/Зак./
/Історичні паралелі та оцінка теперішнього стану
Ми бачимо три засадничі площини, в яких наше духівництво мало б рішуче виявитися в найближчому часі, щоби ствердити своє місце і підвищену ролю в житті Української Католицької Церкви в діяспорі.
1. Насамперед, наше священство повинно ствердити більше, аніж досі свою ідейну та інтелектуальну ролю і функцію. Що це значить в перекладі на практичну мову? Більше праці над собою, більше фахового читання, постійної доповнюючої богословської освіти та ознайомлювання з новими проблемами. Священик, як педагог, мусить бути постійним студентом нових досягнень, нового досвіду у цій так преважливій ділянці, якою є священство. Богословська література, проповідницька література, періодика, читання взагалі релігійної преси рідною і чужими мовами – мають бути насущним хлібом нинішного священика. Прикро довідуватися, що деякі священики не мають навіть підручної бібліотеки необхідної церковно-релігійної літератури.
Впарі з цим, моральним обов’язком священика є не лише посідати духово-інтелектуальні добра, але й ними ділитися. Священики повинні б виступати частіше з доповідями, писати статті, а навіть мати своє ширше чи вужче поле якогось спеціяльного зацікавлення /обряд, історія Церкви якогось краю чи періоду, церковно-культурні ділянки мистецтва/, їх досліджувати і про це писати.
Приклад інтелектуального життя римо-католицького священства повинен би нас дещо навчити. Нам треба орієнтуватися не на останнього «асистента пастора», тобто сотрудника, а на тих священиків, що вчаться, працюють, здобувають і є чимось у своїй спільноті. Священик не може стояти інтелектуально на одному місці, бо тоді він відстає від інших. А на кому іншому краще замітно відсталість, як саме на тому, хто найбільше експонований перед людьми.
Наші священики не мають, бо самі не створили і їм ніхто не створює, атмосфери інтелектуального росту. Поза реколекціями, мало коли і де відбуваються цікаві регіональні чи загальні єпархіяльні семінарі, дискусії, священичі панелі на актуальні теми обряду, катехізації, нових течій і напрямків в душпастирстві. Потрібно, щоб вряди-годи священик мав можливість відірватися на кілька місяців від своєї парафії і взяти участь в якомусь курсі, пасторальному інституті, або навіть вписатися на додаткові курси в університеті. Малощо з цього в нас було. Тому треба привітати ініціятиву Блаженнішого Кир Йосифа, а Владик і священиків закликати до підтримки Осередку Богословсько-душпастирських Студій, який кінцем червня, цього року відкрив свої перші курси при Українському Католицькому Університеті в Римі.
Разом з цим ставиться питання про поважний священичий журнал, свій таки власний журнал, що вже згори може мати своїх 700 передплатників, а може його передплатити і ще таке число мирян. Такий журнал, мав би значення з одного боку для обміну душпастирського досвіду, а з другого, для вилонення священичої думки на наші церковні справи перед ієрархією та священиками·
2. По-друге, вважаємо, що українські католицькі священики мають повне право і моральний обов’язок домогтися більшого впливу на хід наших церковних справ в єпархіяльному чи краєвому маштабі, не говорячи і про цілість нашої Помісної Церкви. Явище ментальности службовців повинно зникнути. Наші священики великою мірою так досі поводилися, неначе б вони були наємниками у своїх наставників. Гідне пошанування авторитету й виконування своїх обов’язків не рівнозначні із сліпою підчиненістю, запобіганням ласки та браком ініціативі виходити індивідуально чи спільно з певними пропозиціями і плянами.
Священики як такі повинні мати більший вплив на адміністративні справи єпархій, а навіть на працю в парафіях. Не збираємося тут з’ясовувати, і це не наша справа, які конкретні форми цієї співучасти й участи мали б бути, але не підлягає сумніву, що щось мусить бути зроблено. Інакше єпархії чи екзархати будуть немов власними февдальними доменами єпископів і їх вищої влади без співучасти і співвідповідальности священиків. Церква повинна діяти як живий організм, де окремі його чинники й органи взаємно себе доповнюють, а не як адміністрована послушна машина. Це ані не ефективно, ані не природно. Якщо бажаємо, щоби священики в парафіях включили до ведення парафіяльних справ мирянський чинник, то тим більше це потрібно у стосунку між священиками й єпископом.
