7 березня 1992 р. о 14 год. біля оперного театру у Львові відбулося віче, на якому ставилася вимога регабілітації УГКЦ урядом України. Було багато промовців. Нижче подаємо виступ члена Клюбу греко-католицької інтелігенції поета Ігоря Калинця.
Текст був зачитаний з незначними скороченями.
Ми напередодні 400-ліття Берестейської Унії
Становище сучасної Української Православної Церкви у такому ж драматичному стані, що було й тоді. У кінці ХVI ст. Церква була в повному занепаді: безграмотність усіх верств церковнослужителів і мирян, низький рівень клиру, відсутність шкіл, матеріяльна убогість, невнормованість підпорядкування Церкви, залежність від усяких пройдисвітів з Царгороду, Москви та інших центрів православ’я тощо. До того ж у 1589 р. Москва отримала Патріярхат. Українська Церква опинилася перед загрозою повного поглинення московською патріярхією, можна було передбачити кінець нашої Церкви і крах духовного національного життя. Витримати конкуренцію з латинською чи протестантською Церквами з європейською освітою наша Церква була нездатна. Вона перестала бути престижною. Тому не дивно, що в цей час перестає бути православною (а отже і українцями), мало не вся знать нашого народу. Окремі потуги, як наприклад князів Острозьких, вдихнути життя в Церкву були спорадичними і льокальними. Тому єдиним виходом із кризи було повернення нашої Церкви в лоно Вселенської, і більшість суспільства зрозуміла цю необхідність. Історія і наш день стверджують, що це була мудра далекоглядна політика. На жаль, акція була ж понівечена самими українцями згодом, не без допомоги сусідів — поляків і росіян. Але це вже інша тема.
Греко-католицька Церква, помимо своєї драматичної історії, здобулася, як це передбачалося Берестейськими Угодами, на рівень Церкви загальнонародньої, свідомо національної і престижної. Ці здобутки, що в великій мірі були втрачені в другій половині XX століття, ми мусимо відновлювати і розвивати. Наша Церква — Церква українського народу, в цьому нема сумнівів. Кому ж, як не їй, бути в пошанівці в українській державі? За нею майбутнє — і це має зараз, напередодні ювілею Берестейської Унії, стати визначальним у церковній політиці на Україні. Порятунок здорової частини українського православ’я, а також нейтральної безконфесійної України полягає у поєднанні із Вселенською Церквою, із західьною цивілізацією, очевидно при збереженні східнього обряду, тобто вернутися до тих основ, на яких виростала Церква у княжій добі. Але це також інша тема.
Ми зі смутком визнаємо, що Греко-католицька Церква не є в належній пошані в незалежній Україні. Верховна Рада, уряд, президент, політичні діячі, різні державні структури абсолютно не розуміють значення цієї Церкви як народньої і національної. Дається взнаки не тільки імперська пропаганда російського православ’я, шельмування католицизму, в т.ч. і українського, але й незнання історії української Церкви або й взагалі історії України. Тому вищі урядові чинники відмахуються від проблем нашої Церкви, від необхідности її регабілітації. Вони ладні йти назустріч всяким неукраїнським чи навіть антиукраїнським конфесіям, лиш би не задовільнити хоч би мінімально потреби українських католиків у Києві і поза ним. Це велика помилка керівників держави і в першу чергу президента, свідчення їхньої недалекоглядности. Я вже не кажу про непорядність, бо в діяспорі наша Церква і греко-католики надають матеріяльну допомогу в створенні українських посольств, представництв. Та це лише один бік справи. Говорячи гірку правду керівникам сьогоднішьної України, яка ще не ствердила себе як держава для українців, віддаймо по заслузі і собі. Ми, як миряни і клир УГКЦ, також не на висоті, і про це свідчить наше віче, навіть якщо б воно проходило ідеально. Церковні справи, що вимагають знання канонічного права і прав, на яких збудовані взаємовідносини Церкви і держави, не вирішуються таким чином. На таких зібраннях ми можемо хіба молитися за успіх справи. А справи вершаться іншим шляхом. Про це я скажу далі.
