Проф. Микола Угрин-Безгрішний у своїм історичнім нарисі про рогатинську гімназію в 1934 році в 25-ліття твердині науки писав так: «Як бачимо з цього нарису, рогатинська гімназія переходила всякі фази розвитку… Одначе гімназія, мов фенікс, знову підносила голову, і є певна надія, що вона житиме, не зважаючи нінащо, і сповнятиме велику місію в користь культури рідного народу».[1] Звернім увагу, що ці слова є немов образ життя гімназії за перших 25 років. Ці слова вчителя, який почав у ній свою педагогічну працю, хоч і з перервами, два роки по її оснуванні в 1909 році і брав участь у тих бурях і тучах.
Початки рогатинської гімназії були для неї світлим і погідним ранком. Бурі почались Світовою війною в 1914 році, а велика негода і боротьба гімназії з різними противними вітрами почалась знову від 1919 року, і це тривало в різних формах недоброго клімату ввесь час польської окупації до 1939 року. Ми опинились під тією окупацією по нашій програній війні з поляками, хоч і був час, що ми були союзниками поляків у їхній війні з більшовиками. Союз заключив у скрутній хвилині Петлюра. Остаточне офіційне приєднання Галичини до Польщі сталось рішенням Ради Амбасадорів 14.3.1923 року. Ще 28.6. 1919 р. Польща в Парижі обіцяла Антанті для українців культурну автономію, свободу на свою мову в початкових школах, а в першій польській конституції 17.3.1921 року за Пілсудського, трьом воєвідствам — Львівському, Станиславівському і Тернопільському у вересні 1922 р. була дана своєрідна автономія.
Все це скінчилося тільки на папері, і роки 1919-1920 були роками терору, концентраційних таборів з назріваючою диктатурою Пілсудського. То було причиною, що по програній нашій війні і різних насильствах серед населення Галичина не визнавала нової влади бойкотом виборів у 1922 році, а з боку уряду почались пляни і кроки для нашої денаціоналізації, починаючи від шкільництва. В липні 1924 р. усунено українську мову з польських державних і самоуправних установ Західньої України. В усіх урядах треба було говорити і писати по-польськи. В львівському університеті покасовано українські катедри, які там постали за Австрії, на що українці зареаґували, творячи «підпільний» університет, до якого вписалось біля півтора тисячі студентів. Наші політичні чинники у різних партіях почали теж боротьбу за самостійність Галичини, а бувші вояки визвольних змагань заложили Українську Військову Організацію (УВО) на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. Почались замахи, між ними на Пілсудського, вбивство польського шкільного куратора Собінського в жовтні 1926 року та різні саботажі. По рішенні Ради Амбасадорів у 1923 році наш спротив набирає характер інтенсивної легальної боротьби в польському парляменті, організацією партій, різних товариств для піднесення економії та освіти нашого народу. Ці старання роздроблювали національні сили, не маючи якогось власного урядового і авторитетного чинника і самоуправи, почались угодницькі старання співпраці з окупаційною владою, ба що більше, все те пов’язалось з новою опінією-симпатією до новоствореної радянської держави за Збручем, а в ній радянської України, яка почала фігурувати як українська республіка у Союзі. Почались колонізаційні кроки галицьких земель зі сторони польського уряду. У Відні в 1929 р. постає ОУН для явної боротьби з окупантом. Серед політичної суматохи і нерівної боротьби польські власті рішились на дуже негуманний крок супроти українців — т. зв. пацифікацію — тобто погроми українського населення і його молодих культурних організацій та установ. Почалась польонізація шкіл, нищення православних церков. Українці відповіли саботажами, атентатами та гострими протестами Церкви та членів парляменту.
