(Закінчення з червневого числа)
В гімназії був Пласт, добра організація з добрими виховними засобами, з цілями, базованими на міжнародньому Пласті Баден-Павела. Заложив його ще перед війною д-р Никифор Гірняк, потім сотник УСС і став його опікуном. Зараз з Пластом постав також гурток «Відродження» для боротьби з алькоголем і куренням. Алькоголізм був язвою Галичини в XIX столітті. В рогатинській гімназії мабуть під впливом бувших комбатантів Пласт набрав парамілітарних прикмет, і нічого тому дивуватися в тій ситуації. Але нам бракувало все обережности, здібности й сприту до маскування, засобів укривання (у вояків-фронтовиків — то перші засоби і елементарні справи військового вишколу, а в нас — то знак боягузства, страху і вояцької нездарности!). Польська поліція слідкувала і одного дня (у вересні 1930 р.) ввірвалися в будинок, зробили обшук, знайшли деякі компромітуючі матеріяли серед учнів і це вистачило, щоб закрити гімназію. Гімназія з цього вийшла обезкровленою, упокореною, а свої таки люди потім уважали її слабенькою… Так воно не було! Польські власті часто так вдаряли по наших гімназіях в Галичині і їх замикали. Рогатин не був винятком. Деякі наші інтелігенти як вчителі, державні урядовці посилали своїх дітей до польської гімназії в Рогатині. Мало було таких, але були.[1] Ніхто не спольщився.
По відкритті почались тяжкі роки для гімназії. Вона втратила т. зв. «право прилюдности» (яке отримала в 1924 p.), тобто не була легально визнана на рівні з державними середніми школами. Дістала це право знову аж у 1936 році, і ми могли носити на лівім рукаві щитик з числом «666». Австрійські власті дали таке право рогатинській гімназії рік по її заснуванні в 1910 році. Ми почали носити однострій загального тоді «фасону» і великим нашим щастям було те, що ми носили гарні мазепинки з відзнакою «РШ» («Рідна Школа»), що нагадувала тризуб. Мазепинки шила для нас шапкарня наших інвалідів у Львові.
По відкритті гімназії в 1931 році поляки пильно стежили за її життям, як і робили це зразу по Першій світовій війні. Вона в їхніх очах стала неблагонадійною і ті, що її кінчали, не мали надії на успішність чи можливості дальших студій. Це шкодило опінії гімназії. Її кожного року акуратно контролювали власті і таким був стало інспектор Зигмунт Ґерстман (жид або німець?) шорсткий, маломовний і суворий. Його тижнева інспекція була моральним терором для наших учителів і нас, учнів, і гімназія в часі його візити була немов завмерла. Невідомо мені, чи дирекція і вчителі мали які з ним клопоти. Число учнів у 1932-33 році було 169. До матури приступило 20 учнів, здало 11.
У 1933-34 роках почалась реформа гімназій «старого типу» (вісімклясових). Це означало: третя давня кляса стала першою. Я ще вступив до другої старого типу, і нас було 22 учнів, у тому двоє дівчат. Усіх учнів у гімназії було 123, найменше число в історії гімназії. То був і ювілейний рік 25-ліття гімназії. Була це велика подія, було посвячення прапору гімназії, відбувся з’їзд бувших учителів і учнів, прибули ті, старі вже, що клали своїм трудом основи будівлі гімназії. Ми побачили тоді знатних мужів — учнів гімназії: священиків, адвокатів, лікарів, інженерів, діячів, між ними був видавець Іван Тиктор, який з того року почав давати для двох учнів стипендію. Один із щасливців був я, другим старший гімназист Юрійчук.
Болючим фактом існування гімназії були її вбогі фінанси. Учнів мало, багато з них, незаможні селянські сини, просили знижки в оплаті і її одержували. Ніхто цього не писав, але наші вчителі отримували свою скромну платню майже з піврічним опізненням. На поміч гімназії пішла наша кооперація, якої Союз Кооператив займав просторий будинок, як свій магазин товарів, зараз побіч гімназії. Плян був, щоб кожна наша багатша кооператива на селах в повіті давала стипендію одному з учнів свого села. Плян був добрий і корисний, але не здійснився, здається творцем тієї ідеї був посол Степан Кузик, який часто гімназію відвідував і в різний спосіб їй помагав.
