В газеті «Мета», офіціозі Львівської архиепархії, за датою 13.12.1994 появилася вістка про розпочаття праці до Патріяршого Собору, який мав би відбутися в 1996 році. Така вістка повинна сповнити серце кожного члена УГКЦ справжньою радістю, бо собори в житті УГКЦ давно вже не відбуваються, а часи, в яких живемо, вимагають, щоб владики, духовенство, миряни, монашество — Церква у своїй цілості — спільно потурбувалися долею Церкви. На жаль, вістка, подана в «Меті», дуже скупа. Може воно так бути мусіло, бо вона насправді появляється вперше. Нижче подані рефлексії представляють питання, застанови, побажання, які насунуло на думку це перше офіційне повідомлення. Вони не є ані систематичні, ані вичерпні. Це тільки рефлексії.
У повідомленні Собор поставлений на друге місце після передбачених святкувань Уній. Мав би бути немов закінченням святкувань. Немає ніякого сумніву, що Собор мусить бути органічно зв’язаний з подіями, яких ювілеї будуть відсвятковані, але він повинен мати своє окреме існування, свою організацію. Інакше таку преважну подію, як Патріярший Собор, зведеться до якоїсь грандіозної академії чи зібрання. З короткої згадки про промову владики Юліяна Гбура виходить, що Собор повинен відбутися в повній своїй торжественності і силі. Богу дякувати, але тоді бракує важних даних про відбуття Собору. Коли він має відбутися? Це важне, бо часу мало до серйозної підготовки. Як довго він має тривати? Капітула пересічної чернечої спільноти, яка розглядає справи кількох соток чи, може, й менше своїх членів, звичайно передбачається на один місяць. Єзуїти (23,000 членів), які щойно розпочали свою капітулу, передбачають свої засідання на період трьох місяців. Папські синоди, які займаються тільки однією точкою, які підготовляються за випрацюваним вже правильником щонайменше через повних два роки, тривають один місяць. Останній Вселенський Собор тривав чотири роки, хоч засідав усього повних чотири місяці. Ми беремося до справи, в якій не маємо ніякої практики, а яка має говорити про діяльність нашої Церкви на багато років, і не встановлюємо навіть приблизно рамок. Не може така справа тривати один день чи навіть тиждень.
Критичним для успіху Собору є питання, хто буде брати в ньому участь. Тут треба узгляднити різні фази Собору. Якщо б мала відбутися широка консультація, хто її проводитиме? Коли прийдуть висліди таких консультацій, хто їх опрацює? Хто вибирає членів комісій і підкомісій? Хто представляє духовенство і мирян на самому Соборі? Хто гарантує, що кожна чесна висловлена думка буде взята під увагу?
Така велика і важна для Церкви справа, як Собор, вимагає повноцінного секретаріяту. Повідомлення про Собор в «Меті» не прецизує, чи така сама тематика (і відносні комісії та підкомісії) опрацьовується у кожній єпархії в Україні і на поселеннях. Якщо так, то головою кожної комісії на всецерковному рівні повинен бути котрийсь владика. Для координації праці на всецерковному рівні мусить діяти генеральний секретаріят.
Яка є властива ціль нашого, проектованого на 1996 рік, Собору? Говорити про все і вся нам багато не вдасться. Немає найменшого сумніву, що, оскільки це перший Собор УГКЦ за століття і перший по віднові нормального життя, треба буде говорити про багато речей, але і тоді мусять бути встановлені якісь особливі зацікавлення, щоб не закінчити безплідним хаосом. Треба встановити пріоритети: що для нас є найважливішим тепер? Не все є однаково важним, це ж самозрозуміле. Отже питання: які справи хочемо розглянути цього разу? Іншими словами, який пріоритет встановляємо. Як встановити пріоритети? Можна це зробити авторитарно, прямо накинути. Може в короткому часі, який залишився до відбуття Собору, — це одинокий практичний шлях. Може, вже наперед назначені комісії і підкомісії зі своєю тематикою, — це, власне, такий спосіб діяння. Його абсолютно не треба згори відкидати як недемократичний. Треба, одначе, впевнитися, що мислення і праця поодиноких комісій не завагається піти у глиб проблематики. Одночасно треба б старанніше уточнити засяг праці кожної комісії. Тому, може, краще було б іти шляхом дуже широкої консультації, засягнути ради цілої Церкви і на підставі ширшої консультації випрацювати пріоритети. Тут подвійна користь: поперше, так встановлені пріоритети будуть більш правдивими потребами нашого церковного життя; подруге, такий процес ширшої консультації зацікавить більше членів Церкви і буде добрим виховним прикладом на подальші Собори (які повинні відбуватися через кожні десять років).
