Місцеві Церкви і закордонні місіонери
Ще наприкінці 80-их років проблема релігійної свободи видавалася на Україні надзвичайно простою. Вона означаєш свободу від переслідування за релігійні переконання і за вірність своїй церкві, далеко не завжди визнаній комуністичним урядом. Релігійна свобода обіцяна вчителям, що вони не стоятимуть біля храмів на Великдень, перевіряючи, чи не приходять, бува, діти їхньої школи поклонитися плащаниці. І для духовенства ця свобода обіцяна звільнити їх від обов’язку бути «добровільними», інформаторами КДБ. Саме цієї свободи прагнули наші люди, і саме її вони здобули на початку 90-ихроків.
Однак свобода прийшла не сама, а разом зі своїми власними проблемами. Перехід від тоталітаризму до значної релігійної свободи періоду 1991-1993 років був занадто швидкий, щоб не викликати певних деформацій. А головне, нова релігійна ситуація, що почала вимальовуватися в Україні, виявилася дуже далекою від сподіваної. По-перше, невдовзі люди зрозуміли, що вони не живуть у конфесійно гомогенному суспільстві: греко-католицькому в Галичині й православному — на решті території України. Усі спроби повернутися до того стану бажаного результату не дали. Навіть у Галичині, де комуністичний режим тривав менше, міграція населення і повоєнна присутність Православної церкви призвели до того, що галицьке суспільство стало виразно багатоконфесійним і вже мало нагадувало Галичину часів Митрополита Андрея Шептицького. Та й у Великій Україні важко було впізнати оспівану Шевченком православну землю у конгломераті вір і конфесій, християн і новітніх язичників, віруючих та атеїстів, а то й свідомих чи неусвідомлених агностиків, які не поважали визначитися щодо якоїсь Церкви.
Так релігійна свобода, ніби лакмусовий папірець виявила втрату традиційної релігійної ідентичности українців, більше того, вона поставила перед нами ряд запитань, на які сьогодні дуже важко відповісти. Зокрема, релігійна свобода і відкритість українських кордонів змусили українців вирішувати проблему закордонних місій, які на початку 90-их буквально наводнили Україну. Генеральний видавець кестонського інформаційного бюлетеня Філіп Олтерс подає таку статистику: «У 1979 році існувало 80 західних християнських організацій, які виявляли інтерес до Східної і Центральної Европи. У 1989 році їх стало вже 311, а у 1996 році ця цифра зросла до 942, з яких 515 організацій приділяли увагу виключно колишньому Радянському Союзові. За винятком кількох католицьких і православних громад, більшість із перелічених організацій належало різним течіям євангельських протестантів». Варто зауважити, що в цій статистиці зовсім не відбито кількість нехристиянських закордонних місій.
Перехід від цілковитої ізоляції до засилля закордонних місіонерів був надто різким, щоб українці могли знести його терпляче. Якщо на початку ставлення до місіонерів як до носіїв переслідуваної в СРСР віри було прихильним, то згодом настрої змінилися. Багато церков в Україні звинуватили місіонерів у «викраданні овець з кошари» й активно домагалися прийняття законів, які обмежували б діяльність закордонних релігійних місій на території України. Під їхнім тиском Верховна Рада ухвалила 1993 року поправки до Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», що мали виразно обмежувальний характер.
Брак досвіду конкуренції і відповідних матеріяльних ресурсів у місцевих церков, що тільки-но отямлювалися після комуністичної руїни, порівняно з закордонними місіями був очевидний. Тому не дивно, що в народі загалом складалося враження, буцім-то релігійна свобода діє тільки на руку західним місіонерам, тоді як місцеві церкви залишаються незахищеними. Саме поняття «релігійна свобода» почало набувати негативного забарвлення й асоціюватися з уседозволеністю, якою, на думку людей, стали зловживати найрізноманітніші секти й екзотичні культи. Так постав перед нами ще один ряд складних питань, які можна сформулювати таким чином:
- чи повинна держава регулювати кількість і характер закордонних релігійних місій?