Спроби періодичних священичих конференцій в канадських єпархіях є великим кроком вперед, бо тут священики мають змогу висловити свої погляди на ряд актуальних справ, пропонувати розв’язки й заявити свою готовість у праці. Для кожного Владики це може бути лише допомогою у його нелегкому завданні. Такі установи співпраці і співучасти священиків не можуть бути лише для фасади. Знаємо, що в одній нашій єпархії засновано чи покликано сенат священиків на зразок деяких римо-католицьких єпархій. Але це виявилося мертвонародженою інституцією, як і подібна суспільно-господарська рада мирян. Ніякого впливу ці інституції не мали й не мають і, здається, перейшли в забуття. Добра воля співпраці та бажання ділитися владою мусять бути обопільними.
Наші священики в Америці не мають майже ніякого впливу на своїх Владик у малих адміністративних та у великих питаннях церковної політики. Це ненормальне. Владика мусить прислухуватися й рахуватися з опінією власних священиків. Врешті, і ця опінія мусить виявлятися легальним і нормальним шляхом, а не в статтях під псевдонімами чи в листах до інших Владик або до мирян, мовляв, рятуйте ситуацію, бо ми не можемо… Треба ще раз позбутися ментальности затуркання, психози заляканости, щоб часом єпископ не вислав на працю до Дакоти непослушного священика. Треба також духа солідарности; ми досі майже не чули про спільний виступ наших священиків в обороні когось, несправедливо потрактованого вищою владою.
3. Для першого й другого – інтелектуального підтягнення та зміцнення впливів у нашій церковній організації, необхідно, щоб священство творило організовану силу. Є ненормальним, що наші священики в Америці досі не мають своєї організації. Перед роком почали самоорганізуватися українські священики в Західній Европі, правда, без благословення єпископів. В Римі під час посвячення Собору Святої Софії священики з різних країн поклали основу під нове загально-священиче товариство Святого Андрея. Ціла акція ще в пеленках. Самі священики побоюються, дивляться на задні колеса, мовляв, як на це буде дивитися єпископ. Організація священиків, як ми її бачимо, твориться не проти єпископів, але для священиків, для представництва їх інтересів і для добра цілої Церкви. Нічого злого з цього не вийде, а тільки добро насамперед для тих Владик, які зуміють наладнати співпрацю і взаємини з новою організацією.
Треба лише жаліти, що вже минуло більше як пів року, а так мало чуємо про активність священичого товариства, про його єпархіяльні відділи, самоорганізацію, програму, пляни та діялог з єпископами і мирянами. Якщо наші священики не зуміють зорганізуватися, то буде бракувати поважне звено у цілому рухові за відродження нашої Церкви. Владики оформилися в Синод Єпископів, він напевно утворить постійні органи; миряни також самоорганізуються, хоч ще не всюди; а священики залишаються найбільш пасивними.
Чув я від одного священика таке досить вдале окреслення положення нашого священства: «Ми, священики, знайшлися між ковадлом і молотом, себто маємо найприкріше положення: одні на нас вдаряють, а інші тиснуть», маючи на увазі ситуацію між адміністративною владою єпископів та пресією мирян. Може таке окреслення переборщене, але щоб так не було, то самим таки священикам слід переоцінити своє положення, знайти форми вияву й організації, щоб виступити як підметний чинник перед вищою владою і своїми ж вірними.
Це – частина загального питання устрою і внутрішнього життя нашої Церкви, яке чекає на сміливе і відповідальне переосмислення і перестановку. Помісність, патріярший устрій, синодальне правління, повніша участь священства і мирян в управлінні та життю Церкви, єпархій та парафій, можуть дати відповідь на ці питання, які, залишені невідповідженими, віщують нам поважну кризу.
В її поборенні та в започаткуванні справжнього відродження Української Католицької Церкви центрально і на місцях роля і функція священства ніяк не є переціненими, а радше недоціненими.
