Немає іншого свята в році, яке б з такою радістю, надією і спокоєм відмічувано, як народження Ісуса Христа — Різдво Христове. Це така невизначена велич і неохопна сила, що полонить увесь світ, а серед них чимало навіть невіруючих. На перший погляд може декому видаватись, що це вже рутина, повторювання, звичка, а також іноді комерція, але воно не так. Власне, тут проявляється сила, що без примусу і без насильства підпорядковує і заставляє підкреслювати Різдво Христове, ось цю незаперечну істину, яку апостол Павло схоплює такими словами: «Щоб землю й небо в одно злучити Христос родився, славіте!..» Це чудове схоплення, в якому є глибокий зміст ось цієї істини, що її незабаром будемо святкувати дві тисячі років.
І ось знову, знову й знову блискавкою проминув рік, немов камінь упав у воду, але залишив записані скрижалі, які в проміжку цього короткого часу карбувала людська рука. Однаково нотовано радісні й сумні події, піднесення й розчарування — упадок все це з людського буття в різних формах і розмірах. І знову перед нами радісні свята Різдва Христового. Так на схилі відходячого і на порозі нового народження доводиться зробити підсумки записаних скрижалів року, щоб зустрінути день Різдва Христового з надією кращого завтра.
Бо ж Христос щорічно народжується, як символ добра, світла, правди, оновлення і символ перемоги, В наших передсвяточних, настроєвих роздумах робимо підсумок пройденого. Це стається в період часу, коли відбувається від віків нескінченна містерія: «Щоб землю й небо в одне злучити…», щоб зблизити людину з Богом через народження Богочоловіка — Ісуса Христа, який з своїм народженням відкрив небо і получив його з землею.
Цей період часу — радісних свят Різдва Христового, Нового Року, Водохрещення — Богоявлення, а також нашого національного свята 22 січня, що є святом нашого національного народження — ставання, святом єдности й соборности, які з одної сторони діють на нас заспокоюючо й радісно, а з другої — нам пригадують про наш обов’язок супроти нашої Церкви й народу.
Це згущення наших свят може здаватись своєрідним перенасиченням і автоматичним повторенням, бо ми їх рік-у-рік святкуємо. Ця повторність є тільки часова, тобто кожного року цей самий день, але змістово ця повторність є неповторною і кожноразово ця часова повторність кидає все відмінну, нову перспективу в майбутнє. Без найменшого сумніву вони, ці свята, нам пригадують істину, незаперечну істину, що здійснилась у Вифлеємі.
До цієї невідгаданої містерії народження Ісуса Христа окремо приготовляємось, щоб якнайбільше велично і святочно його зустрінути. Підготовляємось паралельно під двома аспектами: релігійно-духовним, до чого нас приготовляє Церква, і зовнішньо-обрядовим, щоб ми могли їх відчути у фізичному розумінні. Прагнемо, щоб цей Свят-Вечір, а разом всі дні свят зробити відмінними, іншими й неповторними від всіх інших перед ними й після них. Вже в самі дні свят наше відчуття чомусь інше, наше серце немов перестає битись нормально, немає напнятого напруження і пульс б’ється спокійніше.
Властиво, ця повторна неповторність — народження Богочоловіка — малого дитяти Ісуса, нас переносить у інший світ, світ наших душевних роздумів. І ми в душевному спокої заглядаємо у всі кутки нашого минулого. Лучимося, і хоч на хвилину взносимося у всесвітні простори, щоб прийти з радісною благовістю до наших рідних, близьких і знайомих по той і цей бік залізної занавіси. Згадуємо тих, що за віру, за свій нарід опинились в ізоляції ізоляцій, що в КДБівських застінках невинно тяжко караються, починаючи від відомих нам: Чорноволів, Руденків, Лук’яненків, Романюків, Бердників, Калинців, Терелів і кінчаючи лавами невідомих борців й мучеників за віру. На крилах думок несемо їм Божу благовість:
Нова радість стала…
Ось цю коляду ми все, кожного року співаємо-колядуємо, і кожного разу вона для нас має інше, відмінне, все нове й неповторне звучання. І знову ж, немов на крилах мельодії, летимо у припорошену і безжурну молодість, згадуємо, як ми у зимну ніч снігом бродили від хати до хати, сповіщаючи словами коляди: Бог Предвічний народився… Прийшов цей Предвічний Господь, щоб небо відкрити для нас, а за наше спасіння життя своє віддати. Щоб нас зблизити до Бога Творця, що Йому немає початку, немає кінця. Він безконечний у безконечності, у просторі й часі. Він прийшов до нас у бідній стаєнці, щоб бути досяжним усім: пастухам, багатим, бідним і покривдженим, щоб зогріти всіх теплом своєї любови. Це — Божа універсальність унікальної неперевершености.
Несучи цю радісну благовість — Христос народився, ми вітали родини словами коляди: Добрий вечір тобі, пане-господарю… Чи могло бути щось приємнішого, як ще і ще раз переживати ці хвилини безмежної радости, радости, якій не було кінця. Тоді ми не відчували морозу, для нас не було перешкод. Хто може сказати, що звучання коляд тоді було таке, як сьогодні? Звичайно, що ні! Інше було не тільки звучання, але й їх змістова уява і відмінне розуміння. Власне, в цьому і криється ця щорічна неповторність Христового народження. Наші святкування — це своєрідна пригадка, це обнова, яка дає нам силу віри, народжує візію про те, що в щоденному житті забувається про вічне — потойбічне життя, а дорогою до нього є новонароджений Ісус.
І так кожний раз ми зустрічаємо Різдво Христове з новими, відмінними, але завжди радісними, спокійними й милими почуваннями. В тому ж самому аспекті пригадки, що було і до чого нам дальше стреміти слід розглядати і відзначати наше національне свято — 22 січня. Ця ідея нашого 22 січня повинна бути все жива, творча й діюча, бо це наше вужче, національне Різдво. І в сутінку різдвяної ночі постараймось всі разом з’єднатись в одну велику й нерозривну родину і поздоровім себе нашим традиційним привітом:
Христос рождається — Славіте Його.
