ЧАСТИНА ІV
Основа церковного поєднання: Віра в Бога
Коли вже майже три роки тому редактори Вітражу просили, щоб я щось написав на релігійно-церковні теми, я їх просив подати конкретну тему, що цікавить молодих українських читачів Вітражу. Не отримавши тоді відповіді, я довший час зволікав та нічого не писав. Одначе гадав собі, що, якби дійсно наполягали, то напишу малу статейку про Послання Патріярха Йосифа про «Поєднання в Христі», з метою представити молоді основний зміст цього послання. Вибір цієї теми наступив з мого особистого переконання, що єдність Української Церкви і єдність українських християн, або, іншими словами, поєднання українських Церков, становлять чи не найважніше завдання, що їх віруючі українські християни (як спільнота) покликані здійснити. Сам я вірю, що це завдання навіть затьмарює посилене сучасне змагання Помісної Української Католицької Церкви за стороннє визнання її Патріярхального устрою.
Врешті, коли редактори Вітражу вирішили видати число про Українську Церкву, прийшов поважний поштовх щось написати про послання Патріярха. Я почав систематичніше вглиблюватись в послання та при тому скоро пізнав, що первісний намір написати коротку статейку-коментар не дасться виконати. Тому поки почну розглядати тему цієї частини статті, хочу коротко з’ясувати хід росту цих рефлексій. Це одночасно послужить для того, щоб пригадати зміст попередніх частин.
На початку, в часі роздумування над посланням, мене заінтригувало питання, чому Патріярх Йосиф взагалі відчував, що потрібно таке послання написати. Це ототожнювалося з питанням, чому в нас у справі поєднання нічого путнього не діялося. А враз із тим виринуло питання, якщо нічого путнього не діялося, чому так холодно прийнято поштовх Патріярха? Мені прямо не хотілося вірити, що завжди можна виправдуватися «часом і обставинами», немовби час на поєднання не є зрілий, а обставини не є сприятливі. Скільки різних спроб поєднання було в нашій історії, у різних часах і у відмінних обставинах,— та всі вони зійшли нанівець. А тепер на поселеннях, в обставинах релігійно-політичної свободи, що саме в собі не представляє зовнішньої перешкоди для зближення і поєднання — далі ніщо. Один автор навіть так оцінив ситуацію:
«Ще недавно в багатьох довірливих людей було переконання, що між обома найбільшими українськими Церквами існує щось таке, як екуменізм. Але дійсність спростовує такі переконання. Передусім протягом останніх місяців дійшло до небажаного напруження, до поважних непорозумінь, а це з вини обох сторін».[1]
На тому тлі видавалося мені, що причини застою в цій справі не так дуже лежать в «обставинах», як радше в нас самих, у корінному наставленні українця до пекучих і тяжких завдань у внутрішньому суспільно-громадському житті. А це відбивається у його несолідарному наставленні до твердих, принципових і тому немилих йому провідників. Отже, конечним прологом будьякої аналізи самого послання Патріярха мусіла бути застанова над тими, до кого це послання було звернене. Годі було аналізувати послання, не перевіривши «духовний ґрунт» і «світоглядовий горизонт», в які послання попало, бо вони рішали, як це послання буде прийняте. Тому на самому початку цих-рефлексій йшлося про аналізу загального релігійно-учительского уряду Патріярха Йосифа. По аналізі вийшло, що послання тому не отримало відгуку, бо «впало на твердий ґрунт», у кам’яне і релігійно доволі байдуже наставлення до Патріярха Йосифа. Це наставлення не віддає належної пошани й послуху релігійній дименсії Його уряду. Один наслідок такого наставлення наявний — політизується особу і діяльність Патріярха.
Кожне притуплення релігійних первнів у світогляді викликує небезпеку, що їх місце у світогляді заступлять секулярно-політичні погляди і скоро постане незрівноважене трактування релігійно-церковних справ. Тому друга частина цих рефлексій була присвячена питанню правильного відношення між релігією і політикою. При тому відхилено закиди, немов би Блаженніший тільки «політикував». Натомість показано думки Блаженнішого у їхньому правильному контексті, тобто у соціяльній науці Церкви. А це в свою чергу визначує характер цієї третьої частини рефлексій. Тут йдеться про питання, що на його основі Блаженніший розвиває свої думки про церковне поєднання. Йдеться пpо те, щоб унагляднити, що послання Патріярха Йосифа про «Поєднання в Христі» стоїть твердо на позиціях християнського світогляду.