Це тільки короткими словами без деталів, але це була та постійна буря з хмарами, які нависли над Галичиною за Польщі від 1920 до 1939 року, тобто до упадку Польщі. Рогатинська гімназія свою повоєнну діяльність почала серед такої напруженої і політично хаотичної атмосфери, що дуже негативно впливає на працю будь-якої культурної і виховної інституції. Гімназія почала своє існування в 1909 р. з великим національним динамізмом та ентузіязмом цілої Рогатинщини. Вся атмосфера навколо неї була високо патріотична, австрійський уряд сприяв розвиткові наших культурних і релігійних установ, не зважаючи на різні прикрі перешкоди, які творили поляки у Відні проти нас. Гімназія стала вогнищем, у якому родились УСС зі своїм директором Михайлом Галущинським і до УСС-ів зголосились майже всі учні, яких число зближалось помалу до тисячі і в часі війни вона тільки на рік припинила свою діяльність.
У шкільному році 1919-20 було тільки шість клясів з 246 учнями. Здібні до війни учні пішли в ряди УГА. Між учнями було 67 жидів. Рік пізніше 1920-21 було вже тільки чотири кляси і 201 учнів. У 1921-22 роках — п’ять клясів і 221 учнів, в тому 18 учениць. Дівчат в гімназії була все велика меншість. Число учнів починає рости і доходить в 1925-26 роках до 481 і знову починає малішати в часі економічної кризи. В цьому році гімназія збагатилась на збільшений майдан-площу, яка потрібна була для спорту. Ще кілька слів про цю атмосферу по війні, яку переживали усі галицькі українські гімназії. Пише про це В. Мартинець у своїй історії «Від УВО до ОУН» ось так, подаючи слова очевидця (не з рогатинської гімназії): «Додому верталися вояки і старшини, одні здорові, інші хворі, одні з полону, інші так прокрадалися у надії якось залегалізуватись дома й далі жити на своїй землі. Багато зовсім не вернулися; вони віддали своє життя; ці не зазнали неволі, не зазнали ганьби й сорому переможених.
Жили ми з дня на день, не можучи погодитися з існуючим станом, ми, вояки української армії, що поскидали уніформи і забралися до мирної праці.
Мені довелось іти далі до школи. Зі шкільної лави я пішов на війну і з війни повернувся до школи. Легко воно не було звикати до книжки після вояцького життя. Гімназія була українською, але поляки шиканували її. Ці шикани тільки збільшували ненависть до ворога, що й без того горіла в нас.
В гімназії було досить багато бувших вояків. Ми не вважали себе «бувшими», а дійсними вояками та готові були на кожний поклик стати в здисципліновані лави. Були між нами і старшини, і підстаршини, і стрільці, але всі ми творили одну громаду».[2]
З такими настроями жила і наша рогатинська гімназія в повоєнні роки і це мало вплив на її працю та існування. Польські власті ставились неприхильно до гімназії. Коли в червні 1928 року відбувалася матура і головою матуральної комісії був інспектор Пайонк зі Львова, з 32 випускників іспит здало тільки 14. У вересні 1930 році пацифікацій гімназію розв’язали. Понад 400 учнів опинились без середньої школи, а деякі учні, підозрілі в приналежності до ОУН, стратили право вчитись в будь-якій середній школі.
Сильна економічна криза в Польщі від 1928 року не дозволяла навіть багатшим селянам посилати своїх синів до гімназії. Щоб рятувати матуру і старші кляси розв’язаної гімназії, Митрополит Андрей силою своїх властей і згідно з конкордатом творить Малу Греко-католицьку Семінарію, яка проіснувала потім по відкритті гімназії аж до 1939 року. До неї йшли потім теж учні, які не могли здати матури в гімназії по її відкритті в 1931-32 році. Відкриття гімназії і старання про те відбулось за старанням Товариства «Рідна Школа» у Львові. Гімназія отримала нову назву: Приватна коедукаційна гімназія ім. князя Володимира Великого в Рогатині. Директором став Омелян Бачинський, початок шкільного року відбувся 9.11.1931 р.