З реформою гімназій — чотири роки середньої школи і два роки ліцею з «великою матурою» почався процес і натиск польонізації. Появилися нові, апробовані Міністерством освіти, підручники в польській мові. Деякі предмети мали навчатись в польській мові, між ними — історія і географія (в тридцятих роках проф. Ю. Каменецький і д-р Григорій Дрогомирецький). При моїй «малій матурі» в 1938 році нас трьох у групі, що здавала одного полудня усні іспити, — між ними Дмитро Кучмій з Жовчова, який згинув в УПА,— спотикнулись кілька разів у польській граматиці і нас при кінці майже вилаяв польський предсідник іспитової комісії Даєвскі (чи Деповскі?): «Панове, то єст паньство польське і польскі єнзик мусіцє виучиць досконале». У вересні в 1939 році цей директор польської гімназії в Рогатині їздив по наших селах і закликав до бадьорости і запевняв, що Польща війну з німцями виграє… В іспитовій комісії в 1938 році були трьох поляків з польської гімназії ім. Пйотра Скарги, які вчили в нашій гімназії, за винятком предсідника Даєвского: д-р Браєр — жид і полька Фіхманівна. Ці двоє були добрі і не шовіністи.
У 1938 році директор Омелян Бачинський пішов до Тернополя і останнім директором став Микола Кужиль. Директора Кужиля замордували потім більшовики. Директор Бачинський вчив німецької мови і провадив енергійно гімназійний хор,[2] який по його відході почав провадити проф. В. Грицай.
Процес польонізації не був у тридцятих роках гімназії дуже помітний. Сильним він був у початкових школах по селах. Наші вчителі були «двомовні». Знаю, що в моїй клясі вчителька українка Ірина Чолій (померла у Філядельфії) якось добилась, що лектурою в тім році з польської літератури не був Сєнкевича «Оґнєм і мечем», як це хотіли польські шкільні власті, але був не легкий і великий твір Конопніцької «Над Нємнем». Ми, молоді, доволі демонстративно і з нехіттю ставились до польскої мови, що дуже журило нашу вчительку, бо побоювалась недобрих наслідків за нашу легкодушність…
Навчання відбувалось старими і вже новими методами. Новою активною методою вивчалась українська, польська і німецька мови. Латину (греку в «новім типі» усунули) вивчали дальше перекладною методою. На лекціях польської і німецької мов ми говорили тільки тими мовами. Проф. Вацик учив математику і фізику. У викладах математики він був знаменитий, але у фізиці він не допустив, щоб ми зближались до різних інструментів лябораторії. Показував і робив досліди сам. Ішлось, щоб чогось не попсути чи не знищити. Проф. Верб’яний був противної думки, і ми в біологічній та хемічній лябораторії робили «експерименти», і він тільки нагадував: «Мікроскоп коштує двісті п’ятдесят золотих — то більше, як загін поля»… Наші вчителі були дуже щирі педагоги і розуміли нас, повільних в думанні, сільських хлопців. Не тратили терпеливости з нами. Хоч і називали нас деколи не зі злоби туманами, ослами чи сватками… То були залишки минулих століть. Старались вони з повним почуттям відповідальности «вивести нас в люди». Як пильно ми студіювали українську літературу з проф. Ратичем (чоловік відомої Ґандзі Дмитерко — Усусуска!). В 1936 році — двадцятьліття смерти Франка — увесь рік він посвятив справжній студії творчости Франка. Ми практикували щось в роді як сьогодні «семінарі» в університетах. Читали Франка, що тільки нам було можливо. Відбули екскурсію до Дрогобича — Борислава і околиці, щоб бути на землі Франка. Цікавий приклад: один споміж нас, Омелян Воронка з Букачівець вивчив напам’ять цілого «Мойсея» Франка і без промахів прорецитував нам його аж на двох лекціях гарно і з чуттям. І проф. Ратич не пожалував тих двох лекцій. В іншій старшій клясі той же проф. Ратич так само вивчав з учнями Лесю Українку і поставив зі своєю клясою «Адвокат Мартіян» (як не помиляюсь…). Гімназія ставила часто з успіхом п’єси.
