Читачам буде надзвичайно цікаво ознайомитись із трилогією сучасного українського автора, науковця і письменника Ігоря Набитовича «Саґа мистецької родини», в якій розповідається про три покоління видатної українсько-польської аристократичної родини Фредрів-Шептицьких. Книга вийшла друком у серії «Постаті культури», заснованій у 2017 році при Центрі європейських гуманітарних досліджень Києво-Могилянської академії.
Читання цього твору – суцільна насолода від вдало змальованих автором образів і подій та водночас гіркота через трагічність багатьох із них. Ці протилежні відчуття виникнуть у кожного, хто уважно читатиме сторінки трилогії, яких у ній понад сімсот.
«Саґа» – насправді унікальний колоритний твір про кілька генерацій українсько-польської аристократії, які відіграли чималу роль у становленні як польської, так і української духовності та культури. Читач порине в минуле: у яскраві та шляхетні картини колишніх століть. Перед очима спливуть і сцени баталій наполеонівських війн та повстань, і мирне світське життя у містах Австро-Угорщини, Італії, Франції, Швейцарії та інших країн, і побут та культура життя у селах і фільварках Галичини, і цікаві подорожі у різні місцевості.
Дискурс розділів – дискурс поколінь
На сході Європи переплелися долі різних народів: євреїв, поляків, українців та інших етносів, які майже всі втратили власні держави. Взаємини між ними були дуже непростими, проте цікавими: з одного боку – з темними, а з другого – зі світлими «плямами».
Розкішне життя галицької аристократії – це суцільний контраст із життям простолюддя у XVIII – на початку XIX століття. Діти простих селян і містян ледь виживають, гаруючи цілими днями, щоб заробити на хліб насущний. Водночас діти з багатих родин можуть дозволити собі вивчати чужі мови, опановувати гру на музичних інструментах або ж вправлятися у модерних танцях, спортивних змаганнях, фехтуванні, їзді верхи, відвідувати театри та спортивні змагання тощо.
Чи не з надлишку дозвілля народжується справжня небуденна творчість Александра Фредра, дідуся майбутнього Митрополита? Він, як і, зрештою, всі ми – дитина своєї епохи. Перші драматургічні твори цього комедіографа з’являються як результат перебування в творчому середовищі. Батько Софії Шептицької – аж занадто світський чоловік-гуляка.
Натомість його донька Софія – мати Митрополита – стає тією жінкою, яка переосмислює і ставлення аристократів до нижчих верств суспільства, і своє шляхетське походження, і два одвічні питання: хто винуватий і що робити? Софія згодом задумується: яке благо можна зробити для простого народу, серед якого проживаєш і з якого вийшли твої предки? Як допомогти трударям – малограмотним селянам у покращенні їхньої освіти, умов життя, культурного рівня? Якою, зрештою, є історична місія польсько-української шляхти?
Чи не найбільшу роль у формуванні світогляду Софійки відіграє її гувернантка – проста дівчина із Швейцарії Аделя Дефорель. Саме вона навчає молоду графиню не лише французької, а й мудрого, виваженого і творчого сприйняття життя, цінності молитви та християнських богослужінь. Також і Ванда Скшинська-Островська, друга найближча приятелька Софії, мала на неї не менший вплив, ставши для Софії, молодшої від неї тітки, однією з найближчих осіб у житті.
Картини, створені Софією Шептицькою, є справжніми шедеврами, які ще потрібно ретельно вивчати. Для мистецтвознавців буде цікаво доповнити свої знання про них. Також щоденники і спогади про родину матері Митрополита Андрея – дійсно важливі джерела згаданої трилогії.
Життя цієї неординарної жінки минає між sacrum і profanum. Часті відвідини костелів і святих місць і водночас світське життя: вечірки, театри, пишні святкові обіди – це ті полюси, що розвивають її особистість, передаючи власну шляхетність і духовність своїм найближчим, зокрема улюбленим синам.
