Відомо, що в радянській конституції чорним по білому написано: «Громадянам СРСР гарантується свобода совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи або вести атеїстичну пропаганду. Розпалювання ворожнечі і ненависті у зв’язку з релігійними віруваннями забороняється. Церква в СРСР відокремлена від держави і школа — від церкви». (Стаття 52).
Все це має високе звучання, на жаль тільки на папері, але в дійсности є все навпаки. Це вже сьогодні на заході й горобці цвірінькають і знають про те, що коли хтось бажає вдержатись на горизонті більшовицької системи то краще нічого не мати з релігією, а принайменше цього не виявляти на зовні — публічно, себто не ходити до церкви, бо зразу розпращається з своєю карієрою. Відомо також є, що молодь яка хоче йти на університетські студії не ходить до церкви, бо це замикає перед нею брами до вступу на університети. Мало цього навіть ті, що мають свої посади, а є ще в молодому, чи середньому віці стараються оминати церкву, чи зв’язуватись публічно з релігією, бо це може коштувати втрату карієри. Так фактично виглядає «свобода ісповідування». Правда, рівности немає, бо за атеїстичними ячейками стоїть весь державний апарат з поліційною і кадебівською активною допомогою. Отже чому не є на тому самому рівні, як комуністичний атеїзм, який силою накидається людям в радянському союзі, релігія, яку переслідують, а її визнавців арештують і засилають на каторги? Чому релігія не удостоїлась, піддержки й допомоги, якщо вже не на сто відсотків то хоч на 25, як офіційний атеїзм? На жаль релігію трактується діяметрально протилежно. Якщо існує свобода релігії то за що арештовано сотні й тисячі віруючих і заслано на каторжні роботи. Чому по сьогодні карають і знущаються на о. В. Романюкові, Йосифові Терелі ще донедавна знущались над українським баптиским провідником Григорієм Вінсом, який зараз перебуває у вільному світі — й багато інших імена нам невідомі? На це ніколи кремлівські вожді не дають відповіді? В цій площині варто нагадати так званий «львівський собор» на якому примусово, силою УКЦеркву переведено на православ’я. Чому ж тут не застосовано 52 статті з радянської конституції? Перед «собором» заарештовано всіх наших владик, сотні священиків і тисячі вірних,і заслано на каторги. З арештованих владик всі загинули, одинокий оцілів Патріярх Йосиф. Хто має відповісти на питання, що Українська Католицька Церква в Україні є поставлена поза буквою закону? Наша Церква фактично існує, але в катакомбах так виглядає радянська конституція в практиці.
В журналі «Людина і світ» за січень 1979 p., в статті: «Сучасне сектанство» С. В. Бичатін пишучи, бідолашний жалується і оправдується чому знову пожвавили і поширили свої впливи євангельські групи. Він пише:
«Однак тяжкі умовини життя і нестатки, викликані війною, знову відродили у частини нестійких в атеїстичному світогляді людей релігійні почуття та настрої. Протестантські об’єднання скористалися з цього для розширення кола своїх послідовників.
І хоча нині вплив сектанства під дією соціялістичного способу життя звужується, ми повинні пам’ятати, що його ідеологія затуманює свідомість певної, хай навіть зовсім незвичайної, частини наших людей».
Отже нарікається на повоєнний час і нестатки, а не говориться про силу голошеного слова, яке все знаходить пригожий грунт і виростають нові Христові послідовники. Щоби якось припинити поширення релігії застосовується різні методи залякування, переслідування, арешти, побиття і вбивства. Відомо ж, що недавно випустили на волю Петра Вінса, сина відомого українського баптиського діяча Г. Вінса, якого побили КДБісти, подаючи, що це зробили якісь хулігани. Тут можна навести інший випадок — убивство. На прикінці минулого року західні радієві станції «Німецька хвиля» и інші, як також західна преса подала, що радянські державні чинники вбили Віктора Сідлецького за його релігійні переконання. В цій справі у згаданому журналі «Людина і світ», за січень 1979 р. появилась стаття «Коли вирувала стихія» «Історія однієї фальшивки», яку написав Володимир Пелех, лауреат премії ім. Ярослава Ґалана. Якщо це лауреат премії ім. Ярослава Ґалана то змісця можна сказати, що він мусить бути добрий борзописець і пише про таку саму «правду», як писав Ґалан. Тут подаємо в скороченню спрепаровану історію вбивства, чи замордування Віктора Сідлецького, яку гарно вигладив, очевидно за вказівками КДБ. В. Пелех. Ось що пишеться в цьому нарисі:
«…Три військовослужбовці — Віктор Сідлецький, Володимир Логинов та Григорій Луб’янський прийшли на берег моря подивитися, як вирує стихія. Хлопці забрались на бетонний хвилеріз, що відходить від узбережжя далеко у воду. Аж от перший з них почав квапливо роздягатись. Друзі не радили йому купатися в такий час, але юнак не зважив на тверезі застереження. Коли до бетонної стіни наблизилась особливо висока хвиля, Віктор вниз головою пірнув у неї і поплив до буйків. Та хлопець явно переоцінив свої сили. І, коли почав вертатися назад, вкрай ослаб, свинцевою вагою наливалися м’язи, в рот раз по раз потрапляла солона вода.
