Українське відродження в Галичині в першій половині ХІХ-го століття вплинуло на ціле політичне, церковне і суспільне життя країни. Національна свідомість, розбуджена «Руською Трійцею», почала активізувати також і консервативне духовенство Греко-Католицької Церкви. Але українській свідомості галицького клеру найбільш допомогло переслідування уніятів в російській імперії та скасування унії на Наддніпрянщині. Галицька Церква відчула, що вона репрезентує утиснену і переслідувану націю, яку тільки з піднесенням вільної Церкви можна було оживити. Тому на запит о. Августина Тайнера, референта Східніх Церков при римській курії, о. Михайло Малиновський, префект студій у тодішній Галицькій Митрополії, у великодному часі 1842-го року написав довгу реляцію до Курії, де, як першу передумову для піднесення Греко-Католицької Церкви, ставить надання кардинальської чи патріяршої гідности для Галицької Митрополії[1]. Крім того о. Малиновський ще настоював, щоб та Церква була більше скупчена під одним центральним авторитетом і центральною адміністрацією.[2]
Отець Тайнер по двох місяцях відписав дуже позитивно Малиновському і признав потреби піднесення та зцентралізування уніятської Церкви в австрійській імперії[3]. Через його ініціятиву на початку 1843-го року в руках папи Григорія ХVІ-го опинилася реляція Малиновського, яка наставила Вселенського Архиєрея дуже прихильно до здійснення її ідей.
Папа Григорій ХVІ-ий разом зі всією курією підніс питання Української Католицької Церкви 27-го квітня 1843-го року на генеральній сесії Конгрегації Надзвичайних Церковних Справ і сам запропонував створення патріярхату для українців католиків в австрійській імперії[4]. Проект Папи одноголосно прийнято і рішено негайно повідомити австрійський уряд про наміри Апостольської Столиці. Як загально відомо, до ерекції патріярхату на терені Австрії потрібно було імператорської згоди, бо на основі «патронального права» творення нових церковних адміністраційних урядів належало імператорові.[5] 5 3 тієї причини папа Григорій ХVІ-ий доручив свому державному секретареві кардиналові Л. Ламбрускіні, щоб поінформував Австрію про пляни Апостольської Столиці і провадив дальші переговори до здійснення наміченого патріярхату.[6]
Кардинал Ламбрускіні дійсно, ще початком місяця травня, виготовив довший меморіял до австрійського уряду, і 3-го того ж місяця доручив своєму амбасадорові при віденському імперіяльному дворі, графові Люцову, який в тому часі перебував в Римі, щоб особисто передав цей меморіял імперіяльному канцлерові К. Л. Метерніхові[7]. Опісля, 6-го травня, післав копію цього ж меморіялу також і віденському нунцієві Людвікові Алтері і просив його про допомогу в тій справі і про вістки і про погляди австрійського уряду[8].
В свому меморіялі[9] до австрійського уряду кардинал Ламбрускіні писав, що найновіше відступництво єпископів[10] від церковної єдности, насильне перетягнення з’єдинених українців і білорусів на схизму та духовна погибель так багатьох душ викликали щире співчуття у Вселенського Архиєрея і примусили Апостольську Столицю особливіше зайнятися судьбою згаданих народів та з Божою поміччю знайти найвідповідніші засоби, щоб в якийсь спосіб поправити це нещастя і врятувати решту з’єдинених від руїни. З цього приводу Святіший Отець звернув очі на українців католиків австрійських доміній, де імператор протегує Католицьку Церкву і помагає Апостольській Столиці в праці для добра своїх підданих. Ці українці, хоча знаходяться під опікою австрійської влади, все ж таки погані намови могли б також і на них діяти. В них існує старе недовір’я до латинників. Бо не можемо заперечити, що без огляду на противні постанови та заборони римських вселенських архиєреїв і, велика частина української шляхти, залишивши свій обряд, перейшла на латинство, наслідком чого українська Церква стала біднішою, лишилася з малими бенефіціями, а духовенство і нарід стали менше освіченими, ніж латинники. Може причина меншої освіти полягала також в тому, що українське духовенство є жонате, і що Василіянський чин, колись квітучий і славний, тепер знаходиться в прикрім декаденстві. Але яка б не була причина цієї слабої освіти, факт є, що гірше положення української Церкви родить неприхильність до латинників і це ослаблює прив’язання українців до католицької єдности. А з другого боку російський цар нічого не жалує, щоб перетягнути їх на своє «православ’я»[11].