Динаміка розвитку поглядів Митрополита, його становлення як особистості у родині, його утвердження в своєму покликанні, його мистецький хист – про це все читач дізнається докладно, читаючи третій, останній розділ «Саґи».
Дискурс усіх трьох розділів яскраво й беззаперечно спростовує думку, що начебто колись в історії існувала якась «золота епоха», в якій усе було ідеальним, мирним і не існувало жодних проблем. Якраз навпаки: тут ми бачимо складність у всіх періодах – і в міжнаціональних взаєминах, і в соціальному побуті, і в духовно-церковному житті. Погляд, що начебто колись аж до часів соціалізму-комунізму всі жителі Польщі та Західної України були дуже побожними і жили якимось супермолитовним життям – міф, який, власне, й спростовує світське життя оточення дідуся Шептицького – відомого драматурга Александра Фредра, якого згодом назвали «польським Мольєром».
На читачів книги чекає немало приємних сюрпризів, оскільки деякі факти тут подані дещо по-іншому, аніж прийнято було вважати. А отже, матимуть можливість розставити крапки над «і» як у словесних портретах багатьох відомих персонажів, так і в змалюванні відомих історичних подій.
Зміна політичних кордонів, війни та міжусобиці, описані в трилогії, часто нагадують відому анекдотичну історію про дядька, який народився в Австро-Угорщині, до школи пішов у Польщі, одружився в Німеччині, навчався і працював у СРСР, пенсіонером став у вільній Україні, але насправді ніколи нікуди зі свого села не виїжджав…
Він не помилився у своєму покликанні
Нові грані діяльності Митрополита Андрея, про які дізнаються читачі, спонукають дійти висновку, що він не помилився у своєму покликанні, а використав сторицею свій отриманий від Бога талант. Ставши ченцем, священником, а згодом єпископом і Митрополитом, завжди сумлінно виконував свої обов’язки, ніколи не ганявся ні за славою, ні за титулами і почестями. Він став справжнім українським етнархом, посланим Богом, намагаючись бути, подібно до апостола Павла, «всім для всіх».
Важка боротьба за збереження русинами-українцями своєї ідентичності в імперії Габсбурґів, неймовірна стійкість «поміж двох вогнів» у міжвоєнній Польщі, вирішення соціальних проблем його пастви (з посланнями і відгуком на папську енцикліку Rerum Novarum), засудження невиправданих терактів і водночас тверде обстоювання ідеї української державності, мови, освіти, Церкви – все це стає можливим передовсім завдяки відданості Христові та його науці, а також завдяки безкомпромісності з власним сумлінням і вродженій (а не вдаваній) шляхетності.
Читач дізнається про приятельство Митрополита з діячами у галузі культури, просвітництва, літератури і мистецтва. Про зустрічі з Іваном Франком, Василем Стефаником, Олексою Новаківським та багатьма іншими відомими культурними і національними діячами. Заслуга великого єрарха – це й щедре фінансування навчання студентів у престижних освітніх закладах Європи, і діла милосердя для потребуючих – сиротинці, народна лічниця, матеріальна допомога бідним, незалежно від їхньої національності та віровизнання.
Мабуть, кожному читачу запам’ятається той аспект у книзі, який його найбільше цікавить: комусь – розповідь про мистецтво, комусь – про театр, комусь – про церковне життя. Проте чи не найважливіше побачити дуже виразну паралель із сьогоденням: гірке розчарування через повоєнні втрати і руїни, постійна боротьба за власну ідентичність і справжні християнські цінності, пошук виходу з безнадійних ситуацій, у яких завжди вбачається провидіння Боже.
