Інтерв’ю з професором Леонідом Рудницьким
– Пане професоре, до широкого кола ваших зацікавлень належать, поміж інших, мирянські рухи. Ви також активний мирянин. Живучи в Америці, часто буваючи у Старій Європі, зблизька бачите життя вірян латинської традиції. На ваш погляд, мирянські рухи у Західній та Східній Церквах суттєво різняться?
– Мирянський рух сильно, інтенсивно розвинувся після Другого Ватиканського Собору. Перед тим були різні організації на парафіяльному рівні, навіть на ширшому, але вони набрали сили, певного роду динаміки щойно після Другого Ватиканського Собору, де миряни, особливо у нашій Греко-Католицькій Церкві, усвідомили, що Церква – це ми, що це надто важлива інституція, аби залишати її в руках виключно єпископів та священиків. Собор спричинився до того, що миряни почали активно ангажуватися в життя Церкви.
Другий чинник для нас, українців, ще важливіший: Блаженніший Йосиф Сліпий дуже позитивно ставився до мирянського руху, заохочував людей, завжди казав нам: «Майте свій розум, майте свою совість. Робіть. Працюйте. Великого бажайте!» І так сталося, що український мирянський рух у 60-х роках минулого століття був на рівні мирянського руху Римо-Католицької Церкви. А до того часу ми, можна сказати, були позаду, трималися принципу «рray, pay, obey», тобто «молися, плати (кидай на тацю), слухайся». Тут уже розпочалася ера, в якій миряни хотіли зробити важливий внесок у життя Церкви. І це завдячуємо не тільки Ватиканському Соборові, але й, як я вже казав, Блаженнішому.
Різниця в тому, що миряни Східної Церкви були, може, не так аналітично наставлені (не хочу вживати слова «критично», але й воно входить до подій у Церкві), ніж миряни Заходу. Миряни Заходу завжди почувалися більше включеними у Церкву. На Сході була більша прірва між мирянами та єреями, аніж на Заході. Ми мали більш емоційне, побожне ставлення до священиків, єпископів. Кажу це з огляду на генерацію моїх батьків. Вони дивилися на священиків, як на іншу касту людей, як на людей, що стояли ближче до Бога. Сьогодні це вирівнялося, і ми до деякої міри, можливо, втратили той дух поваги до клиру, до єрархії. Чому? Є різні причини. Світ, я б сказав, секуляризується щораз більше. Пригадую, як у 50 – 70-ті роки майже всі поважні громадські організації (НТШ, «Самопоміч» та інші) свої засідання чи збори завжди починали з молитви, запрошували священиків – як православних, так і католицьких. Тепер цього майже немає. Церква у нас, в діаспорі, через своїх священнослужителів уже не так активно задіяна в громадському житті. І це ізолює її від громади. Шкода…
Приблизно рік тому я написав статтю для «Свободи», в якій заохочував до консолідації, співпраці Церкви і наукових установ. Стаття мала добрі відгуки, але наслідків, реакції ні з боку церковних діячів, ні з боку науковців не було.
– В історії України церковні братства відіграли неабияку роль. А якби їх не було – що Церква втратила б і чого уникла б?
– Безумовно, вони зробили свій внесок у християнське життя народу. Якби їх не було, той релігійний дух нашого народу не був би таким сильним як тоді, так і тепер. Навіть зараз, після совєтського лихоліття, український народ побожний, відчуває потребу в Церкві. Братства до цього прислужилися. Важливо й те, що вони були передвісниками того, що сталося після Другого Ватиканського Собору, а саме розуміння вагомості мирянства в Церкві, якого до того часу не існувало. Після Собору деякі старі люди були шоковані кличем «Церква – це ми, миряни!», бо звикли, що Церква – це єпископи, священики, монашество, але не розуміли, що важливою частиною Церкви, суттєвою частиною, є миряни.
Братства спричинилися до зменшення сили централізації в Церкві і до глибшого заангажування народу у співдії зі Святим Духом на благо самої Церкви.
Одного разу ми проводили засідання Товариства «Свята Софія». На ньому був присутній владика Любомир Гузар, який мав право голосу у вирішенні різних питань. Того разу ми голосували в одній справі, і владика програв це голосування. Але потім усміхаючись сказав: «Часом та демократія йде задалеко». І це правда. Вважаю, що братства спричинилися до того, що були певні недосягнення в церковному житті.