- чи повинні «історичні Церкви» й новітні релігійні організації користуватися однаковою правовою свободою?
- де закінчується релігійна свобода й починається прозелітизм?
- чи є релігійні місії єдиною причиною того, що місцеві Церкви «програють битву» із ними, і до якої міри ці місії загрожують самому існуванню місцевих Церков?
- чи є обмеження, накладені на свободу релігійної активності місіонерів України, єдино можливим способом, в який можна збалансувати конкуретоспроможність місцевих і закордонних релігійних організацій?
Як бачимо, релігійну свободу було атаковано відразу з багатьох боків (я вже навіть не згадую тієї залишкової комуністичної недовіри до релігії взагалі, яка продовжувала діяти і діє навіть сьогодні). В результаті у ментальності українців відбулося певне зміщення від довірливої відкритості до світу, контакту з яким ми так пристрасно прагнули впродовж епохи берлінських стін і «кордонів на замку», до певного ізоляціонізму, за яким стоять недовіра й розчарування.
Які причини того, що місцеві Церкви «програють битву»? До історичних причин слід віднести, по-перше, існування традицій державної Церкви. Впродовж своєї історії східна Церква на слов’янських землях завжди спиралася на руку влади. В результаті її внутрішній імунітет до впливів з боку іноземних Церков виявився значною мірою знижений. Саме влада встановлювала напівпроникний екран на шляху конкурентів Церкви. Падіння комунізму й усунення згаданого екрану застало Церкву не готовою до конкуренції.
Тисячолітня традиція виробила стереотип щодо обов’язку держави захищати церкву. Ось чому всі церкви візантійського обряду в Україні звинуватили Українську державу (у різний спосіб і на основі різних аргументів) у тому, що вона нехтує своїми обов’язками. Така позиція дістає загальну підтримку вірних і має певну культурну основу, довільно змінити яку за короткий період не вдається.
Разом із тим ситуація в Україні значно відрізняється від тієї, що склалася, наприклад, у Росії з її сильною домінуючою церквою, яка великою мірою підпорядкована державі. За словами американського вченого Хозе Казанови, в Україні починає формуватися «релігійний деномінаціоналізм, який ближчий до американської, ніж до європейської моделі. За таких умов… жодна конфесія не може стати офіційною державною релігією України або, що майже одне й те саме, недержавною, але офіційною релігією». З одного боку, така ситуація справді може спричинитися до побудови «в культурному сенсі плюралістичної, в релігійному сенсі толерантної та демократичної України». З іншого — це викликає певні спекуляції на тему штучної американізації релігійного життя в Україні, що суперечить українській національній ідентичності й східній природі Української церкви.
Яка з тенденцій переможе, сьогодні сказати важко. У кожнім разі, плюралізм релігій та конфесій, який виник після здобуття Україною незалежності, справді перешкоджає створенню київської репліки Російської церкви, що була б так само підпорядкована державі. Водночас важко уявити собі й утворення в майбутній Україні клясичної американської «стіни розмежування» між церквою і державою, коли остання залишається нейтральною щодо різних конфесій, але водночас визнає особливий внесок церков візантійського обряду у формування української національної та релігійної ідентичности.
До історичних причин відставання традиційних для України церков слід віднести також наслідки комуністичної руїни. Комуністи ізолювали церкву, щоб задушити, а не захистити її. Інституційну мережу значущості церкви було цілковито заборонено. Милосердницьку діяльність, яка є серцевиною соціяльної значущості церкви, також було цілковито заборонено. В комуністичній теорії саме слово «милосердя» вважалося негідним. Тому з падінням комунізму церква в деякому сенсі мала починати все спочатку. Роль держави у штучному послабленню церкви є, таким чином, очевидним.