Либонь першою річчю, що спостережливому читачеві впадає у вічі при читанні послання Патріярха Йосифа, це те, що в цьому короткому й стисло висловленому зверненні (три з половиною сторінки друку) Патріярх вживає одинадцять разів слова «віра» або «віруючий». Вже з саме цього факту можна, на мою думку, сміло заключити, що Блаженніший розвиває і висловлює свої думки про потрібне й бажане церковне поєднання у тісному зв’язку з тим релігійним феноменом, що зветься «віра». Це часте і постійне згадування «віри» в посланні підказує, що в розумінні Патріярха зв’язок між вірою і єдністю (церковною) не є припадковим або суто ілюстративним, а радше конечним і нерозлучним. У письмі Блаженнішого віра в Бога являється необхідною умовою покращання важкого положення українського народу. А це покращання Патріярх конкретизує передусім поняттям єдности (у Христі).
Саме в тій необхідній умові «віри в Бога» бачить Патріярх першу трудність на шляху церковного об’єднання:
«Ото ж… виринає питання, як мається справа з релігією і вірою в Бога в Українському Народі? На жаль, ось в тому корінь лиха. Бо релігія повинна бути тим найсильнішим мотором думання і діяння в Українському, так розбитому і роз’єднаному Народі».[2]
Болюча це дійсність вже сама в собі, а ще більше тому, що думки Блаженнішого (і справу поєднання) зрозуміють тільки ті, що їх світосприймання, наставлення до життя та конкретні діла випливають та формуються під впливом щирої віри в Бога і Його заповідях. Це заявляє Блаженніший на самому початку послання, а саме, що належну чуйність до порушених в посланні справ матиме тільки людина з обидвома прикметами — «віри в Бога» та «свідомости своєї національности».
В тому місці слід тверезо ствердити теперішній стан в народі, щоб краще могти оцінити вигляди справи поєднання.[3] Йдеться про прикмети «віри в Бога» та «свідомости своєї національности» або ще вірніше, про щасливе сполучення цих двох прикмету сучасного українця.
Про стан національної свідомости на поселеннях не хочу писати, бо про це часто пишеться в нашій пресі. А конечність прикмети «свідомости своєї національности» для успіху нашого церковного поєднання є явна. Ніякий американський, німецький чи австралійський християнин не відчує екзистенціяльного і безпосереднього відношення до справи поєднання українських церков. Це тільки відчує той «український» християнин, що з самих основ його буття, з самого кореня його розуміння самого себе випливає і закріплюється розміркована свідомість його приналежности до (не походження із) українського народу, бо саме до цього народу належить Українська Церква.
А як виглядає зі злукою цих двох прикмет? Де-не-де ще панує поняття, що українець — це з роду побожна, богобоязна людина, котра в Бога вірить самозрозуміло і автоматично, що, мовляв, українська людина (українська свідомість) та віра в Бога нерозлучні прикмети. Проповіді, де лається присутніх вірних за те, що інші їхні брати-українці не прийшли до церкви, є чи не найбільш промовистим виявом такого поняття-очікування. Натомість більш реалістичним поглядом на справу можна ствердити, що ці обидві прикмети вже здобули собі певну незалежність одна від другої. Треба зрозуміти, що давно вже минули часи, коли ввесь український нарід стояв під всебічним впливом християнського світогляду, християнських вартостей і звичаїв. Нині на заході, а теж в Україні існує інакша ситуація. Церква — як спільнота віруючих одиниць — та українська християнська традиція-духовість мусять конкурувати з цілком відмінними і протилежними світоглядами чи вартостями. Вірити в Бога та старатися жити згідно з вимогами тої віри, вимогами, що колись де факто представляли єдину поширену можливість, нині являються одною з багатьох можливостей (стилів життя). Отже колишня єдність народу під знам’ям християнства знаходиться в процесі розбиття. А всі знаємо, що церковна єдність в нашому народі вже довший час розбита.