– Що тепер варто було б перейняти нашим мирянам від братчиків?
– З історії завжди можна чогось навчитися. Братчики знали свої права. Але, аналізуючи їхні помилки, слід вчитися говорити з опонентами спокійно, без надміру емоцій, дотри‑ муватися відповідних форм.
– Пане Леоніде, чи правильно розставлені пріоритети мирянської активності в нашій Церкві, а чи, може, щось треба підсилити?
– Якщо йдеться про Україну, то, думаю, добре, що акцент поставили на освіті, на УКУ. Коли дивлюся на цю справу, то можу сказати, що це українське християнське чудо. Стільки молодих людей тут заангажовано, вони наполегливо працюють. І це дуже важливо! Дух Йосифа Сліпого, його ідея «Великого бажайте!» втілюється тут, адже Блаженніший, повернувшись із Сибіру, найперше заснував Український католицький університет. Я дивувався тоді, запитував його: «Ну хто визнає той університет?» На що він відповів: «Я його визнаю». Йосиф Сліпий знав, що робить, тому відразу ж поставив акцент на виховання молоді. Йому завдячуємо таку особу, як Борис Ґудзяк та інших молодих священиків і владик, бо він знав, що є пріоритетним. Бракує визнання пріоритету освіти нам тут, у діаспорі, зокрема в Америці. Дуже мало робиться для того, аби давати освіту, виховувати.
І нічого дивуватися, бо люди, які тепер приїжджають на Захід і підсилюють нашу стару еміграцію, не заангажовані у ріст громади, не розвивають українських традицій, духу, як ми колись. Вони приїжджають з економічних причин, а Церква не приділяє уваги, щоби залучити їх до освітнього процесу.
– УКУ в ідеалі є місцем формації мирян «найвищого ґатунку», але багато його випускників згодом забувають про своє покликання мирянина. Чому так стається? Як запобігти цьому?
– Цей феномен спостерігається всюди. Дуже часто так буває і в Америці: молода людина закінчує певний факультет, але отримує роботу, не співмірну своїй кваліфікації. Нема на те ради… Такий світ… Та що більше буде випускників такого університету, як УКУ, і що успішнішими вони будуть у своїй праці, то більше наступні генерації матимуть можливість отримати роботу на своєму рівні. Україна розвиватиметься. Дасть Бог, ситуація покращуватиметься. Що більше в Україні буде іноземних інвесторів, то більше можливостей вона здобуде.
– У 1998 році на Патріаршому Соборі владика Любомир Гузар відкрито сказав, що настав «найвищий час покінчити зі станом взаємного недовір’я, яке затруює співвідношення між клерикальними та мирянськими членами Церкви». Чи змінилося щось відтоді у сприйнятті мирян духівництвом, його ставленні до них?
– Дуже часто вирішальним чинником тут стає індивідуальність, скажімо, владики. Не думаю, що багато з того часу змінилося. Є упередження, і то з обох боків. Свого часу отець-професор Іван Гриньох, близький співробітник Блаженнішого Йосифа, казав: «Знаєте, пане-колего, дивні речі діються, є собі священик, ніби нормальна людина, а постав йому митру на голову, то там якісь дивні хімічні процеси відбуваються». (Сміється.) Дуже важливим є наставлення єрарха. Наш народ добрий, релігійний, хоче підтримувати свою Церкву, але ставлення до нього єпископа (говорю зі свого досвіду в Америці – не маю досвіду в Україні) може бути невластивим.
Слова Блаженнішого ще й досі, на жаль, актуальні. Представники духівництва є лідерами, а лідери повинні бути відповідно сформовані, щоби могти вести за собою. І тут провідна роль належить верхівці. Відповідальність – за єрархією.
Леонід Рудницький – філолог, германіст, славіст, україніст, професор, співробітник та співредактор численних американських та українських енциклопедій, академік НАН України. Колишній ректор Українського вільного університету, очільник Наукового товариства ім. Шевченка в Америці. Був близьким співробітником Патріярха Йосифа після його звільнення із заслання. Сьогодні професор-емерит Університету Ла-Саль (Філадельфія).
Розмовляла Ліда Мідик
