Заледви чи є на світі другий нарід, традиції якого були б такі багаті, старинні і дорогі, як це є в нас, українців. Нераз чули ми такі признання від доброзичливих чужинців. Проте — і це в сучасному — щораз частіше приходиться ставати в обороні наших звичаїв, традицій, нашої дорогої національно-релігійної спадщини і захищати їх від ворожого нищення і спотворювання. Виглядає, що як довго тривати буде імперіялізм «сусідів» України так довго буде йти боротьба за самозбереження фізичного і духового життя української нації.
Різдво Христове, колядки, а особливо Свят-вечір, мають особливе значення і притулок в найтеплішому кутку українського серця і завсіди являються містичним надхненням для української душі.
Передсвяточні рефлексії мимоволі насувають хмарні думки і запит — а як довго зможемо ми продовжувати і передавати молодшим поколінням наші національно-релігійні скарби.
Діти народжені на чужині тільки з оповідань знають про їхню первісну Батьківщину. Виховуючись в обставинах країн, де Різдво Христове зведено майже до сезоново-комерційного свята, заледви чи зможуть вони відчувати ту своєрідну душевну настанову, відчувати якесь особливе тепло і бажання любови і об’єднання з рідними і з рідним, що найсильніше виявляються в навечер’я Різдва Христового. з появою свят-вечірної зірки.
Відповідь на такі запити щира і проста: даймо нашим дітям те, що наші батьки дали нам, а наші духові надбання і їх дальший розвиток будуть забезпечені.
Скарбниця української культури і традицій творилась тяжкою жертвенною працею, зрошеною потом і кров’ю наших предків на протязі довгих століть, а обороняли ці духово-культурні скарби тисячі відомих і безіменних героїв і лицарів нашого народу, які відкидали блиск проминальних принад, а приймали жорстокість боротьби й не вагались умирати, щоби наступні покоління могли жити.
В одній поемі наш невмирущий пророк Тарас Шевченко писав: «… а на сторожі поставлю слово…», а понад сто років пізнійше, наш сучасник, живий символ довгих мученицьких страждань, самопосвяти і неподільної віри — Блаженніший Патріярх Йосиф І-ий— в обороні наших святощів, в обороні Божого люду, виступив і сказав тверде і на ввесь світ голосне слово правди. Сказав його безпосередньо до тих, що на вершинах Вселенської Церкви не чують стогону мученого народу, хоч мають уши, не бачать наруг над Божою правдою, хоч мають очі.
Історія записала багато особливих виявів наших святочних традицій, у винятково важких обставинах.
Рівно 30 років тому, коли світ переживав другу світову війни, і коли німецький супостат в агонії останніх судорогів насичувався до безтями жертвами невинних людей, коли в коцентраційних таборах працювали з подвійною напругою млини смерти, тоді в таких обставинах, група українських політв’язнів, які пережили жорстокі роки 1941 і 1945 в Авшвіцу, вирішили гідно, з традицією свого народу відсвяткувати український Свят-Вечір — байдуже, чи сподобається це таборовим властям, чи ні.
Якщо б мій денник був зберігся, то під датою 6-го січня 1945року було б записано приблизно так: з хвилиною, коли закінчився таборовий, вечірний апель, а на східньому небосклоні появилась перша зірка, помітний новий настрій опанував в’язнів 17-го Бльоку. Велика кімната, типічна таборова «штуба», перемінилась наче на клюбову залю, з довгими імпровізованими столами застеленими білим накриттям; запах горіючих воскових свічок мішався із запашним запахом свіжої ялинки; особливий, урочистий святочний вечір.
Двісті друзів недолі засіли за святкові столи, а отець Юрій провів молитву і поблагословив просфору. Друг Микола, всіми респектований і люблений провідник, спокійним, але місцями тремтячим голосом, дякував усім за взірцеве співжиття, за вияв самодисципліни, шляхотності і вияв братньої любови супроти наших братів, розкинених в таборах системи Авшвіцу, дякував за нашу непохитність у вірі в нашу правду. Відтак він ділився просфорою і кожному бажав скорого виходу на волю.
Друзі обіймались і один одному складали сердечні побажання. Це була зворушлива хвилина. В декого вперта сльозина спливала по веселому лиці, але тільки на мить, бо скоро вона знаходила місце на смугастому рукаві. В інших, замість слів, звучали якісь дивні голоси, бо в горлі щось болюче стискало. Це були ті рідкісні хвилини, де тверді, загартовані борці дали волю найніжнішим почуванням людської душі.
Сильний бас друга Болехівського заінтонував «Бог Предвічний Народився». Скоро всі підхопили і звуки цієї чудової коляди з потужною силою понеслись по етері таборового царства сатани. Ніжні, а заразом могутні звуки української коляди доходили до інших бльоків, де жили в’язні усіх народів Европи, для яких колядки були незрозумілі, але їх лірика творила велике враження і душевний підйом.
З кожною стрічкою коляда більше могутніла, а відбиваючись об сталеві кільчасті наелектризовані дроти, з посиленою потугою, її звуки мінялись в гомін і поспішно плили на волю, у царство всесвітнього етеру, щоби передати світові голос незкутої душі української людини.
В міжчасі, на столі з’явилась кутя, борщ, хлібна зупа і різне домашнє печиво заощаджене з посилок від родин, приятелів і Українського Допомогового Комітету. Друзі споживали, весело гуторили, один з друзів читав якийсь веселий принагідний нарис, лиця слухачів оживлялись втіхою, марево таборового будня розвіялось.
Глядачеві з боку важко було б повірити, що це є ті люди, які завтра знова стануть віч на віч з маревом дійсності і які свідомі того, що для багатьох це вже може останній Свят Вечір.
Слідуючі колядки неслись попід небеса із ще могутнішою силою; кожна стрічка, кожне слово, кожна нотка творила справжній вияв незбагненних душевних почувань. Це був голос, який сповіщав світ, що українці в усіх ворожих лагерах невмірущі, як невміруща велика відвічна правда.
От вечірний «ґонґ», і над табором зацарювала мертвеча тишина. Свята Вечеря закінчилась, останні нотки коляди «Нова радість стала» притихали. Цей пропам’ятний вечір 1945 року помалу зникав, як дорогоцінний міраж.
Побажавши один одному доброї ночі, друзі розійшлись на нічний спочинок. Кожний по свойому ще довго перед сном линув думками туди, куди рвалось його серце, і об’єднувався з тими, які з вогкими очима, з болем в серці і тугою в душі вдивлені в порожне місце при свят-вечірном столі, наче ожидали чудової об’яви — свойого дорогого сина, батька або милої…
Це було 30 років тому…
А сьогодні? Чи багато змінилось? Змінились тільки дієві особи, збільшилось число тюрем і концтаборів. Ті, що тому 30 років народились, заповнили опорожнені місця своїх попередників і по лицарськи прийняли виклик долі. А ті, що «рятуючи цивілізацію», і в ім’я свободи людині торощили брунатного опричника, допомогли розбудувати і закріпити червону тюрму народів.
В надходячий Свят-Вечір, в українських родинах так, як 30 років тому назад, будуть порожні крісла і тарілки на свят-вечірних столах, буде багато вогких очей і зболілих душ за втратою близьких, дорогих….
В родинах більш щасливіших, повинно також стояти одно окреме накриття, а дітям треба пояснити, що це є почесне місце для Валентина Мороза, чи когось іншого з багатьох відомих і безіменних нових безсмертних лицарів, які віддали волю, приймають муки і готові принести в офіру життя в обороні української культури, традиції, в обороні української святої правди.
ХРИСТОС РАЖДАЄТЬСЯ!