Церква не була готовою до конкуренції і в богословському пляні. Зрозуміло, що як першу причину тут слід назвати комуністичне ідеологічне «сито», через яке пропускалися західні богословські ідеї та екуменічні здобутки. В результаті професійна підготовка наших богословів була неповною і викривленою. До того ж брати участь у «відкритому діялозі» із зовнішнім світом дозволялося лише особливо довіреним. Зайве нагадувати, що про незалежну українську богословську думку, яка б відрізнялася від офіційної московської, в той час говорити не доводилося.
Є, однак, і причини, закорінені в самому східному богослов’ї. Протестанське богослов’я з його ключовою ідеєю свободи богословського пошуку було першим, яке поступилося усвідомленням себе як єдиного носія істини заради ідеї релігійної свободи, а згодом і релігійної толерантности. Другим було римо-католицьке богослов’я з його провідною правового та інституційного устрою. Це богослов’я поступилося таким же усвідомленням себе єдиним носієм істини заради ідеї прав людини й демократії як обов’язкової передумови захисту людської гідности та соціяльного порядку. Православне богослов’я (сюди я відношу й греко-католицьке) з його центральним завданням зберегти релігійну традицію опинилося чи не в найважчому стані.
В результаті усі гілки Східної церкви в Україні протистоять двом сильним модернізованим формам християнства, все ще будучи неспроможними внести зміни (або принаймі внести їх легко) у своє святеє святе — традицію. Це витворює значний цивілізаційний тиск на східне богослов’я, яке залишається порівняно архаїчним. Як наслідок, протестантські чи римо-католицькі місіонери виявляються більш конкурентно спроможними ніж місцеве православне чи греко-католицьке духовенство. Не диво, що серед останніх переважає схильність до ізоляціонізму.
Комуністичний експеримент над людьми, що тривав понад 70 років, мав особливо руйнівний вплив на духовенство. Останнє добиралося передусім за цілковитою готовністю до покори властям. Комуністичні суверени не терпіли пересторог незалежно мислячого духовенства. Падіння комунізму застало духовенство занадто ослабленим, щоб воно могло стати переконливою духовною альтернативою комуністичній номенклятурі й адекватно відновити донедавна заборонені функції церкви. Нові священичі покликання не можуть змінити ситуацію водночас, тим більше що значна частина нових священиків несе на собі ті ж «родимі плями» комунізму. Недарма радянська приказка говорила, що «все мы родом из Октября».
Ослаблений стан духовенства уважно відсліджується як вірними цих церков, так і суперниками останніх. Низький інтелектуальний та духовний рівень деяких священиків відштовхує інтелектуалів і молодь, які часом шукають відповіді на свої запити серед римо-католицького духовенства або західних протестантських місіонарів. Факт співробітництва православного духовенства з комуністичною владою часто використовується протестантськими місіонерами як підтвердження внутрішньої неповноцінності православ’я взагалі. Деякі земні гріхи духовенства є підставою для свідків Єгови ставити під сумнів потребу в священиках взагалі. Тому не диво, що, свідомо чи підсвідомо, місцеве духовенство побоюється відкритого «ринку релігій» і домагається принаймі тимчасового захисту для відновлення своїх можливостей.
У такій позиції духовенства важливо розрізнити об’єктивні втрати, успадковані з історії, і суто егоїстичне прагнення створити довкола себе «тепличну» атмосферу, позбавлену конкуренції та потреби міняти свій стиль поведінки. До першого аргументу треба прислухатися й, можливо, підтримати певними компенсаційними кроками влади. Другий має бути оскаржений, а то й зігнорований — насамперед в інтересах самої церкви. Турботою українського суспільства має стати відновлення конкурентноспроможності місцевих церков, а не створення довкола них захисної «теплиці», яка лише послабить їхній імунітет щодо зовнішніх впливів.
