Частина V
Ідімо тепер один крок далі. Ця Христова молитва дає до розуміння , що дійсність живого Бога закликає нас, віруючих християн, не тільки ісповідувати в слові (в письмах, молитвах і проповідях), але й на ділі, в конкретних проявах щоденного життя. Христос молився до свого Отця, щоб ми БУЛИ одно, а не щоб ми «мислили про єдність» чи були свідомі потреби єдности, і т.п. Спираючись на словах Христа, бачимо, що правда про Дійсність Живого Бога вимагає від вірних постави єдности, збереження єдности чи відновлення єдности. Взірець тої єдности не знаходиться в якійсь ідеології чи науці про людське суспільство, а власне в динамічній єдності, в житті Пресвятої Тройці. Віруюча людина, застановившись над словами Христа, не може залишитися байдужою у справі церковної єдности. А якщо вона таки залишиться байдужою, то постає сумнів у щирості її віри, у щирості її наставлення до Христових слів. Щоб ми нині, або взагалі колись в будуччині, спромоглися відновити єдність нашої Церкви, нам потрібно запалу серця. Як приклад того потрібного запалу візьмім тих апостолів, що переносили воскреслого Христа по дорозі до Емаусу. Св. Лука так передає нам їхні відчуття: «Чи не палало наше серце в нас у грудях, коли Він промовляв до нас у дорозі та вияснював нам Писання» (Лк. 24, 32).
Питання: яка була б наша церковно-релігійна дійсність нині (згл. яка буде вона завтра), якби наші серця так палали з приводу слів Ісуса про єдність? Апостоли полагоджували різниці між собою без нарушування єдности (Див. Ді. 15, 1-29; Гал. 2, 11-15) і тою єдністю розбудували Церкву. Віруючі в Україні не мають можливости дискутувати про «формальну» єдність, але вони з’єднані у зношенні терпіння і у віддаванні свого життя Христа Ради. А ми, «віруючі в свободі» — який наш вклад? Які плоди принесло горіння наших сердець? Чи наші наслідники апостолів (тобто єпископи Помісної УКЦ і УАПЦ) показали якийсь апостольський запал для справи єдности? Чи не вони повинні бути провідниками-пастирями Христової Церкви, сторожами Його слів, невтомними носіями і бадьорими реалізаторами Його волі?
Людині годі збагнути правду про Пресвяту Тройцю. Однак, частина того, що з великим трудом можна висловити, стосується нашої теми. Св. Григорій Нікійський написав таке:
«Між трьома Особами Божими існують така спільність і таке розрізнення, що їх наші слова і розум не можуть збагнути… Не дивуйтесь, що ми говоримо, що Божество с рівночасно з’єднане і розрізнене. Вживаючи загадки, ми являємо собі дивне і парадоксальне «розрізнення в єдності» і «єдність в розрізненні».[1]
Ці думки св. Григорія про містерію Пресвятої Тройці знаходять чудесне підтвердження у тих словах Христа, що їх Блаженніший поставив у підложжя послання про поєднання в Христі. Св. Григорій помагає нам зрозуміти додаткову, глибшу дименсію цих слів Христа, а саме, що в них зберігається розрізнення при одночасному наголошуванні єдности. У цій молитві Христа до свого Отця ми серцем і душею відчуваємо не прямо висловлене, а проте яскраво присутнє переконання (самозрозуміння) Христа: «Ми — хоч три — також одно». Очевидно, діло не наше до решти збагнути тайну Божої «єдности-розрізнення». Все ж таки, знаючи, що Христос вимолював для своїх вірних єдність Божу та представляв її як взірець і ціль, мусимо, хай і в недосконалий спосіб, під тим собі щось уявити, щоби згодом могти до того стреміти. За Вером[2] спробую з’ясувати в одному реченні те, що творить суть єдности Божої. Єдність Пресвятої Тройці полягає в гармонійній співдії всіх її Осіб: ця співдія є рівночасно супроводжена повною тотожністю бажання волі та взаємним пізнанням і признанням. Без сумніву, це скромне речення в найкращому випадку спроможне тільки окреслити дійсність Божої єдности. Проте, для щиро-відкритого серця та вдумливої душі воно багате значенням і повне консеквенцій в житті; воно є мірилом для совісти, що уможливлює постійно провірювати, чи вчинки й наставлення супроти церковної громади збігаються з Божою вимогою церковної єдности.
