Складним, динамічним і постреволюційним став для католицьких і православних конфесій нашої держави 2016 рік. Війна на сході України, що триває з 2014-го, стала перманентним фактором, а рефлексії над поточним станом України стимулювали глав і речників релігійних спільнот зосередити увагу на пошуку способів актуалізації внутрішнього ресурсу суспільства для регенерації та подальшого розвитку. Та, як виявилося, історія – не лише джерело досвіду, а й чинник, що тяжіє над українськими конфесіями. Інтерпретації минулих трагедій, подані під виглядом християнського благочестя, є фактором, який перешкоджає спільно будувати майбутнє навіть близьким Церквам.
Православні юрисдикції: УПЦ (МП), УПЦ КП та УАПЦ оприлюднювали відмінні між собою бачення всього, що відбувалося.
УПЦ (МП) ввійшла у 2016-ий із 12 тисячами 334 громадами, але й зі стійким реноме юрисдикції, чиє керівництво співчуває не народу, до якого належать її вірні, а країні-агресору. В інтерв’ю, опублікованому в останній день 2015-го, соціолог релігії Віктор Єленський констатував, що єрархи УПЦ (МП) зробили вибір не на користь припинення війни в Україні. Після шовіністичних заяв предстоятеля цієї конфесії Онуфрія Березовського про неприпустимість Служб українською мовою в УПЦ (МП) почали лунати голоси незгоди. Ще одна одіозна заява (уже від архиєпископа Запорізького і Мелітопольського Луки Коваленка) про те, що святкування Різдва 25 грудня нібито «не від Бога», тільки укріпила частину суспільства, яке прагне єдності, в несусвітності позиції «канонічної Церкви». Зрештою, про те, що далеко не всі християни України готові святкувати Різдво Христове 25 грудня, казав і Патріарх Філарет. Але священики Київського Патріархату прийшли, приміром, на міжконфесійне святкування Різдва 7 січня 2016-го в Запоріжжі та спільно молилися з католиками і протестантами. Що завадило бути там, як і в багатьох інших місцях, духовенству УПЦ (МП) – риторичне питання. Відповідь на нього лаконічна – «Русскій мір».
Багато українців із обуренням, але й як передбачувану, сприйняли новину про те, що в окупованому Свердловську священик УПЦ (МП) відмовився хрестити дитину з українським свідоцтвом про народження. Дивує інше – те, що на початку третього року війни українські громадяни ще йдуть хрестити дітей у конфесію, чиї клирики беруть до рук зброю та освячують війну проти України.
Втім 2016-ий не відзначився масовим виходом громад із УПЦ (МП), як це дехто намагався пророкувати. Хоча конфлікти в громадах, частини яких вирішили перейти до Київського Патріархату, тліли. Села Птича на Рівненщині, Кути і Колосова на Тернопільщині, Колодянка на Житомирщині та смт Велика Писарівка на Сумщині… Ймовірно, що в поділених громадах вирішенням суперечок могли стати почергові богослужіння, одначе предстоятель УПЦ (МП), як стало відомо наприкінці січня 2016- го, заборонив їх, чим прирік тисячі вірних двох православних юрисдикцій-опонентів на радикалізацію через досвід зимового служіння надворі.
У справі Всеправославного Собору 19 – 26 червня, промотором якого виступив Вселенський Патріарх Варфоломій, УПЦ (МП) продемонструвала відсутність думки, відмінної від РПЦ. Екс-речник УПЦ (МП) отець Гліб Коваленко зауважив, що цю конфесію використовують як об’єкт маніпуляцій у часі підготовки Собору. Важливим у цій констатації виявилося й те, що в УПЦ (МП) реалістами традиційно стають вже ті, хто екс-.
У січні Митрополит Онуфрій у складі делегації РПЦ взяв участь в Синаксисі, підготовчій передсоборовій нараді у Швейцарії. Уже тоді з поведінки Патріарха Московського Кирила Гундяєва стало зрозуміло, що РПЦ не хоче, аби цей Собор відбувся. Спершу предстоятель РПЦ звинуватив модератора процесу підготовки Собору митрополита Пергамського Йоана Зізіуласа в затягуванні справи, потім висловив невдоволення храмом святої Ірини у Стамбулі як місцем зібрання (бо там, бачте, на дверях – арабська в’язь), а потім вимагав від Вселенського Патріарха спростувати інформацію, що Київський Патріархат контактує з Фанаром. Надалі «розхитування човна» Собору, який ще нескликали, відбувалося за методикою, на диво подібною до методики КДБ. Це вже потім глава МЗС Росії Сергій Лавров публічно визнав, що реальною причиною розбіжностей навколо Собору була Україна.