Замкнення гімназії було для неї поважним моральним ударом. По Другій війні, коли говорив я, що я учень рогатинської гімназії, учні з інших гімназій звичайно з тоном кпин казали, що то була слабенька гімназія, і до неї йшли всі, кому не пощастило у всякій іншій гімназії продовжувати свою науку. Окремо з гордістю говорили це учні станиславівської гімназії, яку провадив грізний педагог тих часів і клясичний педагог Сабат — пострах для всіх учнів.
Грека і латина були чомусь для багатьох тоді терором, і створився був навіть вірш-епітафій на гробі гімназиста тих часів.
Тут спочиває бідний студентина,
Якого замучила грека і латина…
Мушу справити цю опінію, до якої у великій мірі причинилось її замкнення у 1930 році. Рогатинська гімназія була молода, але мала від початків і пізніше добрий учительський склад. Вона мала вчителів старого доброго австрійського вишколу. Високо стояло навчання літератури — української і польської. Від української літератури був знаменитий проф. Василь Ратич, якому особисто завдячую, що потім тягнуло мене до пера. Він стосував методи університетської літературної критики, західноєвропейського стилю. Польську мову і літературу вчила в тридцятих роках коротко Ірина Чолій (люблинський університет), а потім таки була полька, яка не ставилась до нас з шовінізмом. Добре стояли в рогатинській гімназії такі предмети як математика, фізика (в тридцятих роках) Стефанович, А. Букеда і М. Вацик, хемія і біологія (І. Верб’яний). Про це міг я переконатись особисто з гімназистами, що ставились критично до рогатинської гімназії. їхнє знання тих предметів було слабеньке.
Звідкіля ж така негативна оцінка? Рогатинська гімназія мала оцінку «патріотичної» гімназії з іронічним тоном у слові «патріотична». Гімназія виникла з бажання народу Рогатинщини, селян, щоб мати освітню станицю для середної освіти, вона дала своїх всіх учнів у ряди УСС-сів і УГА і чимало її учнів та вчителів полягло на полі бою, в ній ферментував дух бажання самостійности, і про те знали польські власті двадцятих років. Зразу по війні гімназія почала дуже інтенсивну працю у таких молодіжних гуртках як «Пласт» і «Відродження». Тодішня молодь, і в Рогатині зокрема, жила повоєнними ідеями націоналізму Донцова й т. зв. радикалізму (нашого тодішнього марксизму) Стахова і ентузіястами цього соціялістичного руху були гімназисти з Черча, а чільною фігурою був гімназійний лікар д-р Дмитрів. Ми читали їхні твори і полемізували. Дискусії доходили до того, що на першому місці ставилась революційна діяльність, а на другому чи й дальшому — науку і освіту. Опінія не нова, і творцем її був Ленін з компанією, які гостро осуджували інтелігенцію як пасивний і шкідливий чинник нації, бачили в науці безцілеві старання для добра нації, а тільки в боротьбі й революції усі вартості. Погляд хибний, і нове покоління, зокрема на еміграції, здобували по чужих університетах високі академічні степені, власне для добра свого народу. В рогатинській гімназії це теж ферментувало: чинна дія проти окупантів, навіть з самопожертвою, ніяка співпраця з ворогом, або здобувати науку, підносити свідомість народу, здобувати те, що зробили інші народи при помочі науки, як думав Франко, як поступила самотужки Леся Українка, здобуваючи свою освіту самоосвітою і тяжкими зусиллями свого хворого організму. У наших інтелігентів у такім ферменті добачували «угодовство» (термін тих часів!), п’ятнувалось і добачувались всяку коляборацію (потім по війні нам закидували на Заході коляборацію з німцями!), всяку співпрацю з ворогом (існував термін на те — «хрунь», «хрунівство») й ін.
