(Доповідь була виголошена 20 вересня 1979
на Синодальних нарадах Єпископату Української Католицької Церкви)
Читаючи текст виголошеної доповіді нас незвичайно приємно вражає все у ній: сама наболіла тема, від 16 років у нас єдино на потребу, обґрунтування її і висновки з неї. Оце вперше за 16 років ми почули з уст митрополита полонючо-переконливе, дефінітивне і мабуть з церковної точки зору єдино можливе поставлення справи. Пізнувато вже, бо 16 років прогаяно на негативну, а то й вкрай підривну і деструктивну диверсію, але вкінці діждалися ми перемоги розуму і сумління.
Хочеться вірити, що це не самі академічні міркування, не голословні деклярації і не доповідь для формального зарубрикування її в анналах Архиєпископських Синодів, але живе відчуття трагедії нашої Церкви і дуже запізнений апель до тих, у чиїх руках життя і смерть нашої Церкви.
Власне, цікаво, що перед владиками нашої Церкви поставлено на найбільш авторитетному форумі, на Синоді наших владик, питання єдности української ієрархії не з іншою аргументацією, а якраз тією, що вже від 16 років править за своєрідне вірую і стало за керівну програму праці для вірних Помісної Української Католицької Церкви. Зразу якось підсвідомо, а далі вже зовсім впевнено миряни і подавляюча більшість нашого духовенства стояли вже від приходу їх Блаженства та й стоять далі незрушно на тих самих принципах, що їх так урочисто з’ясував на Синодальних нарадах преосв. митрополит Максим.
Здавалось би, що найвищий вже час, щоб наші владики діяли врешті в дусі і згідності з проклямацією цього єдиноправильного становища. На жаль, поскільки всім мирянам відомо, тільки три понад всякий сумнів із наших владик, були постійно віддані обов’язуючій силі згаданих у доповіді принципів. Деякі з наших владик підспівували сієї і цієї пісоньки, а є у нас і такі, що по сьогоднішній день явно і демонстративно плентаються по путі нечестивих. Незміренно велике перед нами питання: чому, в ім’я чого це роблять? Загалом дивно, що нашим владикам треба аж читати лекції, які без найменшого сумніву зовсім зайві для мирян і для нормально думаючих духовників. Чому? Чому? Відповідь проста. Бо в нормального мирянина і в нормального священика працює нормально і логіка, і сумління. Перше бо питання, яке ставить собі вірний Української Католицької Церкви — це те: до якої Церкви він належить. І на це питання він без ніякого вагання зразу відповідає: до Української Католицької Церкви! У цьому ствердженні всі три висловлені елементи є однаковісенької сили і ваги. Замало бо собі сказати: належу до Католицької Церкви. Бо Католицька Церква, відірвана від національного уточнення, не існує. Католицькість тільки спільний знаменник і відноситься тільки до спільного посідання правд віри і догматичного навчання. Практично завжди існували, існують і будуть повіки існувати крайові, чи національні Церкви. І коли хтось думає,що тому, що він католик, він тим самим мусить перейти до французької, англійської, польської, німецької, чи ще іншої Церкви, аби тільки не триматися своєї рідної, то він не дозрів до того, щоб взагалі належати до Церкви.
Хіба не важко собі усвідомити, що серед Католицьких Церков, чи не найбільшу ціну уявляє собою якраз Українська Католицька Церква, ця сама Церква, що за нею тільки боговгодне, величне, прославлене геройством, аж до святого мучеництва, минуле і сьогочасне.
Ця якраз Церква від найраніших своїх початків створила свій власний обряд, свій прекрасний і непорівняльний обряд, який переобразив на завжди українську душу до тієї міри, що без цього обряду українська душа зовсім ялова і неспроможна вже бути собою, чи свідомо перебувати у Божій присутности І вкінці третій елемент цього окреслення — «Церква». Коли говоримо про певну, докладно окреслену Церкву, тоді маємо на увазі Помісну Церкву. Навіть у Римо-католицькій Церкві, особливо у новітніх часах, дедалі більше і більше увиразнюється помісність. Католицькі ж Церкви не-римо-католицького обряду були завжди ПОМІСНИМИ і для них не треба було аж декретів, проклямації Собору, чи папського рішення, щоб вони стали помісними. Тим то соромно і боляче стає за тих наших владик, що ще досі не зрозуміли цієї істини, ба, гірше того, ще й наважуються діяти на повалення помісности.
Помісність щось таке, чого і папа не може дати. Сторонній наказ, навіть коли він виходить від папи, є у цьому відношенні прямим запереченням помісности. Помісність бо засновується на історії, на традиції і на зрізничкуванні даної Церкви від усіх інших Церков. Представники такої Церкви можуть бути більше і менше свідомі, а то й зовсім несвідомі своєї помісности. Але ж помісности нікому не дається. її створює довголітнє існування, заслуженість, питоменності, а найбільше обряд даної Церкви.
Суттєва справа помісности — це самобутність і самоуправність. Наочним виразом цієї самобутности є найвищий ієрарх, єдиний безпосередній голова цієї Церкви. І де б ця Церква не знайшлася в світі, як зорганізована одиниця, ця Церква є собою, або вона собою не є. Усяка залежність від других Церков, чи підлягання не своєму традиційному і канонічному проводові є свідомим відмовленням від помісности і запереченням своєї ідентичности.
Церква, яка не зберігає своїх традицій, не шанує свого обряду, вирікається своєї, віками освяченої, літургійної мови, а заводить мову чужої території і не тільки що не хоче підчинятися свому найвищому Голові, але ще й з призирством і ворожістю у найвищій мірі ставиться до нього, НЕ МАЄ НАЙМЕНШОГО ПРАВА НАЗИВАТИ СЕБЕ УКРАЇНСЬКОЮ КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ!!!
Знаючи добре декляративну закам’янілість у своїх гріхах неприсутніх на вересневих Синодальних Нарадах єпископів нашої Церкви, ми маємо право сумніватися, чи дійде до них слово про єдність Української Ієрархії. Ми все ж таки зацитуємо це слово у його найважливіших пунктах, щоб ще більше обтяжити сумління цих єпископів і щоб зостався для історії документ, по якому ця ж історія судитиме їх.
« … згідно з тією наукою II Ватиканського Собору, кожна Помісна Церква творить одну органічну єдність, без огляду на територію, де живуть її вірні. Це ясно виходить з утотожнення Помісної Церкви з Обрядом, як кажеться в другій точці соборового декрету про Східні Церкви». ..
«… ми мусимо собі ясно усвідомити й пам’ятати:
1. Що ми є членами Вселенської Христової Церкви через членство в нашій Помісній УКЦеркві.
2. Що ми є добрими і живими членами Вселенської Христової Церкви тільки тоді, коли ми є добрими й живими членами нашої Помісної Української Католицької Церкви.
3. а) Є одна Українська Помісна Католицька Церква без огляду на територію.
в) Вона має один свій власний авторитет, тобто Голову — Верховного Архиєпископа, чи Патріярха, який стоїть у її проводі, під зверхністю Наслідника св. Петра, Римського Архиєрея.
г) Загальне добро нашої Помісної Церкви й загальне добро цілої Вселенської Церкви вимагають, щоби ми всі — священики, монахи, монахині й миряни — вповні піддержували, глибоко шанували і вірно слідували за цим своїм власним церковним проводом у тому переконанні, що така вірність правному проводові своєї Помісної Церкви є заразом вірністю найвищому проводові Христової Церкви й запорукою Божого благословення.»