Цю книгу варто прочитати ще й тому, що, мабуть, Шептицький, як ніхто інший, показав те, що Церква – не лише земна установа, а спільнота, заснована Богом, яка несе у собі вічну істину. І тут напрошується питання: а хіба церковні діячі – духовенство і миряни не змогли б сьогодні відіграти вирішальну роль у діалозі між різними національними, етнічними, політичними та іншими верствами, зокрема між українцями і поляками, для реального, а не позірного примирення?
Травми досі не цілком загоєні
Для тих, які мають досвід у польсько-українському діалозі, дуже важливо звернути увагу на певні аргументи польської сторони, в основі яких лежать націоналістичні ідеї. На жаль, деякі стереотипи донині засіли в умах польських інтелігентів і часто гальмують ширші можливості порозуміння між двома народами через певне спотворення в мисленні та сприйнятті реальності.
Незважаючи на нинішню колосальну допомогу Польщі українським біженцям і взагалі всім українцям, і досі далеко не всі проблеми вирішені. Обопільні душевні травми від конфліктів досі не цілком загоєні. Тому найкращий спосіб продовження й поглиблення діалогу – чесне, неупереджене вивчення минулого, визнання їх та покаяння обох сторін, а також подолання стереотипів і диспозиція до слухання та сприйняття іншої думки. Заплющення очей на певні події і проблеми, фальшиве «примиренство», намагання вивищення одного народу над іншим ніколи не дадуть до позитивного результату.
Одним із таких стереотипів був міф «цивілізаторської місії Речі Посполитої, яка, об’єднавшись із Литвою, утворила велику й могутню державу, де начебто забезпечувалися релігійна і мовна рівноправність». Ця ідея стала основою концепції розвитку міжвоєнної Польщі. Її стратегічним баченням вирішення проблем національних меншин була їхня поступова державна асиміляція. Ідеї Романа Дмовського, ідеолога польського націоналізму, творця інкорпораційної концепції національної держави, яка передбачала полонізацію непольського населення, на жаль, і досі цілком не щезли з умів багатьох представників польського народу, включно з молодшим поколінням, а навіть тих, які претендують на інтелігентність. Парадоксально, але ці ідеї отруїли свого часу й деяких українців, зокрема Мирослава Січинського, які вважали, що буцімто «вбити ворога народу не тільки не є гріхом, а й навіть обов’язком» (с. 596).
Тому вслід за святоюрським Владикою, мабуть, варто засудити й грубі помилки, які мали місце в українському таборі. Великий Митрополит не вагався, щоб висловити своє обурення через терористичні акти, які скоїли деякі українські діячі проти поляків, незважаючи на дуже складні політичні умови та несприйняття його оцінки з українського боку. Для Шептицького не було преференцією подобатися людям, натомість він передовсім хотів подобатися Богу. Єрарх, зокрема, зазначає, що: «…Вітчизна після Бога для людини – річ найсвятіша, а любов [до] вітчизни по Божій любові – почуття найблагородніше, найвище, найкрасніше. Хотіти вітчизні служити беззаконієм – то так, якби кров’ю і болотом…» (с. 599).
«Саґу» можна читати по-різному: або цілу відразу, або ж по одній частині (всі частини трилогії фактично незалежні одна від одної). Проте все-таки тяглість між ними існує: тяглість поколінь, тяглість боротьби і тяглість зростання творчої зрілості.
Певні зміни простежуються від покоління до покоління: від приземленого рівня дідусевих сороміцьких творів до щабля мистецьких шедеврів матері і поступово – до ступеня спілкування архиєрея з Богом віч-на-віч, немов Мойсей. Прогресують і самоусвідомлення від польськості до українства (до власних коренів), і зміна ментальності від розкішних марнотратних вечірок-гулянок та пиятик до вбогої полатаної ряси, і готовності нести вінець мученика за єдність Церков… Проте на таку «градацію» можуть бути різні погляди…
На жаль, у міжвоєнній Польщі існували внутрішні конфлікти між представниками українського духовенства (навіть між особами вищого греко-католицького клиру). Такі непорозуміння були, зокрема, між Митрополитом Андреєм Шептицьким і Станіславівським єпископом Григорієм Хомишиним. Про більш чи менш відомі факти цих незгод та деякі уточнення про них можна докладніше дізнатися зі сторінок трилогії.
