Пропонуємо заглянути в зниклий колоритний та архаїчний світ українських горян (переважно гуцулів), прочитавши призабуту в наші дні замальовку про різдвяні звичаї українців Мараморошу – історичної східної частини Закарпаття, теперішніх Рахівського і Тячівського районів Закарпатської області України, та жудця Марамуреш Румунії. Автор цього тексту – український археолог, історик, відомий дослідник пам’яток княжого Галича Ярослав Пастернак, який упродовж багатьох років вивчав також минуле Закарпаття.
Про різдвяні звичаї, ворожби та вгадування в Галичині вже не раз у нас писали. Цікаво приглянутися, як святкують Різдво наші закарпатські браття на Мармарощині.
До Різдва там уже заздалегідь готовляться. Молодь старається вивчитися якнайбільше колядок, а господарі додивляються, щоб чого не забути, бо тоді важний час: тоді, мовляв, усякі ворожки та инші темні духи мають найбільшу силу.
Перед Свят-Вечором печуть по всій Мармарощині так званий «керечун», себто великий житній або кукурудзяний хліб, посипують його зверху трошки різним зерном: житом, вівсом, кукурудзою («кендерицею»), фасолею тощо. За народним переказом цей звичай має походити ще з дуже давніх часів, коли наш народ жив серед патріархальних відносин, себто так, що один старий, розумний дід – з-грецька: патріарх – розказував не тільки свому родові, але й цілому селу, а всі його слухали. На знак цієї влади й пекли «керечун» для цього діда, а ще клали в нього головку часнику, щоб дід-патріарх був такий здоровий і сильний, як часник. Керечуна не сміє ніхто перший покуштувати, а тільки сам ґазда, а їдять його так, щоб до Нового року його стало.
Насипане на «керечун» різне зерно ізріжуть потім, сховають і худобі потрохи дають, щоб тучна була й добре плодилася. А тістом з-під «керечуна» мажуть хрести на дверях стайні, щоб нечистий дух не мав сили пошкодити худобі.
На різдвяну вечерю здавен-давна в Мармарощині дев’ять різних страв варять: пасулю (фасолю), ленчу (сучавицю), горох, печениці, гриби, біб, крумплі (бульбу), паленята з олієм та кутю. Цей звичай, кажуть, держиться в ту пам’ятку, що наші предки прийняли там Христову віру в ІХ столітті. Инші знов вияснюють, що це на спомин дев’ятьох ран Христових (Маковиця) та що цей звичай перейнятий від словаків.
Перед самою вечерею ґазда дає найперше їсти худобині найліпшої паші, щоб і скотина знала, що нині Свят-Вечір. Взагалі про худобу тоді добре дбають, бо тяжкий гріх, кажуть, матиме той, у кого вона того вечора голодна. Потім до «хижі» вносить тілько соломи, щоб устелити нею всю землю. На стіл дають звичайно сіно. Це на пам’ятку, що Христос у яслах народився. Воно залишається в хаті аж до Нового року, потім розвішують його клаптями по деревині, щоб садовина добре родила.
Як уже вечеря готова, вся челядь іде, заки накриють стіл, на річку, кожний витягає з води один камінчик та несе до хати. Це знов, кажуть, тому, що колись предки мармарошців жили над такою рікою, де були золоті камінчики. Тим то й тепер принесені в хату камінчики називають «золотими». І це теж відгомін дійсних подій іще з передісторичних часів, коли то в багатьох річках карпатської котловини добували справді золотий пісок та робили з нього всякі цінні прикраси.
Як уже вечеря на столі, ґазда ще не сідає, а тільки вносить у хижу сокиру, кладе її під стіл, обв’язує довгим ланцюгом кругом і замикає його на колодку. Цей звичай, як розказував один старий верховинський дід, походить іще з того часу, як наші предки жили між багатьма ворогами й дикими звірями, від яких мусіли раз-у-раз відборонюватися. Тим то в часі Різдва закладали двері, щоб бодай тоді мати спокій. І тепер іще на цю пам’ятку бодай стіл ланцюгом обв’язують – забезпечують. А на колодку його замикають на те, щоб диким звірям «писки були так цілий рік позамикані», щоб вони скотини й чоловіка не займали.
По всіх тих підготовах ґазда приступає до стола, надкроює «керечуник» і каже: «Дай, Боже небесний, аби-смо в здоровлю й щастю і друге ще Різдво й инших много дочекали». Потім усі моляться й сідають вечеряти.
Після вечері приходять колядники. Декуди колядують діти й молодь, декуди лише церковне братство на церкву. За коляду дають, здебільша, кукурудзяні перепічки, запрошують у хижу й гостять «мало» (трохи). Колядники ціле Різдво ходять; і це велика ганьба, коли яку хижу минуть. З вертепом ходять тільки біля села Товтів, а так звичайно тільки самих колядок співають, наприклад такої:
Гень там у ярожіньку
Зелена лозина,
Пасуть вуцьки з пастушками,
Прийшла їм новина:
Чиста Діва, чиста Діва
Породила Сина.
Породила, так йому співала:
Люляй, милий Сину Божий,
Я би-м уже спала.
Заспи, мамко, заспи
Хоч єдну годинку,
Заки собі не принесу
Із раю пеленку.
Одні колядують по вечері, другі ворожать. Кладуть, наприклад, на припічку рядком розпалені вуглики, а біля них різне зерно: жито, пшеницю, кукурудзу, овес, біб тощо. Котрий вуглик найдовше жаріє, з того насіння найкращий урожай буде. Инші знов дивляться, котрий вуглик цілий на попіл зітліє. Часом воно трапиться, що ворожба справдиться, тим то й держиться цей звичай між народом.
Дівчата-відданиці ворожать, знов, своє. Вибігають надвір слухати, з котрого боку пси брешуть: як з того, де милий живе, то в м’ясниці весілля певне!
Як на перший день Різдва зайде рано в хижу немилий чоловік, то дівка старається зламати на ньому «ламаник», щоб усе лихо, якого він цій хаті бажає, залишилося при ньому. А ламаник – це тонкий довгий колачик, подібний до палички, що його з тою метою дівчата печуть. У нас називають таких непрошених гостей полазниками та й кажуть їм на Різдво: «Перший полаз, до хати не лазь!».
Старші господарі свою думку у таке велике свято мають і свої окремі ворожіння: «Кидь на Різдво ясно, кажуть, добрий рік буде. Кидь на Святий Вечір звіздяно – буде худоба добре плодитися і много буде гороху».
А господині приповідують: «Теплі святка – молочні корови; світлі святка – несучі кури».
І багато инших звичаїв, вірувань та ворожб знають у Мармарощині на Різдво. А всі вони мають одну мету – показати того дня багатство, щастя, мир і любов на цілому господарстві та приворожити собі всього того на наступний рік.
Це тому, що Різдво Христове належить у народному календарі до новорічного кругу прадавніх, ще передхристиянських свят. Досліди над цими звичаями причинюються тепер багато до пізнання духового життя, світогляду й культури наших предків у давноминулих часах.
Вперше видано у:Життя і знання 1 (1935) 4–5.
Ярослав Пастернак