І хоча ще в березні Президент України Петро Порошенко їздив до Константинополя, а 16 червня Верховна Рада України прийняла звернення до Вселенського Патріарха щодо визнання незалежності Української Православної Церкви, Собор не зачепив цього питання. Згодом Патріарх Варфоломій усе ж наголошував, що Церква-Мати турбується про Церкву в Україні. Українці згадали 2008 рік, коли очікували надання автокефалії під час візиту того ж Патріарха до Києва.
УПЦ (МП) в свідомості громадян усе більше стає тим, чим є, тобто філією РПЦ, над вірними якої проводять численні експерименти. Так, вікарій Чернівецької єпархії УПЦ (МП) Лонгин Жар узагалі популяризував ідею визнати Собор на Криті єретичним. Не допомагають урятувати імідж УПЦ (МП) ані «всеукраїнські» конкурси колядок та щедрівок за участі лише її вірних, ані канонізація лікаря Боткіна, ані те, що 50 батюшок водночас здають кров для онкохворих дітей, ані хресна хода з молитвами тривалістю місяць (яку спонсорували чомусь ті ж політики, що були причетні до Антимайдану)… Щодо останнього, то показовими прецедентами відповідальності конфесій України за загальнонаціональне спільне благо стали застереження УПЦ КП та УГКЦ до УПЦ (МП), аби та не поширювала антиукраїнських гасел.
Набагато більшого резонансу, аніж промоакції УПЦ (МП) в Україні набувають заяви її священства на зразок того, що український прапор – «ганчірка» (село Піддубці біля Луцька); засаджування священичого городу маком і коноплями (Вінницька область); підозри щодо незаконного виведення державних коштів із Чорнобильської АЕС за кордон через рахунки парафії УПЦ (МП) у місті Славутич Київської області; смертельні ДТП з вини нетверезих батюшок (Вінницька область); вигуки вірних біля Святої Софії «Пусть воскреснет вторая Россия!»; незгода жителів прифронтового Вугледара з ідеєю звести в місті храм УПЦ (МП).
Особливе місце зайняла піднята на рівні ГПУ справа замаху на покійного Предстоятеля УПЦ (МП) Володимира Сабодана, у якій фігурує нардеп-олігарх Вадим Новинський. Основний свідок тих подій – митрополит Олександр Драбинко – мав конфлікт із цим політиком і змушений був виїхати з України. Як пишуть, на лікування… Вадима Новинського Верховна Рада позбавила недоторканності 8 грудня, і справа матиме продовження.
УПЦ КП ввійшла у 2016 рік із 4 тисячами 921 громадою. Її суспільна позиція і авторитет підтверджували, що це – українська юрисдикція. Але тут потрібно зробити застереження: українці, ведучи мову про це, поки залишають на другому плані питання відтінків змісту цієї конфесійної «українськості» (у ній відчутний момент ексклюзивізму). Природно, що на передовій уваги – утиски з боку окупаційної влади в Криму, переслідування в окупованих районах Донецької та Луганської областей, знесення єдиного в Росії храму Київського Патріархату, патріотичні заяви Патріарха Філарета, єрархів і духовенства, звернення про необхідність боротьби з корупцією і про те, що влада служить собі, а не народу. Все це до православних вірних доходило від Київського Патріархату. Предстоятель УПЦ КП навіть висловив думку, що якби в Україні не було Київського Патріархату, то тут панував би Путін. Факт, що коли йдеться про поминання героїв України у православних храмах і православних священиків-капеланів на сході, це про УПЦ КП. Хоча і в УПЦ (МП) є таке духовенство…
А оскільки будь-яка робота дає результат, то й УПЦ КП його отримує. Патріарх Філарет підтверджує репутацію вправного, хоча й жорсткого менеджера. Рейтинг УПЦ КП підвищують повідомлення про благодійні акції та звернення до світової спільноти із закликами підтримати Україну. Проте дивним виглядає те, що в переважній більшості випадків усе відбувається саме завдяки Патріарху, такій великій Церкві вже пора починати діяти як система.
На початку року, згідно з опитуваннями соціологічної групи «Рейтинг», 59% українців назвали себе православними, у тому числі 32% – вірними УПЦ КП, 27% – УПЦ (МП), 24% – просто віруючими. У листопаді, за даними Центру Разумкова, вже 64,7% українців вважали себе православними, із них 39,5% – вірними УПЦ КП, 23,3% – УПЦ (МП), 25,4% – просто православними, 4,8% – вірними УАПЦ, 1,3% – РПЦ. Матеріальними виразами зросту став початок служіння в Трапезному храмі при Святій Софії у Києві. З УПЦ КП виразно пролунало, що у випадку надання автокефалії вона ставитиме питання про український характер УПЦ (МП). Далі голова Верховної Ради України Андрій Парубій пояснив ченцям із Афону, що створення єдиної Помісної Церкви – питання національної безпеки.