Сконстатувавши такий стан роз’єднання в сфері віри можна йти далі. Яке значення має мати «віра в Бога» для віруючої людини в той час, коли вона шукає напрямних для своєї суспільної праці, коли вона конфронтована з нез’єднаною Церквою і прикрим станом нашого народу? До яких кроків, постанов та дій закликає таку людину її віра? Подивімся, які відповіді на ці питання можна знайти в посланні Патріярха.
Можна говорити про єдність з різних точок зору — з рацій національних, психологічних, соціологічних і т.п. В кожному такому випадку, певні користі релігійної одности і церковної єдности для суспільства (народу) можуть стати наявними, очевидними. Як ми вже бачили,[4] із-за тих причин є багато протагоністів одної Української Національної Церкви. Як ближче проаналізуємо такі нерелігійні рації церковного поєднання, то завважимо, що вони всі мають ідентичну структуру в аргументації, а саме, «церковна єдність є потрібна для…», або «церковна єдність є корисна для…». Вони всі мають своє певне незаперечне прагматичне виправдання. Тепер запитаймо себе, чи це вистачає?
Чи це охоплює ядерну суть справи релігійно-церковного поєднання? Чи релігійні «рації» церковного поєднання позначуються такою самою «прагматичною» аргументацією? Чи тут також тільки йдеться про потребу і користь церковної єдности, чи може про щось зовсім відмінного, а саме, про вимогу єдности — без користи, Христа ради? Слід мати ці питання на увазі при аналізі думок Блаженнішого.
Хоч Блаженніший напевно вірить, що українське церковне поєднання вплинуло б позитивно на національну єдність, все ж таки Він не аргументує прямо в такий спосіб, мовляв: «православні й католики мусять з’єднатися, бо це поможе Україні, це прискорить визвольний процес». Натомість Патріярх звертається до Святого Письма, до Нового Завіту. Не маючи змоги вичислити усі ті місця, де в Новому Завіті трактується чесноту єдности, Патріярх Йосиф обмежується до наведення якраз тих слів Христа, що, на мою думку, з богословського боку, становлять наріжний камінь вимоги (не тільки потреби і користи) церковної єдности і тим самим наріжний камінь аргументації послання. Вони творять суть поняття єдности і також підказують віруючим людям динаміку осягнення чи збереження єдности. Це слова Христа на Тайній Вечері:
«Отче Святий, за ради імени Твого, бережи їх, тих, що їх Ти мені передав, щоб були одно, як ми!» (Ів. 17,11).
Несказанна велич цих слів Ісуса Христа прямо примушує нас увійти в тишину нашого єства, призадуматись та знову й знову застановлятись над їхнім надзвичайним значенням. В них об’являється нам справжня дійсність. Тому ми, вірні, повинні перебувати в єдності, що Бог (згл. Пресвята Тройця) перебуває в єдності, іншими словами «заради імени Бога Отця», або дослівно за грецьким оригіналом, щоб перебувати «в імені Його». Перебувати в єдності означає перебувати «в Його імені». Сила цих Христових слів не відкидає інших мотивацій та рацій церковного поєднання, але вона безперечно надає їм другорядний характер.
В цій 17-ій главі Євангелії Івана Христос ще три рази повторює ці вагомі, благаючі слова «були одно, як ми». (Див. Ів. 17, 21:22:23). Які надхнення отримує віруюча людина, чуючи ці слова Христа? Які думки викликують вони?
