В продовженні до нашої статті в лютневому числі «Патріярхату»,
у якій обговорено реакцію російських православних на заході,
займемося нині цікавими листами, якими обмінялися з приводу цього послання
митрополит Російської Православної Церкви Ювеналій та кард. Віллебрандс.
Тексти цих листів були опубліковані французькою мовою
в «Докюментасьон католік» за 18 листопада 1979 p.,
а українською мовою подала їх «Свобода» за 15, 16 і 17 січня.
Лист кард. Віллебрандсабув також опублікований в лютневому числі «Патріярхату»
разом з редакційним коментарем та передруком цікавих коментарів закордонної преси: Роберта Гоца з «Ноє Цюріхер Цайтунґ» та Р. Акермана з французького католицького щоденника «Ля Круа». Коментарі чужинців доволі влучні,
вони вказують на істоту екуменічних і дипломатичних взаємин
між Ватиканом і Москвою та на ключеве положення в них української Католицької Церкви. Проте, видається, що є потреба ще і на український додатковий коментар до цього знаменного обміну листами між Ватиканом і московською патріярхією.
Митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій, що є керівником відділу зовнішніх взаємин московської патріярхії, написав свого листа 4 вересня 1979 р. тобто майже в місяць після обговорюваної нами в попередньому числі «Патріярхату» статті зфранцуженого російського православного теолога, Олівіє Клеман* Доречі, речник Патріярха Пімена покликується на цю статтю, як на негативну реакцію на папського листа. Це правильно розшифровує редакція «Докюментасьон католік», коли цитує саме статтю О. Клеман в «Ле Монд», як приклад неприхильних відгуків на листа папи, що митр. Ювенілій мав на увазі. При цьому варта зазначити, що режимні православні в СССР радо послужилися виступом речника білих росіян, а цей останній свідомо піддав аргумент своїм однодумцям в Москві.
Ювеналій ще згадує, що і його «співбрати в єпископаті» зареаґували подібно і висловили думку, що папський лист вимагає публічної критики. Отож, він і критикує листа папи до Блаженнішого Йосифа. Критика, що-правда, досить дипломатична, але виразна. Митр. Ювеналій закидає папі, що цим листом Апостольська Столиця відступає від своїх екуменічних позицій, прийнятих на Другому Ватиканському Соборі. Цей Собор прийняв за свою настанову «нічого не накидати, що не є конче необхідним» для єдности, плекати молитовну єдність та братній діялоґ у важливих душпастирських справах нашого часу…
Більш конкретно, на думку митр. Ювеналія, відступом від цього становища Ватиканського Собору є висловлені папою признання і оцінка «унії», тобто історичних прецеденсів, через які частини православного сходу з’єдинилися із Римською Церквою. Папа в листі до Патріярха Йосифа висловився, що* «Берестейська Унія зберегла до наших днів свою церковну і релігійну силу…» Крім цього, папа заявив, що «Апостольський Престіл надавав завжди цій унії вийнятково! важливости». Ювеналій стверджує, що такими заявами Ватикан мабуть «змінив своє ставлення до православних Церков, як також щодо екуменічної приязні між Церквами взагалі». Російський митрополит заатакував досить чутливе місце для католиків, бо мало хто серед католиків, а зокрема адресат кард. Віллебрандс, бажає сьогодні бути зарахованим до противників екуменізму.
Закидає митр. Ювеналій ще й інші неточності у листі папи до Патріярха Йосифа, зокрема історичного порядку. Мабуть мав на увазі ті самі закиди, що їх підносив французький православний автор, і тому не уважав за відповідне їх повторювати. Ювеналій апелює до Віллебрандса, як до прихильника добрих взаємин з Російською Православною Церквою, подати свої зауваги до папського листа, поки московська патріярхія займе до цього більш офіційне становище.
Відповідь кард. Віллебрандса справді треба уважати авторитетною, бо він зазначує, що консультувався з папою і відповідає в його імені. Відповідь є також дипломатична, усуває можливі сумніви щодо екуменічного заанґажування теперішнього папи, але також прецизує деякі, можливо, неясні позиції, які можна було різно інтерпретувати.
Віллебрандс стверджує, що Католицька Церква і Папа Іван Павло II нічим не відступають від екуменічних позицій Другого Ватиканського Собору. Це він висловив у своїх заявах після інтронізації та в інших виступах і листах до християнських діячів, в тому і православних. Апостольський Престіл уважає православні Церкви за правдиві, що зберігають апостольську спадщину священства та всі Христові Тайни. Католицька Церква шанує окремі традиції цих Церков «посестер», включно з їх доктринальними поглядами; щодо питань, в яких немає повної згідности між католиками і православними, запевняє автор листа, що Католицька Церква бажає продовжувати братній діялоґ.
«Єдність, що ми її прагнемо, не є повним включенням чи володінням однієї Церкви над іншою, але є це повна спільнота між Церквами, які мають ту саму віру і життя в Тайнах, спільнота, яка виражена через свої видимі інституції, що найкраще відповідають їх справжнім і стародавнім традиціям та волі Христа, яку він висловив своїй Церкві». (Цей переклад, здійснений автором статті, дещо відбігає від опублікованого в «Свободі»).
Позиція, здається, дуже ясна. Екуменізм Папи Івана Павла не відступає від доктринальних засад Ватиканського Собору. Але він, як побачимо дальше, не може бути й запереченням певного екуменічного досвіду минулого, зокрема у стосунку до тих спільнот, які в минулому стали на шлях єдности. Віллебрандс визнає, що в минулому не обов’язково були здійснювані засади, прийняті Ватиканським Собором. Були по одній і другій стороні односторонні потягнення, зумовлені часом і обстановами. Якщо треба переоцінити певні речі у нашому спільному минулому, то лиш для того, щоб «подолати те, що в минулому могло нас наставляти проти себе та щоб так відновити справжній мир між нашими Церквами».
