з одного боку, передових українських православних духовних діячів висилали вглиб Росії, надаючи там їм єпископські катедри, а чи позиції викладачів богословських академій і семінарій. Біле ж духівництво поволі русифікувалося так само, як і греко-католицьке під Польщею чи згодом під Австрією полонізувалося. На Придніпрянщині цей стан набрав загрозливого становища і, за незначними вийнятками, зрусифіковані місцеві священики або прислані з Росії були по наших селах і містах найвідданішими прихильниками самодержав’я та обрусителями українського народу. Цей стан тривав майже до революції, а подекуди – на Волині – аж до другої війни, а в Польщі серед українців православних триває ще й зараз.
Греко-католицьке священство на Закарпатті у 18-19 ст., крім простолюддя, залишилося єдиною групою населення, яка ідентифікувала себе з «руським народом». Увесь культурний процес пробудження в другій половині 19 ст. зв’язаний з духівництвом. Так звані закарпатські «будителі» це все без вийнятку священики. Але швидко частина священиків, зокрема по містах і містечках, при консисторіях і в семінаріях почали відчужуватися від свого народу. Вони угорщилися і скоро потягли за собою масу сільського священства, яке, для соціального і культурного відрізнення від селян, приймали угорську мову, манери, а головно угорську «панську» /реакційно-февдальну/ ментальність. Цей стан тривав донедавна. Лише одиниці в 20 ст. працювали на народній; ниві й включилися до нового відродження Закарпаття в 1920-30-их роках. Чи не характерним був факт, що коли за автономної Карпато-української держави в 1939 р. створилося Товариство Українських Греко-Католицьких Священиків /національно свідомих/, на 450 священиків знайшлося лише близько 40 членів цього товариства; решта була мадяронська. Позитивну ролю на Закарпатті відограв у 1920-30-их роках Василіянський Чин, який єдиний зберігав церковно-релігійну єдність закарпатців з українцями Галичини в той час, як такої не було між єпископами.
На Великій Україні в роки національно-державного відродження і після цього, невелика, але активна група православного духівництва почала рух за релігійне усамостійнення Української Церкви. Українська Автокефальна Православна Церква є твором кращої частини українського православного духівництва і мирян, а не ієрархії.
Українське католицьке священство в Галичині, починаючи з половини 19 ст. стало осередком новітнього українського руху, зокрема на культурному полі. Проте, його присутність відчувалася і на суспільно-економічному та політичному відтинках. Не буде переборщенням, коли скажемо, що греко-католицьке священство Галичини відіграло вийняткову ролю в національному освідомленні й піднесенні українців на рівень нації. Аналогій треба шукати хіба в словаків, хорватів, словінців чи трансильванських румунів. Це духівництво, будучи жонатим, мало ще й ту перевагу, що не лише саме брало активну участь у процесі національного відродження, але й зуміло створити цілу верству, «остою руськости» чи згодом, українства, з якої вийшла і світська інтелігенція. Мені здається, що історик ще не оцінив належно місце і ролю галицького священства в процесі українського націотворчого процесу. Завдяки священству, рядовому і консисторіяльному, скоро й на єпископських катедрах, а то й на митрополичому престолі, з’явилися архипастирі-провідники, які в повному розумінні стали князями свого народу.
Якою була позиція і роля українського священства в нових країнах поселення, головно на північно-американському континенті? Сюди приїхали з кінцем минулого і початком нашого століття дві категорії священиків: а/ галицькі молоді ідеалісти, можливо, найпоступовіші з-поміж греко-католицьких священиків, які стали в осередку українського організованого церковного і національного життя; б/ закарпатські священики, здебільшого одружені, національно, за малими вийнятками, несвідомі, які, подібно, як це було вдома, бажали продовжувати свою соціяльно-економічну перевагу над масою іміґрантів. Консервативне, великопанське і зарозуміло-мадяронське духівництво з Закарпаття відчуло небезпеку динамічного і демократично наставленого галицького духівництва й тому почало боротьбу за впливи і стан посідання. Ця боротьба між священством з двох провінцій, а паралельно з тим і поміж горсткою світської інтеліґенції на регіональній основі, трагічно причинилася до розбиття нашої еміґрантської маси майже на дві «національності». Вмішувалися тут і зовнішні, некорисні нам чинники, напевно вчинено і неодну помилку з-боку свідомого українського духівництва, але в підсумку можна сказати: Якщо сьогодні українці розбиті на дві групи в Америці майже засимільованих закарпатців та українську етнічну групу, а головно, якщо цей розподіл болюче позначився на церковному відтинку /дві окремі церковні провінції/, то головна вина за це спадає на закарпатське, відчужене від свого народу священство.
/Продовження в наст. числі/