Добрим германістом був проф. В. Грицай родом з Підгороддя. (Не змішувати з інженером Романом Грицаєм, який вчив практичних робіт). Строгий, вимагаючий, говорив до нас тільки по-німецьки і ми так до цього звикли, що дивувались, коли чули, що він на перервах говорить по-українськи. Німецьку мову ми вивчали радо, не злі були польські підручники, зокрема знаменито ілюстрований з четвертої кляси про нову гітлерівську Німеччину і її успіхи. І поляки були тоді германофілами…
Вчителі тридцятих років: дир. О. Бачинський, о. Т. Кудрик, О. Пачовська, М. Угрин, В. Ратич, д-р Г. Дрогомирецький, д-р Браєр (жид), А. Букеда, Верб’яний, І. Дикайло, Стефанович, Ю. Каменецький, І. Таращук, Д. Козій, В. Волицький, інж. Р. Грицай. Потім прийшли: М. Вацик, Р. Баран, Р. Бліхер, В. Грицай, І. Чолій. мґр Червінська, полька Ванда Дуркот.[3] Гімназійним лікарем був добрий лікар д-р Дмитрів, активний член радикальної партії, соціяліст.
Фінансовими справами учнів гімназії в якійсь мірі журився Батьківський Комітет. Наших батьків кликали раз на рік на окрему конференцію, в часі якої наші опікуни кляс і вчителі давали їм інформації про наш поступ в науці, наші недоліки. Цей Комітет збирав скромні фонди, щоб біднішим учням на св. Миколая дати щось з одягу чи взуття. В зимові місяці на третій перерві («великій») цей Комітет влаштовував «другий сніданок» — чай, кава, часами какао з перекускою для тих, що могли собі це купити, а 20 дарових для бідніших учнів. В інші пори року на цій перерві продавав булки постійний від оснування гімназії сторож — «терціян» Василь Федоришин, що беріг, чистив, зимою палив та старався про точність у деннім порядку гімназії своїм дзвоненням і увагами про такий порядок тим, що його не додержувались. Люблений усіма, помер в Німеччині. Дбав про будинок гімназії, як про свій власний. В ньому і жив. Батьківський Комітет збирав фонди серед громадянства при різних нагодах — коляда, писанка, добровільні пожертви, збірки тощо. Влаштовував також гімназійні забави з танцями і їх знаменито провадив той суворий, здавалось би, недоступний проф. М. Вацик. Ми очам своїм не вірили, як він знаменито танцює і провадить танцями і має такий гумор! А на другий день перед тремтячою клясою стояв він і шукав своєї «жертви» тихим голосом з ноткою, немов докору: «До таблиці, прошу»… В Комітеті в тридцятих роках (коли він постав) з жертвенністю працювали: пані Ратич (Гандзя Дмитерко в УСС-усах), пан і пані Бігус, пані Моращук та інші рогатинські пані.
Ще варто згадати спорт. Його не було в такій мірі, як був він у радянській десятирічці чи в сучасних школах. Спортом займався проф. Юліян Каменецький, який провадив також гурток «Відродження» і в місяці лютому довгий коридор гімназії був обвішаний образками, графіками, фотографіями і лозунгами проти курення і алькоголю. Проф. Каменецький часто вживав одну на тиждень лекцію для спорту на доповнення своїх лекцій історії, які подавав з ентузіязмом зі своїм конспектом на таблиці і крейда сипалась тоді густо з-під його рук.
В погідні дні ми грали на майдані у футбол, кошиківку, відбиванку чи інші гри м’ячем. В негоду була історія. Взимку йшли ми «на санки». Була заля для спорту, але в ній було холодно, ми не мали спортового одягу і наш спорт був бідний. У ті часи не звертали уваги на фізичне виховання так, як сьогодні. Кожного дня перед лекціями ми вибігали організовано на майдан і там була десятихвилинна «руханка» разом зі спільною молитвою і піснею «Боже, вислухай благання». Для учнів з гуртожитку («бурса»), яка була при гімназії, це було добре, але для нас, з поблизьких сіл, що йшли кожного дня пішки двічі сім кілометрів, навіть був це злишній спорт і ми часами «ховались», щоб уникнути тієї руханки.
Гімназія пам’ятала і про своїх громадян. Для рогатинської громади гімназія влаштовувала Шевченківські дні з хоровими точками, інсценізаціями і знаменитими промовами проф. Угрина, який був знаменитим промовцем. Він заворожував нас своїм сухим, часто саркастичним, часто повним гумору і сатири тоном і своєю безгрішною мовою! Він був пуританом на пункті мови. Любив дуже слово «сливе», і думаю, що він усміхається в своїм гробі в Новім Ульмі своєю військовою усмішкою, коли чує тії мої слова… Професори гімназії давали теж дуже часто для громадянства відчити на різні теми. Гімназія вчила і виховувала не тільки нас, молодих, але й старше громадянство. Це відбувалось у спортовій залі, яка служила і для концертів і для публічних лекцій та зборів.