В такому разі, продовжує папський державний секретар, муситься підняти українців (рутенів) австрійських доміній на дусі і більше притягнути їх до єдности. Опісля меморіял звертається з папською пропозицією до імператора, що його цитуємо в нашому перекладі:
«Святий Отець хоче заанґажувати віру маєстатичного імператора-короля, щоб своєю поміччю та протекцією підтримав заходи, що їх сам Його Святість уважав би за гідних для духового добра української (рутенської) нації. Між всіми тими заходами, що логічно являються корисними для згаданої цілі, один виглядає найважнішим, а саме, дати українцям (рутенцям) церковного лідера, обдарованого спеціяльною гідністю та відповідними прерогативами, який під потрібним підчиненням Святої Столиці знайшов би спосіб боронити український (рутенський) обряд та поставити його в такий блеск, який цьому обрядові належиться … Тепер отже, якщо наміряється відзначити тих українців (рутенців) підпорядкуванням їх церковному наставникові вищого ступня, то відповідало б дати їм якогось Примаса чи Патріярха. Патріярх був би напевно ними більше вітаний, бо він більше підходить до традицій східніх націй…»[12]
На основі меморіялу треба було підчинити цьому патріярхові всіх українців в Галичині і в Мадярщині, а навіть можна було б дати йому юрисдикцію над всіми східними обрядами в Семигороді та Хорватії[13].
На питання, де могли б помістити цей новий патріярхат, папський державний секретар висловлює думку, що одиноко львівський престіл має вищу гідність від звичайного єпископства і самозрозумілим є, що тут належиться поставити патріярхат. Але, якщо Мадярщина не погодиться на те, щоб її піддані належали під «галицького» патріярха, то треба ограничитися тільки до Галичини, або дати цьому церковному провідникові альтернативну резиденцію. Вкінці, якщо і цього не можна зробити, потрібно дати їм двох примасів, одного на Галичину, а другого на Мадярщину[14].
Вкінці кардинал Ламбрускіні у свому меморіялі заявив, що все це писав до австрійського уряду в імені Папи Григорія ХVІ-го і просив, щоб австрійський уряд чимскоріше висловив свою думку та думку його імператора щодо здійснення плянів Вселенського Архиєрея[15].
Віденський нунцій, отримавши копію цього меморіялу і листа римського державного секретаря, вже 19-го травня відписав кардиналові Ламбрускіні і запевняв його, що зробить все для переведення пляну Вселенського Архиєрея, одначе мусить зачекати зо своїми діями, поки амбасадор граф Люцов приїде до Відня і урядово передасть згаданий меморіял принцові Меттерніхові[16]. Аж другого червня голосив, що амбасадор вже приїхав і що ще офіційно не передав меморіялу австрійському урядові, але на одному прийнятті натякнув Меттерніхові про справу, і виглядало, що австрійський канцлер був прихильний плянам Апостольської Столиці.
Врешті в день смерти о. Маркіяна Шашкевича, 7-го червня 1843-го року, прийшла конкретна і найбільше позитивна відповідь від австрійської імперії. Наступного дня, тобто 8-го червня, нунцій вже описав державному секретареві офіційну відповідь Меттерніха на римський меморіял. В першу чергу нунцій заявив, що Меттерніх сам є прямо захоплений справою. Дальше нунцій розказує всю свою розмову з канцлером. Пише, що Меттерніх хвалив сам меморіял, казав, що це досконало виготовлений документ і що сам багато скористав з тут описаної релігійної проблеми австрійських українців. Видно, заявив канцлер нунцієві, що Апостольський Престіл знає докладно стан української Церкви в цих домініях. Опісля сказав, що таку справу треба розглядати стисло урядовою дорогою і він вже пустив у рух свій урядовий апарат. На його думку всім українцям Австрії потрібно дати тільки одного церковного провідника і на це найкраще надається гідність патріярха. Вкінці до здійснення цих плянів Вселенського Архиєрея з боку австрійського уряду він обіцяв найповнішу й найдалекосяглішу допомогу[17].