Володимир Логинов і Григорій Луб’янський помітили небезпеку. Пробували підплисти до Сідлецького, кидали йому надувні матраци, шматки пінопласту, але і юнаків, і підручні рятувальні засоби хвилі розносили в різні боки.
Смертельну загрозу, що нависла над життям людини, побачив інженер-технолог конструкторського бюро Кустанайського суконно-камвольного комбінату, комуніст Володимир Василенко, який разом з сім’єю відпочивав на Чорноморському узбережжі. Залишивши на березі дружину і дітей, він кинувся у воду. Метр за метром Василенко наближався до потопаючого. І ось уже рятівник порівнявся з Віктором, простягнув йому руку. Та враз могутня хвиля підхопила обох, з розгону жбурнула об бетонне підніжжя хвилеріза і понесла у відкрите море. Лише наступного дня вранці недалеко від берега знайшли два трупи, понівечені стихією об каміння.
Про це свідчать і послужна картка Сідлецького, в яку записано більше десяти заохочень від командирів і начальників, і звання єфрейтора та ударника комуністичної праці, присвоєні Вікторові за успіхи в бойовій і політичній підготовці.
Правда, друзі помічали, що подеколи поведінка Віктора мінялася. Часом він впадав у якусь меланхолію, прагнув відокремитись від товаришів, шукав самотності. Причину такої поведінки вони зрозуміли, коли довідались, що Віктор був із сім’ї віруючих. Тому й мати настояла, аби поховати сина за обрядами євангельських християн-баптистів. І їй ніхто не заперечував.
На панахиду прибули «брати» і «сестри» з Хотина і Чернівців, з Стрия і сусідньої Молдавії. Молилися, співали заупокійних пісень.
Та враз, наче грім серед ясного неба, пролунали слова:
— Віктор не потонув, його вбили. Замучили за слово боже!..
В іншій обстановці, мабуть, ніхто б і не повірив цій блюзнірській вигадці. Але під впливом тривалих молитов і проповідей, від горя, яке спіткало сім’ю, дехто втратив здатність до тверезого аналізу. Почав наростати ажіотаж. Збуджені провокаційною фальшивкою фанатики стали розбивати труну. Товариші Віктора по службі спробували втихомирити їх, захистити від наруги прах бойового побратима, але були відсунені натовпом. Враз, немов з-під землі, з’явилися непрохані фотографи, заклацали затвори апаратів. Не забарилися й самозвані «експерти», котрі кожен синець, кожну подряпину на мертвому тілі юнака намагалися видати за сліди насильства.
Активний член чернівецької громади євангельських християн-баптистів Микола Гаврилов шарпнув за руку солдата, що стояв у траурній варті, і підвів його до труни.
— Дивись, — сказав він із злістю, — як розправляються з вірними слугами Христа. Про цей злочин дізнаються за кордоном…
Зараз відділенці прагнуть будь-що відхреститися від імені Прокоф’єва, але продовжують сповідувати його ідеологію, виконують його настанови. Їх новому «месії» Георгію Вінсу, як і Прокоф’єву, не до вподоби, що абсолютна більшість віруючих євангельських християн-баптистів, багато служителів культу лояльно ставляться до радянських законів і неухильно дотримуються їх.
У «братських листках», у підпільно віддрукованих на гектографах різних «бюлетенях» вміщується груба брехня, недолугі вигадки, які перекручують політику КПРС і Радянської держави в цілому та їх ставлення до релігії і культів зокрема, допускається фальсифікація фактів…»
Якщо не помагає атеїстично-комуністична ідеологія то вони диспонують всіма іншими середниками і зроблять так, щоби віруючих було все менше й менше, але життя виявляє, що це не багато помагає, бо на місце замучених і помордованих приходять десятки й сотні нових. Борзописець Пелех хоче, щоби ми йому повірили, тоді коли нам А. Солженіцин показав правдиву картину і запізнав весь західний світ на що є спроможні вожді в Кремлі. Народ знає добре, якими методами послуговуються атеїстично-комуністичні ударники!
Продовження у жовтневому числі