З приходом більшовиків у 1939 році гімназія почала нормально свою діяльність у вересні 1939 року. Німецькі літаки літали над Рогатином, здається, впала і якась бомба для постраху. Прихід більшовиків по 17 вересня гімназія стрінула причаєно, що то буде з нею. Директором її став проф. В. Ратич і він без вагання почав нормальну діяльність гімназії з її дотеперішньою програмою. Ми вже встигли дещо довідатись від перших учнів з центральних земель, які прибули між нас, про навчання в Радянській Україні. На лекції латини ми сказали проф. Таращукові, що не буде латини — він злегка почервонів, зробив міну, що це неможливо (був маломовний!), обернувся мигом на обцасі, як це він все робив, і… нічого не сказав. Прийшли перші педагоги і першим актом в навчальній програмі було усунення релігії і хрестів та ікон на стінах. Пригадую останню лекцію релігії о. Т. Кудрика. То було в жовтні. Почав він нормально, якби нічого не сталося. У старій програмі було щось вроді апологетики. Він говорив нам вступні поняття, ми ставили йому залюбки питання про всяку всячину, але бачили, що він не той, що був усе. Був дуже серйозний і помітно сумний. Близько кінця лекції сказав нам, що більше лекцій релігії не буде, щоб ми не звертали на це уваги, а постійно і ціле життя пам’ятали про молитву, її силу, потребу і значення в житті кожної людини. Цим ми вступили в нову історію будинку гімназії, коли вона стала десятирічкою, а згодом в 1940 р. педагогічним інститутом.[4]
Рогатинська гімназія за час своєї діяльности від 1909 до 1939 року, тобто за тридцять років своєї діяльности дала Рогатинові, повітові, селам і Україні дуже багато. Дала їм освічену молодь, дала вчених інтелігентів, мужів науки на різних ділянках, дала вояків і військових старшин, дала діячів, виховала героїв, які свою любов до Батьківщини засвідчили своєю смертю на фронтах, в тюрмах, концентраках, у важких партизанських боях і варто зладити їхні списки і мемуари, щось в роді національної мартирологи Рогатинської землі і пам’ятник-кенотаф на подвір’ї гімназії. Будинок гімназії стоїть 85 років і зі свого горбка далеко дивиться на княжі землі Рога і славної Роксоляни. За таку малу кількість років діяльности вона дала так багато для рідної землі, яка цю гімназію зродила. Справді пророчі слова були проф. Угрина-Безгрішного, коли дивитись тепер на відродження чи й воскресення цієї гімназії: вона фенікс — древній символ вічної обнови і відродження — що знову підносить голову і є повна надії, що житиме, незважаючи на ніщо, і сповнятиме велику місію в користь культури рідного народу, на благо і славу нашої вільної України!
[1] Див. Володимир Баран, Українці в гімназії Петра Скарги у збірнику «Рогатинська Земля», ст. 346. Список учнів, яких подас автор, с неповний. Принаймні пригадую ще двох: Роман Онищук (з Чесник) і Любомир Будний (з Добринова).
[2] Список директорів гімназії: Михайло Галущинський — 1909-1914; о. Теодосій Кудрик — 1916-1917; д-р Денис Лук’янович — 1917-1919; о. Теодосій Кудрик – 1919-1920; Михайло Кужиль — 1920-1921; Клявдій Білинський — 1921-1924; Василь Білецький — 1924-1925; Антін Крушельницький — 1925-1927; д-р Микола Чайківський — 1927-1930; д-р Евген Голубович — 1930-1931, (1930-1931 гімназія розв’язана); Омелян Бачинський — 1931-1937; Микола Кужиль — 1937-1939; Василь Ратич — 1939-1940.
[3] Василь Волицький, Дещо про Рогатин і про рогатинську приватну гімназію, Відбитка з щоденника «Свобода» чч. 114-124, 1969, цит. ст. 55-57.
[4] Андрій Дзедзик, В рогатинській «десятирічці», у збірнику «Рогатинська земля», ст. 360-363.