УАПЦ у 2016 рік ввійшла з 1 тисячею 188 громадами, і цей рік став для неї не найкращим, а дії єрархів видавалися розгубленими. З одного боку, Архиєрейський Собор УАПЦ 5 липня звернувся до Вселенського Патріарха з проханням прийняти конфесію до свого складу на правах Київської митрополії 1686 року, з другого боку – її громади переходять до Київського Патріархату (який, утім, часто перебільшує інтенсивність процесу). В той же час очевидним є те, що більшість УАПЦ не готова іти в УПЦ (КП) не тільки у тому форматі, в якому їй пропонують, а з огляду на той вид, у якому існує УПЦ (КП).
Були з боку УАПЦ й очевидні ляпи, як-от ідея предстоятеля УАПЦ Макарія Малетича щодо дерадянізації з пропозицією перейменувати Кіровоград у Єлисаветград (тобто повернути місту назву, надану на честь російської імператриці), які виглядають шумовинням на тлі скандалу, що розгорівся після оприлюднення на телебаченні відео нічних гулянь архиєпископа Тернопільського Мстислава Гука. УАПЦ в ЗМІ протягом року поставала як Церква, якою лихоманить і яка, не дивлячись на вірність важливій традиції соборноправства, перебуває у глибокій кризі. Чи не проігнорують цей стан єрархи – покаже рік наступний.
Зрештою, як і впродовж усіх попередніх 25 років незалежності України, православне середовище перебуває в стані болючої трансформації. Останні роки навіть пришвидшили цей процес, змусивши духовенство і вірних зайняти ту чи ту позицію щодо подій у державі. А ці події засвідчують, що грядуть зміни.
Насамкінець варто згадати ще одну подію із православного світу: 8 липня 2016 року упокоївся старообрядницький Архиєпископ Київський і всієї України Саватій. Його наступником став настоятель громади зі Жмеринки отець Нікола Ковальов.
Католики. УГКЦ ввійшла у 2016-ий із 3 тисячами 366 громадами (ще 433 парафії належать до Мукачівської греко-католицької єпархії), а РКЦ в Україні – із 933-ма. З одного боку, католицькі конфесії, вірні яких сукупно становлять всього лиш до 10% населення країни, є частиною громадянського суспільства і часто навіть прикладом відкритості в суспільному діалозі. Недарма Верховний Архиєпископ УГКЦ Святослав Шевчук, за даними Центру Разумкова, посів у листопаді друге місце за рівнем довіри/недовіри серед українців із результатом 24,7/11,5%. Лідером став Патріарх Філарет із показником 39,1/12,9%, в той час як результат Митрополита Онуфрія – 20,7/26%.
Благодійність і турбота про вимушених переселенців зі сходу України і Криму, капеланське служіння, допомога українським воякам і ветеранам, відповідальність влади і журналістів, корупція, душпастирство в діаспорі – ось теми, які традиційно порушує УГКЦ і які демонструють її динамізм. Так, у 2016 році Папа створив ординаріат для вірних східного обряду в Іспанії; в УГКЦ акцентують, що є велика потреба в священиках для емігрантів. Доволі кволо, але все-таки порушується на рівні Церкви питання екології. Серед проблем, що постали перед УГКЦ, – скандальна забудова біля патріаршого собору в Києві. Неможливо замовчувати і рецидиви негативу: священик Івано-Франківської архиєпархії в’їхав автівкою у пішоходів і втік з місця аварії. Загинула 33-річна жінка… В серпні у Донецькій області затримали капелана УГКЦ, який намагався вивезти із зони АТО два гранатомети і шість гранат…
Якщо поглянути ширше, то 2016- ий розпочався для УГКЦ неоднозначно. Новопризначений нунцій Клаудіо Ґуджеротті відвідав східні регіони України, але узимку ж почалася нова хвиля тиску на грекокатоликів на окупованих Росією територіях. 12 лютого Папа Франциск і Патріарх Кирил зустрілися у столиці Куби Гавані і навіть підписали спільну небогословську декларацію, лейтмотивом якої стало коротке слово «мир». Інформаційний супровід був такий, що виглядало, ніби ця зустріч була потрібна Московському Патріарху, аби продемонструвати відсутність ізоляції. І тут виявилося, що й в Україні є сили, зацікавлені використати подію для тиску на греко-католиків. Якщо лаконічно, то ще до того, як стало відомо, що саме підписали Патріарх Риму і Патріарх Москви, крізь неофіційні канали офіційно українських християн почало лунати «Вас продали! », «Зрада! ». Завдяки глобалізації стан речей швидко прояснився, і якщо поглянути вже на інформаційне поле березня – грудня, про зустріч в аеропорту Гавани забули. Але осад від її неправдивих інтерпретацій залишився… Натомість візит Патріарха Кирила до Антарктиди, на материк пінгвінів, україномовні мережі довго супроводжували численними жартами. Згодом РПЦ анонсувала ще й відправлення у космос часточки мощей Серафима Саровського.