Так, винні і ми, миряни. Наша зорганізованість слабка. Ряди товариств нечисленні, ми не маємо своєї преси (єдина газета «Віра батьків» перестала існувати). Наші депутати, яких вибирало греко-католицьке населення, далеко не всі обстоюють права нашої Церкви, не всі, наприклад, підписали листа як вірні греко-католицької громади в Києві аби мати свій храм у столиці. Подібна ситуація з депутатами нижчих рівнів. Чому сьогодні нема представників влади міста та области? Наш мирянський конгрес у Львові у серпні минулого року був всього-навсього вузьким семінаром, про який мало хто знав, а не всенаціональним форумом. Ми слабо стукаємо у двері святоюрської палати, не просимо інформації, що там діється. Безперечно, ми ще молоді миряни, не маємо досвіду співпраці з верховною владою Церкви. Все прийде з часом.
Обвинувачуючи себе, мирян, я також хочу дорікнути і керівництву нашої Церкви. Мій докір не тільки особистий, це гадка і Клюбу Греко-католицької Інтелігенції. Всі ми, миряни і священики, творимо Церкву. Але контакти між нами дуже слабкі. Ми розпадаємося на два незалежні тіла, розколюємо єдиний організм. Наші миряни, зокрема інтелігенція, завжди, принаймні за двох великих митрополитів — Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого — була у великій злуці з клиром. Клир, здавалось, був світським, а миряни — церковними. Миряни творили Церкву і світський загал, а клир освячував одне і друге. І Слуга Божий Андрей, і Блаженніший Йосиф були не тільки видатними церковними діячами, а й громадськими діячами, щирими українцями. І це було видно з їхньої щоденної подвижної праці. Мусимо із сумом ствердити, що ця прекрасна традиція занепадає.
Тому, мітингуючи сьогодні, ми не знаємо, що робить наш верховний клир у тій справі, в якій ми зібралися. Отже, церковна канцелярія мала б подати в суд усі необхідні матеріяли про незаконну ліквідацію нашої Церкви. Ми не знаємо, чи такі матеріяли зібрані і відповідно оформлені. Ми не знаємо імен адвокатів, якщо такі є, і як вони займаються цією справою. Ми також не поінформовані, чи все, що необхідно згідно канонічних прав, подала наша церковна ієрархія до Ватикану, аби отримати підтвердження патріярхату. Бо обвинувачувати Ватикан — це найлегше. Ми б хотіли про це знати.
Отож, винні всі сторони: держава, миряни і верховний клир.
Наша Церква напередодні ювілею Берестейської Унії виявилася пасивною. Ми стверджуємося, обороняючись. Православіє у занепаді як ніколи. Момент для нас сприятливий — Україна спрагло чекає правдивої християнської проповіді. Де наш поступ на Схід? Де місіонери, енергійні священики, яких чекають у готових громадах на великій Україні, Росії, Казахстані?.. Де преса, література про нашу Церкву, хоч би про Почаївський манастир? Невже Святоюрська гора думає обмежитися двотижневиком «Мета», який невідомо чи й доходить до своїх читачів, не кажу вже про незайманого читача по всій Україні. Народ зберігав Церкву в катакомбах не для того, щоб втішатися, як вона виходить, зализуючи рани, з підпілля. Вона має ствердити себе перш за все на своїй території як домінуюча Церква, але й подати приклад на всю Україну і поза нею, що тільки така Церква має слугувати Богові й Україні. В нинішньому багатоликому світі загубитися легко, але ми не маємо права губити Церкву Андрея і Йосифа — ми маємо понести її далеко на Схід, енергійно, переконливо, достойно, як це хотів Слуга Божий Андрей. Із Церкви, що в обороні, у Церкву тріюмфуючу, бо таку Церкву бачили наші предки, підписуючи Берестейську Унію.
* Автор статті Ігор Калинець — відомий поет, колишній в’язень більшовицьких тюрем і заслань, публіцист, релігійно-церковний і політичний діяч.