Певне занепокоєння викликає ще одна річ. Впродовж тривалої історії своєї недержавности українське суспільство виявило неповну соціяльну стратифікацію. Шляхетська та інтелектуальна еліта часто переходила в інші етнічні та культурні субстанції. В результаті зі звичайними людьми з усіма їхніми болями і сподіваннями залишилося тільки духовенство. Недарма у польській літературі українське суспільство окреслювалося як «хлопи й попи». Український священик часто був найвищим авторитетом у селі у справах не тільки релігійних, а й у політичних, національних, культурних і навіть господарських. Такий статус священика все ще зберігається в колективній пам’яті вірних як типова модель стосунків між духовенством і вірними, яка тепер повинна бути відновлена у посткомуністичній Україні. Однак ситуація сьогодні змінилася. По-перше, соціяльна стратифікація українського суспільства стала значно повнішою. По-друге, саме духовенство суто професійно не готове сьогодні до ролі універсального авторитету. Тому неадекватні спроби відновити давній статус священика в громаді можуть викликати невдоволення в якоїсь її частини (особливо молодих), а то й їхній вихід із громади взагалі.
Ситуація ускладнюється ще й тим, що практично всі місцеві церкви в Україні перебувають у критичному фінансовому становищі. Кошти потрібні буквально на все: на храми, манастирі, семінарії, парафіяльні будинки, церковну пресу, друкарні. Список можна продовжувати, не кажучи вже про давно забуту функцію меценацтва церкви щодо культури і мистецтва. На цьому тлі розгортається активність місіонерів, які, як правило, достатньо багаті, щоб закупити найкращий час на телебаченні, орендувати престижні приміщення, організувати турне українських мистецьких колективів у західні країни тощо. Звичайно, багато що робиться з метою поширити християнські цінності в землі, спустошеній комунізмом. Однак характерною рисою того ж протестантизму є прагнення не забувати про гріховну природу людей, у тім числі й самих місіонерів. Часом завдання перетягнути вірних до своєї церкви стає важливішим, ніж євангелізувати їх; змагання між різними групами західних місіонерів за «сфери впливу» набуває більшого значення, ніж інтереси місцевого населення, а милосердницька діяльність поєднується з прозелітизмом.
Принцип вільної боротьби ідей передбачає, що той, хто програв, змушений відступити. Це цілком нормальний принцип, коли йдеться про змагання різних груп всередині церкви. Прийнятний цей принцип і тоді, коли змагаються різні релігійні угруповання приблизно однакової конкурентоспроможності. Однак я не маю певності, що цей принцип можна застосувати до церков, конкурентоспроможність яких суттєво відрізняється, або ж до церков, які за своєю природою взагалі не пристосовані до конкуренції — наприклад, деякі місцеві релігії Африки. В таких випадках «вільний ринок» релігій означає не тільки змагання релігійних ідей. Тут присутні й такі стимули, як сучасні інформаційні технології комп’ютеризація, інтернет тощо. І часом важко розрізнити, чий вплив є більшим! Тому «вільний ринок» релігії не можна розглядати як абсолютну цінність. Не є він також синонімом релігійної свободи, яку треба захищати беззастережно. Часто стихійну силу цього ринку треба загнуздати якраз для того, щоб гарантувати свободу неконкуруючих релігій, їхнє право існувати і не бути поглинутими іншими релігіями. Якщо говорити про пострадянський простір, то існує суттєва різниця між «заповнюванням вакууму» самими тільки західними місіонерами й заповнюванням його через допомогу місцевим церквам відновити свою християнську місію.
Підсумовуючи сказане, можна назвати такі причини відставання місцевих церков:
- занадто велика залежність церкви від захисних стін, зведених державою;
- значне спустошення церкви, вчинене комуністичним режимом;
- відсутність сучасної богословської позиції Східної церкви в Україні у питаннях демократії та прав людини;
- проблема модернізації церкви, яка шанує традицію;
- низький рівень теологічної, духовної, культурної та педагогічної освіти духовенства;
- фінансові проблеми церкви;
- вплив різниці в рівнях розвитку Сходу й Заходу, що виявляє себе в сучасних технологіях та загальному добробуті.
Якою мірою закордонні місіонери впливають на становище місцевих церков?