Справа залишилася у великій тайні, бо австрійський канцлер не хотів, щоб заінтересовані угрупування почали маніфестувати свої домагання і тим самим розпочали національні свари на терені імперії. Але мимо того в урядових колах велися переговори про поставлення українського патріярхату. Та при тих переговорах показалися також і труднощі щодо вирішення справи. Віденський нунцій 15-го листопада 1844-го року написав до Риму, що був з різними справами в Меттерніха і цей зовсім спонтанно почав говорити про справи українського патріярхату. Заявив, що хоча дуже багато перешкод висунулося, він одначе не зрезиґнував із здійснення згаданого проекту. За його словами найбільшою перешкодою був шовіністичний дух мадярського парляменту, якому в тому часі не можна було предложити такого проекту, бо опозиція була б напевно інтерпретувала це як плян на підчинення мадярських підданих Закарпаття «чужим» церковним владам і проект був би напевно відкинений. А з другого боку австрійський уряд не хотів би виключити закарпатських українців з-під юрисдикції плянованого українського патріярха, бо це було б створило новий поділ у монархії. Вкінці, не зважаючи на все, обіцяв нунцієві, що далі буде працювати над здійсненням проекту Вселенського Архиєрея[18].
На жаль, патріярхальний проект не міг бути здійснений. В Мадярщині від згаданого засідання парляменту в 1844-ім році нетерплячий іредентний націоналізм з дня на день більше поширювався, а в 1848-ім році перетворився в національне повстання проти Австрії. Це повстання та антиабсолютистичні заворушення у Відні 1848-го року повалили уряд Меттерніха і справа українського патріярхату стратила свого найбільшого покровителя в монархії.
Олександер Баран
[1] Malinowski М., Die Kirchen und Staats-Satzbngen bezuglich des griechischkatholischen Ritus der Ruthenen in Galizien, Lemberg/Stauropigianischen Institute 1864, p. 505, «Callustranda esset Metropolitana Haliciensis Ruthenorum Unitorum Sedes dignitate Cardinalitia vel Patriarchali».
[2] Там же, ст. 505-509.
[3] Там же, ст. 516-518.
[4] Archivio Segreto Vaticano (ASV) Acta S. Congregationis Consistorialis, an. 1853, vol. II. fasc. 45, s.n. Baran A., Progetto del Patriarchato Ucraino di Gregorio XVI. Analecta OSBM, vol. Ill, fasc. 3-4, p. 472.
[5] Там же.
[6] Там же.
[7] ASV, Archivio della Nunziatura di Vienna, vol. 281, f. 564-564v.
[8] Там же.
[9] ASV, Acta S. C. Consistorialis; Baran A., Progetto, p. 456-61.
[10] Pelesz J., Geschichte der Union der Ruthenischen Kirche mit Rom, Wien/ Mechitaristen 1880, vol. II, pp. 818-30. Тут йдеться про єпископів Семашка, Зубка і Лужинського, які були наставлені царським урядом, щоб знищити унію.
[11] Розходиться про декрет Урбана VIII з дня 27-го лютого 1624 і про конституції Бенедикта XIV “Etsi Pastoralis» (1742) і «Allatae sunt» (1755).
[12] ASV, Acta S. C. Consistorialis; Baran A., Progetto, p. 458-459.
[13] ASV, Acta S. C. Consistorialis; Baran A., Progetto, p. 459-460. «ІІ 7/8. Padre si propone d’interessare la religione dell’augusto Imperatore e Re a cooperare coi suoi ajuti e colla sua protezione alle misure che dalla stessa Santita Sua si giudicherebbero convenienti al bene spirituale della Nazione Rutena. Fra і vari provvedimenti che in questa considerazione si presentarono come vantaggiosi a quel fine, uno ve n’e che sembra dover essere il principale, cioe quello di dar ai Ruteni un Capo Ecclesiastico fornito di particolare onoranza e di convenienti prerogative, il quale sotto la necessaria dipendenza dalla S. Sede abbia poi il modo di proteggere il rito Ruteno e di rimttterlo in quello splendore che gli conveniene… Ora pertanto se si vuole onorare і detti Ruteni col sottoporli ad un superiore ecclesiastico di maggior grado, converrebbe dar loro un Primate о un Patriarca. II Patriarca sabble al certo gradito da essi assai piu, come quello che piu si confa alle antiche abitudini delle Nazioni orientali…».
[14] Там же.
[15] Baran A., Progetto. p. 461.
[16] Там же.
[17] ASV, A. Nunziatura di Vienna, vol. 280F, f. 79v-80.
[18] Там же . 83-83v.