То були екстреми, і не треба дуже дивуватися, якщо зважити ввесь історичний амбітус-тло, атмосферу, яку я описав, а головно дику і нелюдську поведінку окупанта, якою він натворив собі очевидно в національних меншостях лютих ворогів. Іншими словами: коли б поляки були дотримали все, що обіцяли на мирових конференціях, включно до автономії, були б постелили нам шлях до денаціоналізації (як це сталось на еміграції, де не було національних утисків). Ми трохи дивний наріді самі до цього признаємось: коли нас б’ють, ми стаємось добрі, в єдності і стаємось завзяті в обороні свого «Я».
На жаль, факти це підтверджують. В додатку Польща так поступала, що той, хто осягнув якусь середню чи вищу освіту, не міг знайти відповідної праці і марнувався по селах. Не було то заохотою до науки, і гимназисти бачили ці важкі для них горизонти. Схильність до революційних рухів (націоналізму і марксизму) скріплювалась під впливом двох полюсів, які створились по війні: на сході комуністична держава — Радянський Союз, на заході гітлерівська Німеччина зі своїм расизмом. Виглядає, ми в Галичині не читали ні «Майн Кампф» Гітлера, ні творів Леніна. Знали пляни Пілсудського і Ґрабського та інших і в Галичині в двадцятих роках були в нас германофіли і радянофіли. Були вони в Рогатині і в рогатинській гімназії. Опинились ми потім між двома ворогами чи і трьома, які не крились зі своїми намірами супроти нас.
Інтелігенції нам було потрібно. Вона таки справді мозок нації, а не що інше, як твердив Ленін. Інтелігенцією почалось наше відродження в XIX столітті. Інтелігенції ми так багато завдячуємо, і цим різнилась Західня Україна від центральних земель, з якої наша інтелігенція йшла на північ. Справжні інтелектуали мають, очевидно, свої дороги і методи, і їм не треба закидувати опортунізму, ренегатства, швейкізму, блюдолизтва, назадництва й іншої погані. Ті часи дали сумний випадок вбивства директора львівської гімназії Бабія. За ніщо! Церква це гостро осудила, з чим ще й досі представники того покоління не погоджуються.[3] У великому патріотичному запалі недоставало холодного зрозуміння до всіх здорових сил і змагань нації. В рогатинській гімназії була добра рівновага, ми розуміли наших учителів і директора, вони розуміли нас і наші вдачі в напруженій атмосфері, але гімназія все одно потерпіла і на своїй виховній праці, і на своїй опінії навіть серед нашого громадянства.
Виховання в рогатинській гімназії було здорове і патріотичне. Наші вчителі були зрівноваженими і заслуженими патріотами. Між ними були бувші УСС-уси. Таким на першому місці був Микола Угрин-Безгрішний, Іван Верб’яний, старшина артилерії австрійської армії Микола Волошинович-Вацик, Антін Лотоцький і інші. Вони вчили високого патріотизму не на словах і на декляраціях (яких ніколи не робили!), а на ділах. Угрин хотів у нас усіх бачити вояків, не нездарів, не дядьків; вимагав чистої української мови, поправних наголосів, збільшення нашої щоденної лексики, воював з діялектизмами-польонізмами. На таблиці оголошень на коридорі виписував для нас часто для вивчення нові, маловживані, мало відомі в Галичині літературні гарні слова. Лекцію починав, швидко по-військовому увійшовши у клясу, словами: «Кріси у всіх набиті?» Ми відповідали хором: «Набиті, пане професоре!». А він у відповідь: «Стрілятимем!» — і починав питати матеріял з минулої лекції…
Верб’яний ставив усе перед нами індустріяльний і культурний розвиток Европи, протиставляючи їй їдкою, часами сатиричною мовою наші галицькі сільські діряві мости (взяті з ескізу якоїсь шкільної читанки!). Він сам вихованок Відня, захоплювався культурою німців, (потім жалував цього, коли побачив гітлерівське обличчя німців, хоч не був хворобливим германофілом). Вацик учив усе про здорову логічну думку у всьому і велику потребу здобування знання і потребу дисципліни в житті, щоб тими прикметами наздігнати інші народи в ладі і освіті. Він вславився своїм вихованням у Золочівщині. (В більшості мої товариші вважали його диваком, за строгим, але він був чудовий виховник і незвичайно товариський чоловік, його строгостей не було видно ні крихітки в часі іспитів або інших клопотах учня. Я йому завдячую, що не був арештований в травні 1941 року близько перед вибухом війни). Добрячого й вирозумілого серця був катехит о. Теодосій Кудрик, який боронив нас і заступався за нас у різних клопотах і добротою направляв наші промахи.