У сучасній Польщі чимало притулків для бездомних та безплатних кухонь святого Альберта, але мабуть далеко не всі знають, що засновник спільнот альбертинців – Адам Гіларій Бернард Хмельовський (відомий загалові як святий брат Альберт) був добрим приятелем Митрополита Андрея, а тепер проголошений святим Католицької Церкви. Про їхні зустрічі та щире спілкування, про дружні стосунки – в третьому розділі «Саґи».
Читач відчує контраст між цікавими подорожами Митрополита до Європи, Америки та Росії. З одного боку, шляхетські подорожі фіакрами та потягами до Швейцарії, пастирські подорожі океаном до США і Канади, а з другого – подорож із чужим паспортом до Санкт-Петербурга, заснування й підтримка тамтешніх греко-католицьких громад та вимушена поїздка під конвоєм до російської в’язниці у Суздалі! Хіба просто зіставити такі події?
Про вселюдське і своє, рідне
Кмітливий читач збагне той факт, що геніальність постаті великого Митрополита, яку розкриває «Саґа», змогла б не лише дати приклад успіху діалогу між різними верствами населення, а й розвивати його в непростих умовах, і то не лише в Україні, а й у інших країнах світу. Незважаючи на авторитет політичних лідерів, національних і культурних діячів, особистість святоюрського Владики постає незрівнянно величнішою, шляхетнішою, благороднішою. Хіба не пророче звучать нині слова Андрея, яким уже понад століття? Ось одна з його думок:
«Не слід живцем перещіпляти у наш нарід ту інтернаціональну культуру европейську, якою жиє наша інтеліґенція; не слід так працювати для культурного підйому нашого народу, наче б нас не були попередили люди з великими артистичними (мистецькими – Авт.) традиціями, які вийшли з нашого народу, його душу у творах артистичних віддавали і які впливали на розвій тої душі. Се була би помилка, яка мусіла би некорисно відбитися на тривкості діла…» (с. 618).
Як заклик до нинішнього покоління звучить і думка Митрополита про те, що: «Людська культура у своїй істоті є […] вселюдська праця, вселюдське добро й мусить мати за мету вселюдську єдність…», а «з погляду на різні предмети розумової праці, можна говорити про культуру історії, мистецтва, медицини й таке інше» (с. 617).
Чи не найважливішими в цій трилогії є проблеми у стосунках між українцями, поляками та євреями. «Митрополит Шептицький під час німецької окупації врятував багатьох євреїв, з нечуваною посвятою і шляхетністю, й насамперед – безкорисливо. Він був приятелем євреїв» (Курт Левін, с. 756), а також він «ніколи не приховував свого позитивного ставлення до юдаїзму…» (Давид Кагане, с. 774). Читач дізнається подробиці про дружбу Митрополита з різними релігійними та культурними діячами єврейських громад у Галичині, про їхню співпрацю, про діалог і про те, що їх об’єднувало. Чи дійсно Митрополит нарешті визнаний Праведником народів світу? Чи його постать відповідає критеріям цього звання? Як віддячив Андреєві Шептицькому за порятунок свого життя львівський рабин Давид Кагане? Читайте книгу – і дізнаєтеся!
Хочу скласти подяку авторові трилогії за його колосальну працю, хочу подякувати всім, хто допомагав йому в її написанні та виданні! Це великий внесок у скарб україністики, а також міжетнічного, зокрема польсько-українського та єврейсько-українського, порозуміння та дружби, у вивчення біографій видатних постатей, поглиблення студіювання мистецтвознавства, літературознавства та міжрелігійного діалогу.
Ігор Василишин, викладач літургійних наук