Щоб бути чесними в наших оцінках, варто замислитися, чи справді закордонні місіонери настільки сильні, а місцеві церкви настільки слабкі, що мова може йти про повну трансформацію українського християнства? І відповідь тут може бути одна: звичайно ж, ні. Культурна спадщина, історія, національні традиції, сімейні та громадські звичаї, які закарбовуються змалечку, — все це діє на користь місцевих церков. Тому можна говорити про битву за невіруючих; за людей, які не визначилися щодо своєї церковної приналежносте; за «блудних синів», що вертаються зі своїх безбожних доріг. Звичайно ж, їх в Україні сьогодні багато. І втрата цих потенційних парафіян дуже болюча для місцевих церков, особливо якщо взяти до уваги, що церкви тільки спинаються на ноги після епохи «войовничого атеїзму». І саме ця втрата потенційних віруючих створює відчуття «програвання битви». Однак усе таки це не є втрата церкви в цілому.
Чи є обмеження, накладені на релігійну свободу місіонерів, єдиним шляхом збалансування конкурентоздатної різних релігійних груп в Україні?
Спробуймо проаналізувати причини відставання місцевих церков, наведених вище. Поправки до Закону про свободу совісті, ухвалені українським парляментом, безпосередньо стосуються лише того пункту, де йдеться про надлишкову залежність церкви від захисних кроків держави. Згідно з оцінками західних спеціялістів, «поправки, введені 1993 року, суттєво зменшують релігійну свободу, яку було встановлено Законом про свободу совісті». Той факт, що на сьогодні загалом не зафіксовано якихось грубих порушень релігійних прав місіонерів, не означає, що таких порушень не може бути в майбутньому. І якою б не була логіка законодавця, згадані поправки є спробою збалансувати міжрелігійні та міжконфесійні стосунки за рахунок обмеження релігійної свободи.
Однак наведені причини засвідчують, що обмеження релігійної свободи не є єдиним способом такого збалансування. Зводити бар’єри завжди легше, ніж надавати позитивну підтримку. Скажімо, щоб компенсувати руйнівне для церкви втручання комуністичної влади або пошанувати доброчинну природу церкви нижчим оподаткуванням, потрібні гроші. Немалі гроші. Зрозуміло, що внаслідок економічної кризи держава піти на це не може. Однак разом з тим з боку держави не видно й готовності взяти на себе подібні зобов’язання на майбутнє.
Підтримка держави може бути неоціненою в галузі освіти. Місцеві церкви могли б використати для своїх потреб мережу державної освіти тією мірою, якою це дозволяє секулярна природа держави та канонічні правила церкви. Однак при цьому держава мала б неухильно дотримуватися принципу нейтральності щодо різних конфесій.
Різницю в рівнях розвитку не може бути знято зусиллями лише уряду чи церков в Україні. Багато залежить і від самих місіонерів. Хай двозначний досвід перших прямих контактів послужить уроком не тільки для місцевих церков, а й для західних місіонерів теж. Якщо в Східну Европу має бути повернено добру новину, то хай вона буде вільною від конфесійного шовінізму й спокуси скористатися тимчасовою кризою в цій частині світу.
Нарешті, осучаснення богослов’я і традиції, адекватна освіта духовенства — усе це сфера прямої компетенції самих церков. Впевненість, що тільки ізоляція місцевих церков здатна посприяти відновленню їхніх можливостей, дуже небезпечна. Існує протилежна думка, що «вторгнення» місіонерів можна розглядати як Господнє благословення. Справді, активність місіонерів в Україні треба розглядати як спонуку до того, щоб відшукати й розвинути свої власні потенції. Єдиний конструктивний спосіб захистити місцеві церкви — це допомогти їм справитися з викликом сучасного світу передусім богословськими та церковними засобами. Релігійна свобода може цьому суттєво прислужитися через розширення поля богословських пошуків. А коли власні потенції буде віднайдено, релігійна свобода уже не видаватиметься небезпечною.
Мирослав Маринович