З підкресленням треба згадати ставлення наших вчителів і директора Омеляна Бачинського до наших батьків-селян, які збудували цю гімназію, її удержували і посилали своїх синів до неї. То була обопільна, щира, не штучна пошана. Наші вчителі були інтелектуалами, педагогами високої кляси, і вони з пошаною стискали мозолисті спрацьовані руки тих селян, що приходили до канцелярії гімназії з різними справами і виходили все з розпроміненими обличчями, що інтелігенти так по-дружньому з ними говорили, випитували, бадьорили їх і бачили в них великих представників великої нашої селянської верстви, як це бачив І. Франко, що з такої верстви вийшов.
Ще деякі факти, як виглядали ці ферменти в рогатинській гімназії. По двох роках директорства від 1925 до 1927 року лишив Рогатин директор А. Крушельницький і в 1934 році виїхав в Україну.
Він був письменником, автором українських читанок-хрестоматій, добре зредагованих, потім редактором радянофільського журналу «Нові Шляхи». Виїхав у Радянську Україну з жінкою і синами. Синів більшовики розстріляли, а він помер на Соловках. В 1928 році виїхав до Одеси його наслідник Микола Чайківський, як вчитель математики. Одинокий, що вернувся з більшовицького «раю» до Львова. Потім виїхав Євген Голубович. (У Львові проф. М. Грушевський теж рішився їхати в Україну в 1924 році і там помер по операції). То були помилки, які чинили тоді деякі інтелігенти, які повірили в справжню державність т.зв. Радянської України. Діяла при тому в Галичині сильна більшовицька агітація, і багато в неї повірили. Поляків це насторожувало, а вони були ворогами більшовиків. Більшовики в першій половині двадцятих років насилали різних диверсантів до Галичини, щоб усякими саботажами дразнити польську державу.
(Далі буде)
[1] Микола Угрин-Безгрішний, Українська гімназія Рідної Школи в Рогатині, Історичний нарис із приводу 25-ліття гімназії, Рогатин, 1934. Цей нарис теж повністю передрукований у збірнику «Рогатинська Земля», НТШ — Центральний Комітет «Рогатинщина», Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто 1989, ст. 223-249. Цит. ст. 249.
[2] В. Мартинець, Українське підпілля. Від УВО до ОУН, 1949, ст, 29
[3] Цей осуд видав гострими словами від Церкви Митрополит Андрей 2.8.1934 р. Варто його слова тут зацитувати, бо вони вказують на зло сповненого злочину й ілюструють настрій серед тодішніх революційних наших кіл: «Убивають зрадливим способом найліпшого патріота, заслуженого громадянина, знаменитого педагога, знаного і ціненого всіми приятеля, опікуна й добродія української молоді. Вбивають без ніякої причини, хіба лише тому, що їм не подобалася виховна діяльність покійного. Вона була перешкодою в злочинній акції втягування середньо-шкільної молоді в підпільну роботу… Немає педагога або вчителя, який не стверджував би, що допускається тяжкого злочину супроти молоді той, хто відводить її від праці, а втягає у підпілля». Митрополит Андрей Шептицький. Твори. Рим, 1983, ст. 30.