Як Христос просив свого Отця, «щоб вони були одно, як ми», то при слові «вони» Він напевно думав в першу чергу про тих, які продовжуватимуть Його діло на землі, тобто, про Церкву. Про неї Він думав, коли нагадував, щоб було ОДНЕ СТАДО І ОДИН ПАСТИР. Не один нарід, не одна культура , не один обряд, не одна духовість, не одна мова, не одна партія чи якенебудь інше людське твориво — тут всюди можуть існувати різнородність і розрізнення, згідно з природними законами, яким вони підлягають. Натомість необхідно, згідно з волею Христа, повинна бути тільки одна Церква. Так виглядає, що кожночасне і завжди виринаюче завдання християн є наближуватися до справедливої синтези між єдністю і розрізненням. Може єдність полягає якраз в тому, що ці обидві прикмети знаходять належну пошану і їм відповідне здійснення?
Блаженніший розуміє Христові слова «щоб вони були одно», як заповіт для Церкви. Бо Блаженніший вживає їх у контексті мови про розбиття і роз’єднання Церкви в українському народі. У цьому зв’язку Блаженніший ще цитує славні слова Христа, які, здавалося б, пророчисто і промовисто стосуються також і нашої нинішньої дійсности: «Кожне Царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встоїться». (Мт. 12, 26). Ця правда стосується також Церкви, оскільки вона туземна та має перед собою туземний шлях. Ця правда рівно ж відноситься до всіх людських установ та угрупувань. Те, що має бути одно, не залишиться одно, якщо не пануватиме співдія і спільна воля, щоб воно було одно. Блаженніший не є перший, що пригадує нам цю правду. Саме цього вчив своїх синів уже Ярослав Мудрий:
«Як будете Ви перебувати в любові поміж собою, то й Бог буде серед Вас і покорить Вам Ваших супротивників і Ви житимете в мирі. А якщо житимете в ненависті, ведучи поміж собою міжусобицю, тоді й самі Ви згинете і доведете до руїни землю Ваших батьків і предків, яку вони здобули великим трудом».[3]
А великий — нами все ще вповні розумом і волею не збагнутий — Тарас молився:
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли!
Те, що Богові самозрозуміло — людям важко. Стан природної (Божої) єдности не даний людині, не даний людству і не даний автоматично Церкві. Але нам дане завдання єдність здійснювати. Факт, що ми на цьому світі, мабуть, ніколи вповні досконало не завершимо цього завдання, не дає нам права резиґнувати й занедбувати будьякого зусилля, що веде до цієї мети. Помимо трудносте завдання, нам лишається обов’язок шукати дороги й способів зближення до божественного взірця. Повчальних, раптових розв’язок нема. Пише Патріярх:
«Очевидно, не легка це річ стати відразу обновником і одухотворити нині так обездолений народ навіть і для найбільшого генія, та все ж таки не можна опускати рук і попадати в безнадійність, і то передовсім для того, хто вірить в Бога і надіється на Його певну поміч»[4].
Є часи й доби, коли церковна єдність терпить, бо людині — в її недосконалому розумінні, почутті власної совісти чи понятті добра — бракує відповідного відчуття для церковної єдности. Є також доби й часи, коли церковна єдність терпить, бо людині бракує відповідного відчуття для церковного розрізнення. В тому може також відіграти ролю й звичайна злоба. В обидвох випадках наслідки несуть грядучі покоління, але їм завжди дана нагода та обіцяна поміч Бога, щоб цей спадок ісцілити. Отже, все існує можливість для світлих діл. Це — джерело нашого оптимізму.
