Третього З’їзду депеґатів Українського Патріярхального Світового Об’єднання
за Єдність Церкви і Народу, що відбувся в Лондоні, Англія, 15-16 вересня 1979 р.
І. Привіти і ствердження.
1. Делегати Третього З’їзду УПСО висловлюють глибоку пошану і відданість Святішому Отцеві Іванові Павлові II, що є сином близького слов’янського народу, та висловлюють надію, що з його приходом на Апостольський Престіл наступить зміна у настанові та дії Апостольської Столиці в цілому, а у відношенні до нашої Помісної Української Католицької Церкви та її Глави Патріярха Йосифа зокрема. Одночасно делегати з’їзду сподіваються, що Папа Іван Павло II визнає існуючий де факто Патріярхат нашої Церкви та приверне їй історичні права згідно з постановами Вселенського Собору Ватиканського Другого.
2. З’їзд поновно висловлює свою синівську беззастережну відданість і пошану до Голови нашої Помісної Української Католицької Церкви Патріярха Йосифа, даючи йому повну підтримку у його. незламному змаганні за рівні права й гідне місце нашої Церкви у Христовій Вселенській Церкві, й одночасно заявляє, що наше Об’єднання всіляко буде допомагати — морально і матеріяльно у закріпленні Патріярхату і. нашої Помісної Церкви.
3. Делеґати з’їзду заявляють свою відданість і повну підтримку для їх архипастирської праці всім тим Високопреосвященим Владикам, які стоять на засадах Патріярхату, виконують ухвали і постанови Синодів нашої Церкви і підпорядковуються Постійному Синодові на чолі з Блаженнішим Патріярхом.
4. У покорі і скорбно клонимо голови перед жертвою тих, що згинули як мученики за Христову віру в Україні й заносимо молитви до Всевишнього за всю нашу Страждаючу Церкву; одночасно палко вітаємо живих Ісповідників віри — Владик, священиків і вірних теперішньої катакомбної Церкви в Україні.
5. Делеґати з’їзду вітають в дусі християнської любови Владик, священиків і мирян Української Православної Церкви, як також проводи і віруючих Євангельських Церков на поселеннях та в Україні, закликаючи їх до спільної оборони людських і релігійних прав нашого народу.
ІІ. Загальні ствердження:
1. Третій з’їзд УПСО, що відбувся напередодні потрійного ювілейного святкування в Римі — 50-ліття відбуття синоду єпископів Греко-Католицької Церкви в Римі лід головуванням Митрополита Андрея Шептицького, 40-ліття єпископської хіротонії Блаженнішого Отця Йосифа, нинішнього Патріярха Помісної Української Католицької Церкви та 10 ліття посвячення патріяршого Собору Святої Софії і відбуття IV-гo Архиєпископського Синоду в Римі, стверджує, що УПСО як виразник змагання організованого мирянства увійшло як усталений чинник в життя Помісної УКЦеркви та в цілість організованої української спільноти в діяспорі.
Такий стан УПСО рівночасно означає, що ідея Патріярхату УКЦеркви, на службу якої став широкий організований мирянський рух, стала сьогодні визнаною ідеєю в українському житті та, всупереч міркуванням формального значення, набула також визнання зовнішніми чинниками.
2. Патріярхат Помісної УКЦеркви є вивершенням історичних прагнень українців — католиків, згідних із вимогами східнього християнського церковного устрою та з декретами ІІ-го Ватиканського Собору стосовно Східніх Церков. Він також є співзвучним із змаганням до екуменічного зближення і єдности східніх і західніх християн, а особливо співзвучний з ідеєю поєднання історично роз’єднаних українських, традиційних Церков Православної та Української Католицької.
3. УПСО, як одна з центральних міжкрайових організацій українців у діяспорі, увійшла в склад Світового Конгресу Вільних Українців, бажаючи таким чином ствердити важливість об’єднання всіх складників українського життя в одній громадсько-суспільній централі, а рівночасно репрезентувати в ній, поряд інших релігійних організацій, історичні прагнення багатьох поколінь українських християн, що вже було підкреслено в роки державного будівництва 1917-21, а саме до вивершення українського церковного життя у власних патріярхатах, а в майбутньому — при повній узгідненості — в одному спільному патріярхаті українців — православних і католиків.