Нам здається, що одним з пріоритетів Собору повинно б бути вивчення стану нашої Церкви. Це і так вже натякнув у своїй вступній промові владика Юліян. Це, напевно, повинно б бути темою першої фази Собору. Бо, з одної сторони, маємо досвід, що багато у нас балаканини у церковних і нецерковних справах є побудовано на припущеннях, а частіше мріях або пересудах. Час пізнати, чим живе насправді наша Церква. Собор — це не тільки наукова конференція чи засідання. Це важний акт у житті Церкви, тому до справи пізнання духовного стану Церкви треба підійти з великою увагою. Цей перший наш Патріярший Собор відбувається з нагоди ювілеїв важних подій, т. зв. уній. Він також проходить наприкінці століття, яке мало дуже особливий характер у житті нашого народу і нашої Церкви. Для приміру наведемо голодомор тридцятих років. Його, оскільки нам відомо, ще ніхто духовно не осмислив. Смерть кількох мільйонів членів якогось народу — це не буденна подія, вона мусить мати якусь важність і в духовному житті народу. Можна тут корисно порівняти «голокост» жидівського народу. Його не зрозуміли відразу навіть провідники того народу. Треба було глибокої настанови, яка, властиво, ще донині не є вичерпана. Подібно у нас, голодомор не є тільки демографічною чи політичною трагедією. Трудно собі уявити, щоб такі розміри трагедії так цілком безслідно залишилися у нашій духовній історії.
Може, більше слідною, але ще духовно цілком не опрацьованою подією, а радше історією, є переслідування Христової Церкви в Україні. Його також ще ніхто серйозно не осмислив, не старався збагнути духовний зміст тої трагедії. Цих сімдесят років переслідувань мають свої героїчні і трагічні моменти. Що ми з того навчилися? Наскільки внаслідок такого переслідування наша Церква, Католицька і Православна, стала більш християнською? Чи взаємна ненависть, якою дишемо, не є доказом чогось?
Сімдесят років комуністичного панування також залишили свої сліди. Що, властиво, сталося в душах людей? Існування в тих десятиліттях було настільки складним, що виробити собі якийсь суцільний образ ніяк не легко. Але без зрозуміння того всього, що сталося, як зможемо проектувати наше буття в третє тисячоліття?
Великий наголос ставиться на політичне чи економічне життя, абсолютно замало — на духовне і стисло релігійне. Ми наводимо тільки дуже маркантні події з цього століття, не взявши під увагу постатей, яких ми мали в цьому столітті: Шептицького, Сліпого, Липківського та багато інших.
Багато людей, особливо молодших, стратили віру в майбутнє. Перед ними — духовна порожнеча. Наскільки Церква старається свідомо й реалістично виповнити прогалину й дати молоді оперативні ідеали? Багато в нас говорення про різні лиха. Часті в нас проповіді про поборювання розводів, абортів, злочинности взагалі. Наскільки наша Церква пропонує Христову науку як поклик від Бога, звернений до вільної людини, як щось так взнеслого, гідного, що робить життя вартісним і цікавим? Часто чуємо питання: чи я чогось вартий? Кому я потрібний? Відповідати на такі життєвої вартосте питання мусимо, не витягуючи з мішка минувшини готові ключі, але відчувши, чому така зневіра закрадається до сердець людей. А це вимагає дуже старанного пізнання духовних процесів, які відбулися за останні п’ять чи сім десятиліть. Немалого значення має тут зміст нашого християнства. У процесі підготовки Собор повинен простежити, в що люди вірять, як вони розуміють свою віру (це все у відношенні до тих членів нашої Церкви, які ходять до церкви). Наскільки люди уважають Церкву — вчительку Божої науки — справжнім провідником у їх щоденному житті. Пізнати стан душі вірян нашої Церкви не відноситься виключно до жителів України. Яке є правдиве обличчя наших поселенців на Заході і Сході. Думати, що з ними все в порядку, тому що не довелося їм терпіти прямого переслідування — це нічим не оправдана гіпотеза або тільки здогад.
Повище ми згадали потребу визначення цілі заповідженого Патріяршого Собору. Нам видається, що це можна окреслити приблизно так: як бути нам, християнам, у специфічних обставинах української дійсности сьогодні й в найближчих десятиліттях. Заключення Собору повинні б бути дуже конкретними. Не є завданням Церкви випрацьовувати політичні та економічні чи соціяльні проблеми і давати розв’язку у тих ділянках, але, з другої сторони, Церква повинна б щонайменше своїм членам вказати, як вони повинні поводитися як християни у дуже конкретних обставинах суспільного, політичного, економічного, культурного життя. Завдання ніяк не легке і не просте.
Собор нашої УГКЦ мусить взяти під увагу її цілість, значить і поселення, т. зв. східню і західню діяспори. Мусить заговорити так автентично, щоб і православні, і інші некатолики змогли в науці нашої Церкви пізнати виразно євангельську науку. А мусимо особливо взяти під увагу тих, які стратили зв’язок з Богом у щоденному житті, а їх процентово сьогодні в Україні дуже багато. Передбачена є комісія для місійної діяльности. Вона мусить застановитися, як проповідувати Боже слово між нехристиянами, або краще сказавши, здехристиянізованими співгромадянами.