У березні українське суспільство згадувало трагедію Львівського псевдособору 1946 року, від якої минуло 70 років. Події, пов’язані з цією датою і початком катакомбного періоду конфесії, стали ще одним маркером взаєморозуміння. Так, знаковими були звернення православних християн-інтелектуалів світу із закликом визнати жахливу правду про ті події і відповідь греко-католицьких інтелектуалів на нього. Гідним особливого акценту є звернення УПЦ КП, в якому її керівники розділили скорботу УГКЦ через наслідки псевдособору. У той же час в УПЦ (МП) заявили, що приводом для переслідувань УГКЦ радянською владою стала нібито її співпраця з фашистами.
Ближче до середини року активізував публічну підтримку України Святий Престол. Важливими виявилися як благодійні акції, зокрема «Папа для України», допомога від німецьких римо-католиків, так і промовистий візит держсекретаря Ватикану кардинала П’єтро Пароліна, який відвідав не тільки Київ, а й Запоріжжя, де зустрівся з переселенцями із окупованих районів та безпритульними. Не без уваги експертного середовища залишилося те, що глава УГКЦ Святослав Шевчук підтримав Всеправославний Собор, за що Вселенський Патріарх подякував йому. Це ще одне підтвердження того, що згода і повага серед поділених християн можливі.
Черговий значний суспільний резонанс у католицькому середовищі і поза ним спричинили заяви єрархів і духовенства РКЦ в Україні щодо Волинської трагедії. Після скандальної резолюції Сейму Республіки Польща про «геноцид», влаштований українцями, частина духовенства РКЦ, можливо, несвідомо, але вийшла у сферу політики – резонансні заяви то з’являлися, то зникали із сайтів, пов’язаних з РКЦ. Було видно, що єрархи вагаються. Але глава єпископату РКЦ в Україні Архиєпископ Мечислав Мокшицький таки підтримав «геноцидну» ухвалу польського Сейму. Це сталося через кілька днів після того, як Папа Франциск у першій промові під час свого візиту на Світові дні молоді в Кракові говорив про примирення сусідніх народів! Через неповні два тижні, у середині серпня, польська редакція Радіо Ватикану спотворила інтерв’ю нунція Клаудіо Ґуджеротті щодо ситуації в Україні… Слова ще одного єпископа РКЦ, який брав активну участь в подіях Революції Гідності, про те, що йому не відомі випадки, щоби поляки палили українські села, зависли в повітрі німим дзвоном. Пропозиція глав українських Церков та українських політиків до польських колег встановити спільний день пам’яті жертв Волинського конфлікту відповіді не знайшла. Декому спала на думку призабута приказка: поляк – це по-перше поляк, по-друге – поляк, по-третє – католик. Звісно, тепер годі стверджувати, що РКЦ в Україні є виключно польською деномінацією. А все ж історичні аспірації в цьому випадку дуже часто і надто сильно впливають на її сучасне буття. От, приміром, у Бродах на воротах костелу на початку серпня встановили польський герб, і тільки після зауважень парох Анатолій Шпак сказав, що сталося непорозуміння, – встановлять хрест. Але й хрести бувають різні: під час візиту до Києва з нагоди 25-річчя Незалежності України президент Польщі передав РКЦ хрест пам’яті замордованих поляків… Знову до згаданої вище приказки українцям довелося повернутися після публікації у маніпулятивному оформленні контраверсійної книги станіславівського єпископа Григорія Хомишина «Два царства». Як тут не згадати заклик кардинала Пароліна до римо-католицьких семінаристів під час його візиту в Україну «бути мостами двох культур»? Низка описаних подій і тенденцій, на жаль, дещо затемнила ювілей – 25-річчя відновлення структур РКЦ в Україні.
Тож рік Божий 2016-ий – доволі неоднозначний. Свідчити про Христа Церкві доводиться в дуже складних суспільних умовах і на дуже складному ґрунті. А це часто призводить до прикрих наслідків: об’явлені Божі істини, нібито прийняті усіма, затемнюються гріховною людською природою.
Володимир Мороз, релігієзнавець, журналіст, кандидат історичних наук