4. Ці здобутки Патріярхального руху не можуть усунути з уваги організованого мирянства ті недоліки, які з вини самих таких українських чинників кидають тінь на ці шляхетні змагання. Цими недоліками є несвідомість деякої частини мирянства, духовенства і єпископату УКЦеркви і непідпорядкованість їх авторитетові Блаженнішого Патріярха Йосифа та його Синодові, що в свою чергу сприяє зовнішнім чинникам для їх надуживання своєї влади над справами УКЦеркви. Такий стан доводить до недоцінення ідеї патріярхату деякими українськими чинниками, що наносить послаблення сучасним змаганням українського народу в цілості. УПСО заявляє, що в рамках патріярхальної Помісної Української Католицької Церкви не перестане боротися з тими недоліками аж до повного їх усунення до часу осягнення згоди, та єдности.
5. Між цими недоліками виразно належить відмітити ситуацію, яка заіснувала в житті УКЦеркви в Англії. В той час, коли в цілій нашій Церкві мирно і молитовно входить в життя патріярхальна ідея з пошануванням свободи думки тих, які серед мирян, духовенства чи й єпископів находяться в стані вагання чи очікування, урядуючий єпископ, Екзарах у Великобританії спровокував своєю непримиренною поставою до патріярхату жалюгідні конфлікти в житті парафій та цілого Екзархату, які наносять великої внутрішньої і зовнішньої шкоди Українській Католицькій Церкві та громаді. УПСО в межах своєї дії не може нехтувати цим станом, а в існуючих умовах буде все робити, щоб в порозумінні з Блаженнішим Патріярхом Йосифом та його Синодом домогтися відкликання урядуючого єпископа з Англії.
6. Так само УПСО уважає за вказане довести до відома всіх складових організацій СКВУ, як і всього громадянства, що президія Секретаріяту цієї так важливої організації, не сміє в ім’я здогадних примиренських мотивів, нехтуючи правосильно схвалені пленумом Третього конгресу СКВУ резолюції не тільки переступає свої повновласті та своє покликання, але й об’єктивно наносить шкоди слушним переконанням і прагненням багатьох українських громадян. УПСО закликає президію Секретаріяту СКВУ до виправлення цього поступку і сподівається в цьому солідарної підтримки з-боку інших членських організацій в ім’я правопорядку й для пошанування суспільної моралі.
7. Третій з’їзд УПСО стверджує, що вибір в особі Івана Павла II на престіл Наслідника св. Петра, Папи — слов’янина, та його перші виступи на оборону нашої переслідуваної Церкви в Україні, як також його вияв належного зрозуміння ювілею Тисячоліття хрещення Руси-України й історичних екуменічних традицій Української Церкви, якому він дав вислів у своєму історичному посланні-листі до Патріярха Йосифа, відкриває надії на повне визнання патріярхальної структури Української Католицької Церкви та на те, що правильніше будуть зрозумілі серед західніх церковних і наукових кіл роля и місце України. Така перспектива також дозволяє сподіватися, що в час ювілейних підготувань до тисячоліття хрещення вдасться усунути із свідомости й поглядів впливових чинників на Заході фальшиві концепції про історію України й українське християнство. Ця справа накладає поважні обов’язки на українські наукові та релігійні установи спопуляризувати й науково підбудувати наш тисячолітній ювілей.
8. Постійно турбує нас доля нашої Церкви на Рідних Землях, яка живе як терпляча й активно ісповідуюча християнська спільнота в катакомбах. Ні ми самі, ні наші брати православні, а тим більше Апостольська Столиця не мають морального права відписувати наших вірних, навіть тих, які змушені сьогодні діяти в урядовій церкві. Очікуємо і домагаємося, щоби Апостольський Престіл у своїх екуменічних зв’язках і дипломатичних взаєминах твердо боронив так релігійної свободи в Україні, як і гідности та рації існування з’єдиненої з Апостольським Престолом Української Католицької Церкви.
ІІІ. До актуальних справ і завдань:
1. В десятиріччя IV-гo Архиєпископського Синоду, який поклав наріжний камінь під патріярхальну структуру Помісної Української Католицької Церкви, з’їзд уважає, що постанови того Синоду, як і наступних синодів не скрізь і лиш частково увійшли в життя по наших митрополіях, єпархіях і парафіях. Тому поновно і з притиском очікуємо, щоби уся наша ієрархія почала респектувати свій власний правопорядок, як також постанови Другого Ватиканського Собору про новий устрій і дух у нашій Церкві. Ідеться насамперед про оновлення внутрішнього церковно-парафіяльного життя, включення мирян у працю душпастирств, творення активних братств і сестрицтв при парафіях, організування парафіяльних рад та взагалі визнання за усім Божим Людом відповідальність за Церкву.