В цьому контексті кард. Віллебандс розціюнє берестейську Унію і наявність з’єдинених українців католиків у Вселенській Католицькій Церкві.
Це факт історичний, який слід респектувати, а українці католики, що є з’єдинені з Римом, оправдано дорожать цим зв’язком, створивши для цього свої питомі інституції і зберігши власні традиції «Помісної Церкви». Кард. Віллебрандс пригадує митрополитові Ювеналієві важкі випробування Української Католицької Церкви, які вона перейшла в минулому і переходить зараз, проте, незважаючи на ці політичні утиски на протязі століть, вона зберегла своє існування й лояльність до Апостольського Престолу.
Згадуючи Берестейську Унію, папа не думав ставити її як єдиний зразок сучасного поєднання між Церквами. Майбутні зразки екуменізму можуть бути іншими. Але не можна заперечувати сьогодні одиницям чи цілим спільнотам того, що є їхнім переконанням. Точніше Віллебрандс каже: «Знаходимо серед певних православних кіл настанову оцінювати цілком негативно досвід східніх католицьких Церков. Деякі навіть хотіли б ліквідації цих Церков як передумови діялоґу з Римською Церквою».
Цього досі так виразно не було сказано і треба зокрема бути вдоволеним, що це зробив кард. Віллебрандс, той самий, хто не знайшов способу і можливости заквестіонувати такий підхід Російської Православної Церкви на московському соборі в 1971 році. «Уніятські» Церкви, поскільки вони є висловом, згідно з сумлінням їх членів, єдности і спільности з Римською Церквою, не можуть бути ігнорованими. Вони водночас свідчать про багатство Вселенської Церкви та про те, що не сама тільки латинська (римо-католицька) традиція є справжньою. Віллебрандс визнає, що об’єктивно це викликує труднощі у взаєминах з православними, однак ця справа не може бути розв’язана «політично», а лише в дусі Христової волі. Між рядками можна прочитати, що у вимогах православних, головно росіян, супроти українців з’єдинених Апостольський Престіл бачить політику, і висловлює бажання супроти своїх екуменічних партнерів, щоби цей фактор, чужий для справжнього екуменізму, був усунений з дальших змагань до єдности. Чи апель в цьому пляні до російських екуменістів, а ще більше до їх наставників матиме якийсь вислід, можна сумніватися.
Вкінці, кард. Віллебрандс вияснює становище папи до тисячоліття християнства в Україні-Русі. Пишучи до Блаженнішого Йосифа, папа хотів дати підтримку українцям католикам, які святкуватимуть важливий ‘ ювілей своєї історії, Але він додав: … «їхньої і вашої історії» (себто, також російської Церкви). «Справді, якщо Папа й не говорить про це у своєму листі, все ж він визнає без вагання, що і Ваша російська Церква є спадкоємцем славної традиції Святого Володимира та Київської Церкви, яка стала підставою віри і витривалости вашого християнського народу» — сказано у листі Віллебрандса.
Цей вислів мабуть іде поза початкові інтенції папського послання, хоч тепер такі концесії робить екуменічним партнерам так його уповноважений в справах церковної єдности, як і папа сам. Для нас це з різних міркувань, історичних і психологічних, не є задовільною інтерпретацією. Ніхто не може бути таким обмеженим і шовіністом, щоб заперечувати, що Росія, як також Білорусь та й інші православні народи теперішньої імперії попали в місіонерську сферу Києва та можуть нав’язувати початки свого християнства до дати 988 року. Проте, це не те саме, що уважати себе спадкоємцем, а може навіть «зберігачем» київського християнства, до чого Російська Православна Церква і московська патріярхія висуває претенсії. Це питання далеко складніше, щоб його міг один чи другий кардинал вирішити, знов таки політично, аби заспокоїти своїх екуменічних партнерів. Це питання вимагає глибоких дослідів історії і духовости, а його не може розв’язати кількосотлітня імперська історіографія, писана здебільшого заднім числом.
Завданням нашої сучасної історіографії, користуючи з наукового досвіду попередників, в тому і об’єктивних чужинців, є довести, чи і наскільки є правди у таких односторонніх претенсіях, а чи може не слід би робити розрізнення між традицією, основаною на політичних титулах (тяглість «російської» держави і державної Церкви від Києва до Москви), і справжнім продовженням духових, правно-структуральних, обрядових установ й ідей, а головно психологічних настанов. Це продовження, видається, збереглося сильніше і більш легітимно на самій таки Україні. Московщина, хоч була під сильним впливом півдня, все таки зформувала окремо своє «православ’я» і свою духовість, які поважно відбігають від київської спадщини, і якими російські православні гордяться. Тільки що, в додатку, в своїх імперіяльних амбіціях, бажають все пригорнути під своє крило…
Саме віч-на-віч таких тенденцій і амбіцій, висловлюваних і політичною, і релігійною Москвою, та їх фізичними і духовими чадами на заході, чи не час нам українцям — православним і католикам — передумати свої позиції і розумно та науково оборонитися перед новим церковним і духовно-культурним імперіялізмом?! Обмін листування між Ватиканом і Заґорськом з їх складними, позитивними і негативними для нас вислідами, повинен нас усіх до цього інспірувати. Нехай не пропаде нагода ювілею тисячоліття намарно!
* (В нашій статті «Реакція російських православних на листа Папи Івана Павла до Патріярха Йосифа (І) трапилася незручна помилка. Олівіє Клеман закидав Папі, що він прийняв у листі до кард. Йосифа Сліпого «мову найкрайніших українських націоналістів», а не «найкращих українських націоналістів» («Патріярхат», лютий 1980, стор. 16).