Христос залишив Церкві взірець, що вказує на зроблені помилки, надає силу і відвагу попрацювати над їхньою поправою. Але це вимагає праці й жертви, правди замість псевдопошани і пустого кадження та шаблонізму в думанні, неприємних іспитів совісти, визнання власної вини замість постійного полемічного вказування на чужу вину, покори, вміння простити, відвагу робити здорові компроміси, рівноваги поміж індивідуалізмом та спільним добром. Останнє формулює Патріярх гостріше:
«Треба добро Церкви й Народу ставити вище своєї марної Особистої амбіції і своїх особистих чи гуртових користей!»[5]
Дорога найлегшого опору підказує: втікай від таких вимог. Вона підшептує пораду триматися осторонь, щоб нічого не мусіти робити, щоб далі могти жити у безжурному безділлі, у стані «сплендід айсоллейшин», до якого клопоти і проблеми не мають права доступу. Ми, вірні, а тим більше Ієрархи наших Церков вмостилися у вигідний собі «статус кво», кожний пан і раб своїх поглядів, і кожний живе за законом «Ти від мене нічого не вимагай, а я від тебе не буду». Нема охоти інтелектуально напружитися і з обидвох сторін, нема відваги пуститися в путь «чесної конфронтації» і діялогу, бо очевидно не знати, що вони принесли б. Блаженніший напевно не раз і не два задумувався над тим, яка сила могла б вирвати цю Церкву і цей нарід із стану розпачливої духової млявости і сумного маловірства, що є результатом дійсно дріб’язкового самозадоволення та несміливости стреміти до висот (пор. наше народне «гасло» «могло би бути гірше»). Єдину відповідь знайшов Патріярх у силі віри, не млявої і побутової, а такої що палає в серці й не дає спокою совісти. Виникає питання, чи така віра в нас ще існує? В тому зв’язку хочу подати кілька конкретних прикладів, як у нас раціоналізується бездіяльність і лінивість в справі поєднання: «…а що Рим на то скаже, бо без нього не можна…», «…це неможлива річ поза Рідним Краєм…», «…та Православні на те ніколи не підуть…», «…нас тут так мало…», «…нема досить фахових сил…», «…якби тільки політики в то не втручалися…»,«…якби тільки Мороз не наплів був теревенів…», «…якби Блаженніший не був такий…» і т.п. Подібні вимовки подавали запрошені на Господній бенкет (див. Лк. 14, 16-24). Таке обмивання рук ніяких благодатей не приносить. Не почавши бігу, не «бачиться» перепони. Як будуть Українські Церкви в цей спосіб чекати на якісь вимріяні обставини, на якийсь ідеальний стан передумов, то можуть спокійно чекати до кінця світу і на суд Божий. А заповіт Христовий — постійно залишається важний. Треба в існуючих обставинах розпочати діло і то разом з надією, що щось дасться осягнути і що поволі змінимо нашу дійсність; що відкриємо, де існують дійсні перепони, а де ні; що зробимо кілька конкретних кроків в напрямі повної церковної єдности.
Мені завжди здається, що найголовніша заковика — це скритий егоїзм, що маскує себе різними побожно-звучними псевдо-апологетичними вимовками. А тут треба повторно і наполегливо здати собі справу, що до справжньої віри в Христа належить і ціль єдности Церкви, до якої вірний повинен ставитися совісно. Це невід’ємна частина щирої віри — ШУКАТИ дороги поєднання. Ця дорога діялогу (шукання поєднання) може виявитися тернистою і тяжкою, але віруючі християни не сміють перед нею жахатися чи її відкидати.
Кінчаю цю частину рефлексій про й довкола послання Блаженнішого з надією, що відповідно насвітлено справжню основу, дійсне джерело та шляхетну ціль звернення Патріярха. Помимо короткости послання, сказано найважливіше, тобто Блаженніший поставив справу поєднання церковного на гідній, тривкій і єдино правильній основі, у повній згідності з повчанням св. Павла: «Ніхто бо не може покласти іншої основи, крім положеної, а вона — Ісус Христос» (1. Кор. З, 11). Блаженніший обґрунтовував вимогу церковного поєднання заповітом Христа та заявив, що динаміка осягнення церковного поєднання може розгорнутися тільки з постави непохитної віри в Бога та із задушевного бажання «бути одно, як Він». Якраз з тої причини подає Патріярх пораду:
«Дивімся на своє власне ДУХОВНЕ добро, на СПАСІННЯ НАШИХ ДУШ — і ТОДІ буде між нами єдність, в першу чергу на церковному полі, а опісля на національному й державному».[6]
Є в посланні ще деякі інші важні завваги, які в такому короткому посланні мусіли залишитися тільки заввагами. Проте, вони дуже важні та їх належить згодом теж розглянути.
[1] Цитовано в: Т. Вейр, Ортодокс Вей, СФС Пресс, Нью-Йорк, р. 39.
[2] Там же, ст. 33-58.
[3] Повість временних літ, за Іпатіївським Літописом, під роком 1054.
[4] Богословія, там же, ст. З (підкреслення моє).
[5] Там же, ст. 6
[6] Там же, ст. 5 (підкреслення мої).