Програма Собору, як найбільш серйозного чинника для розв’язування проблем нашої Церкви, включає дуже важну справу, яка відбивається на різних площинах нашого церковного життя, внутрішнього і зовнішнього, а саме, місце УКГЦ у Вселенській Церкві. Цією справою є основна орієнтація нашої Церкви. Сказати просто, ми орієнтуємося на Захід чи на Схід (відомий поділ на восточників і западників) є занадто поверховим. Треба застановитися дуже основно, куди нам орієнтуватися, беручи під увагу наше історичне минуле, нашу географічну позицію, наше можливе завдання для Вселенської Церкви. На жаль, через брак серйозного, раціонального розглядання тої справи, наша УГКЦ є поділена, практично, на дві групи, яким годі дати якісь однозначні назви. На дуже поверховому рівні ці різниці проявляються між духовенством та вірними, які ставлять велику вагу на те, чи вживати слово «православний» в Літургії, чи клякати, чи стояти до св. Причастя і подібне. Але вони є далеко важнішими, бо тут розходиться про ідентичність нашої УКЦ взагалі. Помісна Церква, згідно з наукою II Ватиканського Вселенського Собору, посідає свою духовність, богословіє, канонічну дисципліну, літургічну дисципліну. Як довго ми не рішимо або почнемо серйозно, безпристрасно розглядати проблему нашої орієнтації, ми не будемо здібні усталити нашу ідентичність, знати і вміти другим сказати, «хто ми такі». Якщо не вникнемо серйозно в глибини нашого переконання і солідного наукового та духовного самозрозуміння, хто ми є, тоді послідовно нам буде треба злитися з латинським обрядом або стати православними.
Місце УГКЦ у Вселенській Церкві заторкує дуже важну справу нашого відношеня до Римського Апостольського Престолу. З одної сторони, маємо дуже чітко засвідчену традицію вірности тому осередкові єдности вселенського християнства. Ми є католиками, і ми це засвідчили великими жертвами. Але, з другої сторони, в нашому народі є поважні сумніви і брак довір’я до політики Ватикану. Собор повинен би таку ситуацію роз’яснити. Тут входить також справа визнання УГКЦ як патріярхальної Церкви. В тій справі є багато незрозуміння, плутання політичних і релігійних вартостей. Собор повинен би старатися внести ясність, щоб народ мав правдиве поняття, про що, властиво, розходиться. На цілу ту проблематику можна дивитися з різних точок зору. Або питати себе, чи ми хочемо тут бути підметом чи предметом церковної політики. Але далеко практичнішим і важнішим для нашого життя було б вміти роз’яснити щонайменше кожному членові УГКЦ дуже чітко і виразно, що це значить — бути католиком.
Повищі думки торкають радше світоглядних справ. Запропоновані вже комісії немов би встановлюють ділянки зацікавлення. Повертаємо до поставленого на початку питання: як буде виглядати структура Собору. Може було б вказаним розпочати Собор у 1996 році і розложити його працю на два або три роки. Але відразу встановити календар, щоб не розтягати справ до безконечносте. Може, ще краще було б зосередити трактування тем до обмеженого числа (менше вкусиш, більше з’їж). Це ж не є останній Собор, собори повинні повторюватися кожні десять років. Подібно, хоч за іншою канонічною структурою, діє латино-американська конференція єпископів, яка сходиться через кожні десять років і встановлює напрямні, на підставі котрих поодинокі країни того континенту розвивають своє життя.
Непогано було б запросити до співпраці і участи в Соборі кваліфікованих представників інших католицьких помісних Церков, як також старатися включити православних, наскільки вдасться.
Підсумок: 1. Встановити точний календар Собору. 2. Визначити дуже виразно ціль Собору: що хочемо осягнути? 3. При допомозі широкої консультації зацікавити Собором якнайширші кола нашої Церкви і пізнати правдивий духовний стан нашої Церкви. 4. Встановити пріоритети. Обмежити програму Собору до певного числа, скажімо, перших п ять пріоритетних тем, тоді з допомогою вужчої консультації опрацювати ті теми вглиб для пропонування пленарним сесіям. 5. Винести дуже практичні й реалістичні заключення.
о. Архимандрит Любомир Гузар
* Первісно стаття о. Архимандрита Любомира Гузара з’явилась у львівській газеті «Мета» за 18 квітня 1995 р. Після цього заходами Світового Християнського Конгресу УГКЦеркви була видана окремою брошурою. До цієї брошури була долучена ще одна стаття — становище під заголовком: «Заява мирян Української Греко-католицької Церкви», яка була надрукована у багатьох українських пресових органах в Україні і діяспорі. До цих двох становищ співголова Світового Християнського Конгресу Михайло Косів написав вступну статейку. 1 так з’явилась брошура кишенькового розміру для широкого читача про сучасні проблеми нашої УКЦеркви. З цієї брошури передруковуємо статтю о. Архимандрита Любомира Гузара, щоб наші Читачі мали нагоду запізнатись з його вдумливими думками на проблеми УКЦеркви.
Редакція