2. В цьому ж дусі повинна проходити щасливо розпочата патріяршими установами обрядова і літургічна обнова у нашій Церкві. З жалем констатуємо, що деякі наші ієрархи і священики лише конвенційно приймають постанови внести обрядову однообразність та очистити наші релігійні практики від чужих впливів. У цьому напрямі мусить вестися систематична і свідома праця — релігійно-виховна і навчальна серед молоді, парафіяльного активу, а головно серед кандидатів до духовних покликань.
3. Молодь залишається нашою великою турботою на найближчий час. З’їзд закликає діячів Патріярхального руху на рядових прихильників й учасників створити атмосферу, яка притягнула б молодь до Церкви та мирянського життя, допомогти молоді у сучасній духовій кризі знайти себе і свою віру, а тоді й зактивізуватися в існуючих організованих формах мирянського руху. Мусимо сприяти покликанню серед молоді на священиків в Українській Церкві, допомогти їм стати ідейними й національно свідомими священнослужителями з почуттям відповідальности та розуміння нашої долі і часу.
4. З’їзд, висловлює стурбування, що український екуменізм натрапляє на труднощі через брак належного зрозуміння насамперед його релігійних цілей. Ми жаліємо, що деякі наші православні брати неправильно розуміють змагання українців католиків до Патріярхального завершення своєї Церкви. Наша Церква не збирається накидати своїх форм і установ православним українцям. Ми лиш пропонуємо поставити на порядок обговорення цілі і шляхи релігійного зближення й порозуміння двох віток Української Церкви, яка виходить з тих самих духових і обрядових традицій. Закликаємо до продовження діялоґу, взаємопізнання шляхом обопільного респекту та визнання своїх особливостей й досвіду у дусі братньої любови та Христового Євангелія. Нехай ювілей тисячоліття хрещення Руси-України буде поєднуючим, а не роз’єднуючим чинником між українськими християнськими спільнотами, зокрема між Українською Православною і Українською Католицькою Церквами.
Помісна Українська Католицька Церква на поселеннях і Церква-Матір на рідних землях України очікують більшої уваги й респекту Апостольської Столиці, задля єдности з якою вона принесла стільки жертв. Признання і респект ззовні тоді прийдуть, коли ми самі будемо себе респектувати й станемо нарешті собою — патріярхальною, самобутньою і відповідальною Церквою, яка знатиме свою справжню природу і своє призначення.
В обличчі ювілею тисячоліття, з’їзд УПСО, маючи на увазі дотеперішні заходи щодо ювілейних підготувань з боку нашого єпископату, постановляє, що належить зробити потрібні заходи, щоби до центрального «крайових і єпархіяльних комітетів були включені і представники мирянських організацій, від УПСО починаючи, і на місцевих патріярхальних організаціях кінчаючи. Цю постанову з’їзд просить предложити зібраним Отцям Синоду в Римі та передати до дальшого переведення Патріяршій Курії.
З’їзд УПСО визнає необхідність співпраці мирянських організацій з корпорацією «Свята Софія» в різних країнах для добра патріярхії Помісної Української Католицької Церкви, зокрема потребу всесторонньої піддержки в її статутовому завданні організувати, адмініструвати і поширювати акцію Патріяршого Фонду, та доручає всім своїм членським організаціям, зокрема крайовим товариствам за Патріярхальний устрій, щоб включилися в збіркову акцію Патріярхального Фонду, адміністрованого корпорацією «Свята Софія» в даних країнах, допомагаючи їй морально, матеріяльно, пропагандою й заохотою своїх членів до активної співпраці у збіркових акціях. Разом з тим з’їзд УПСО висловлює побажання, щоб провід товариства «Свята Софія» нав’язав ближчі зв’язки і практичну співпрацю, консультувався з патріярхальними мирянськими організаціями і респектував автономність цієї мирянської системи. Побажано, щоб представники мирянських організацій були включені до місцевих і центральної корпорації «Свята Софія».
Лондон, 16 вересня 1979 р.
Президія з’їзду:
д-р Богдан Лончина — голова,
мґр. Микола Когут — заступник,
Зиновія Бігун і Маркіян Шептицький — секретарі.
Резолюційна комісія:
д-р Василь Маркусь — голова,
Микола Галів, мґр Богдан Климковський,
д-р Кирило Митрович й Іван Равлюк — члени.