Поперше спостерігаємо, що тут виявляється суть віри. Хто, може, думав, що віра вичерпується в формальному, механічному повторюванні якогось абстрактного речення-питання, як наприклад: «Є три Особи Божі: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий — це Пресвята Тройця», мусить пізнати суттєвішу істину. Віра (релігія) в першу чергу має справу з дійсністю Божою, а не з якимись ідеями Бога, навіть якби ці ідеї не були фалшиві. Ідеї та догматичні тези нас не спасуть — нас спасе тільки живий Бог. В словах видатного східнього богослова читаємо:
«Лише в Живій Дійсності Бога лежить наш вихідний пункт, наше пристановище, наша остаточна ціль і джерело нашої сили і основного змісту життя».[5]
Отже, наведені Блаженнішим слова Христа дають нам до зрозуміння, що ми понад усе і передусім маємо справу з живим Богом. А з самого поняття єдности пізнаємо дві логічні передумови можливости єдности: особове життя та існування більше осіб. Це доказує нам, що без об’явлення тайни про Пресвяту Тройцю, поняття «Божественної Єдности» було б цілком нісенітним! Чи цей факт не посилює понад кожну уяву завдання одержувачів і сторожів цього об’явлення про Пресвяту Тройцю (саме християн) зберігати єдність? В Богові ця єдність здійснена і творить одну суттєву прикмету Пресвятої Тройці. Нам, віруючим християнам, дана свобода і разом з нею можливість здійснити аналогічний ступінь єдности. Єдність може стати прикметою нашої церковної дійсности або й ні!
Продовження буде
[1] І. Гвать, «Щоб усі були одно», Християнськй Голос, 6.4.1980, ст.4.
[2] Див. Богословія, т.41, 1977, УКУ-Рим, ст. 4.
[3] Тут частково повторюються думки з перших частин цих рефлексій. Щоб зазделегідь запобігти закидові «перемелювання одного й того самого», постараюся стисло вияснити причину того повторювання. Випливає вона з мойого переконання що поліпшення нашої релігійно-суспільної ситуації лежить у двох передумовах. Перша — пізнати наш дійсний стан і друга — мати непохитні цілі та намагатися їх реалізувати. Відносно першої передумови: в гуманістичних науках загально твердиться, що самопізнання є першим кроком до самоздійснення. Цей загальний принцип застосовую до нашої теперішньої релігійно-суспільної ситуації в такий спосіб: віруючий українець мусить найперше пізнати, що — всупереч популярній уяві — християнський світогляд в українському народі не є надто глибокий і універсальний. Щойно це пізнання уможливить віруючому помітити потребу переставки у власній настанові. Щойно тоді зможе в нього зродитися свідомість пильних «нових» завдань та своєчасних вимог його віри в нині вже «змінених» обставинах на поселеннях: самому свідоміше і з відродженим запалом свідчити про Христову благовість та змагатися за відживлення і поширення справді живого, динамічного християнського світогляду серед нашого народу. Щодо другої передумови: це є тяжка річ витончено і вичерпно з’ясувати цілі, до яких ми могли б стреміти і які одночасно означали б глибше здійснення нашого релігійно-суспільного «я». Однак, піддаю два можливі, й на мою думку потрібні напрямки такого самоздійснення. Вважаю, що вони сміло можуть себе взаємно доповнювати. Перший напрям, це відновлення нашого рідного благочестя, нашої києво-руської духовости, тобто очищення її від усіх шкідливих і невластивих чужих впливів. Другий напрям, це розвинення продуманого, критичного християнства, тобто такого християнства, що собою представлятиме щось більше (зн. підтверджуватиме, але рівночасно до того не обмежуватиметься) ніж тільки обрядовість і побутовість — спів, ікони, фолкльор, свічки, кадило і всі тому подібні зовнішні речі, ради яких чужинці нами часто захоплюються. Під словом «критичне» не розумію ні критикоманії, ні хибошукання, ані суворого осуджування. Радше маю на увазі первісне грецьке значення — розсудливість, вміння оцінювати і розрізнювати. Тому думаю про таке християнство (згл. таку Церкву), що з одної сторони чітко розрізнює між тим, що проминає, і тим, що триває, а проте з другої сторони не цурається «займатися» цим світом і не вагається займати своє становище стосовно всіх поточних явищ, стосовно конкретної ситуації людини — зокрема власної української — у модерному світі. Можна взяти собі за приклад, чи просто як надхнення, документ «Ґавдіюм ет Спес», тобто, Пасторальну Конституцію Другого Ватиканського Собору про Церкву в модерному світі.
[4] Див. Друга частина «Рефлексій».
[5] Н. Арсеньєв. Ревелейшн оф Лайф Ітернал, СФС Пресс, Нью-Йорк, р. 6.
