Нижче друкуємо особливо цікаву й дуже актуальну статтю, яка не мас безпосереднього відношення до релігії, але вона показує, як проходили процеси в українському селі чи точніше в українських селах. Тому радимо цю статтю нашим читачам. Це дасть нам можливість зрозуміти ситуацію під сучасну пору на Україні. Ми побачимо, як багато знищено і скільки треба буде попрацювати, щоб направити цей стан.
Редакція
Важко в наш час бути вчителем. Бо рідко хто знає, як боляче обривають педагогові руки оті пишні букети квітів, які так радо вручають діти своєму вчителеві на урочистостях з нагоди останнього дзвінка. І хто відає, що душу вчителя в цей світлий і радісний день нестримно пече вогонь докору власного сумління: «Я не навчив вас, діти! Чуєте мене? Я не навчив вас!».
А були серед них, отих, кому вчитель так і не зумів прищепити любови до науки, поваги до загальнолюдських цінностей, прекрасні, здібні, навіть талановиті діти.
Чому ж не навчив? Невже не вистачило в учителя знань, пориву до роботи? Ні! Тут причина криється значно глибше. Учитель просто не міг навчити. А не міг зробити цього тому, що цих знань, які він повинен був дати своїм підопічним, нікому не потрібно.
Виявляється, радянська держава може успішно обходитися без розумних, грамотних людей, досконало озброєних знанням. Парадокс? Та де там! На протязі десятиріч «гегемоном» суспільства в радянській країні виступав пролетаріят, складений в солідній своїй масі з мало компетентних, а то й зовсім неграмотних людей. Якось здійснювати свою «гегемоністську» функцію пролетаріят, в силу своєї інтелектуальної обмежености, не міг. Зате активно переконував усіх у своїй якійсь особливій місії. І тут він домігся свого. Бо ж це була офіціяльна лінія пропаганди партії. І людей таки переконали, зуміли довести їм, що навіть слабо грамотний, мало компетентний чоловік, раз він пролетарій, та ще й член партії, може бути «гегемоном».
Чи не тому в нас зараз ведеться така гаряча дискусія про так званий пріоритетний розвиток села, що колись уся увага держави була звернута на задоволення потреб «гегемона» суспільства, а не на забезпечення хоча би найнеобхіднішим із того, що потрібно селу. Бо ж селянин у радянської влади завжди був дрібнобуржуазною масою, реакційною у своїх устремліннях.
Партії, комуністичному режиму потрібні були сліпі виконавці злочинної волі диктатури. А для цього не обов’язково було мати знання чи навики кваліфікованої праці. Режим комуністичної влади з успіхом обходився людьми, що могли бездумно вірити комуністичній ідеології, облудним обіцянкам партійних лідерів.
Нарешті, ця тенденція перетворилася в закономірність.
Ще не так давно діти тягнулися до знань, намагалися добре вчитися, одержувати гарну оцінку. Престиж знань у післявоєнні роки був досить таки високий. Однак, цього не можна сказати про часи, які переживаємо.
Зверніть увагу на неймовірний факт. Доведений до відчаю кричущим незнанням учня, вчитель рвучко відкриває клясний журнал і виводить розмашисту двійку. А у відповідь чує від юнака спокійне і цинічне: «Ну й ставте! Подумаєш!».
Отже, не реагує вже цей хлопець на вчительську оцінку. Вона для нього вже втратила всяку дидактичну та виховну суть. Учневі байдужий праведний гнів його старшого друга та наставника.
Виховний ефект оцінки, навчання, та й самого педагога, таким чином, зведений до нуля. Я, звичайно, не маю на увазі всіх шкіл та кожного з учителів. Бо ж знаю дуже добре чимало талановитих педагогів, справжніх майстрів своєї справи, які, однак, не спроможні змінити становища. І тому сьогодні маємо так багато педагогічного браку, який проявляється у постійно зростаючій злочинності серед підлітків, духовній розбещеності, наркоманії.
І не можуть зупинити жахливого цунамі моральної деградації на скомунізованій Україні ті поодинокі острівці відносного педагогічного благополуччя.
Нинішньому учневі не потрібні знання. Навіщо? Адже в Києві чи в іншому великому місті живе добрий дядечко, от він і постарається влаштувати юного дармоїда на завод.
Саме тут коріння тих численних аварій на виробництві, свідком яких нам доводиться бути. То обвал на шахті, то залізнична катастрофа, то витік отруйного газу, колосальні забрудження навколишнього середовища, в результаті якого десятками, сотнями та тисячами гинуть люди. Все це — неминучий наслідок отого господарювання по-соціялістичному, яке вкорінювалося на протязі десятків років.
В розмові з колишнім партійним та державним діячем О. П. Ляшком народній депутат В. О. Яворівський довідався про авторитетну думку цього вчорашнього лідера відносно цих страшних катастроф, які ми маємо на Україні. Зокрема,
О. П. Ляшко вважає, що причина аварії на Чорнобильській АЕС є соціялістичний спосіб виробництва.
Був період, коли ці катастрофи кваліфікувалися, як диверсії «ворогів народу». Люди вірили, що причиною загибелі худоби є не відсутність кормів, а отруєння тварин, яке вчинили вороги радянської влади. Це було цілком вірогідно, бо ж «диверсанти» самі признавалися в своїх «злочинах». І тому навіть діти вигукували чи не найголосніше за всіх, вимагаючи для «ворогів народу» найвищої міри покарання. Ви можете собі уявити міру моральної деградації суспільства, в якому діти вимагають кривавої розправи над людьми!
Після смерти Сталіна вже не діяв образ «диверсанта». Тут вже потрібно було шукати інших способів, які допомагали б якось пояснити кричущу неорганізованість виробництва. Отже, всі негаразди в промисловості та в сільському господарстві просто окривалися від пильного ока світової громадськости.
А скривати було що. Низька продуктивність праці в сільському господарстві, важкі умови праці, крайньо низький рівень механізації трудомістких процесів — усе це сприймалося радянськими людьми, як нормальне явище, тимчасове, яке під мудрим керівництвом партії буде ліквідоване в найближчий час.
Суцільний обман людей, що були зайняті в колгоспах, мав виховний вплив на колгоспників. Люди зрозуміли, що їх обманюють. А тому почався процес поступового вимирання сіл. Не допомагали пропагандистські трюки офіціяльних засобів інформації, які намагалися видати бажане за дійсне, коли повідомляли, що десь у якомусь селі після закінчення десятої кляси учні-випускники вирішили всією клясою піти на ферму і присвятити своє життя благородній праці тваринника. Якщо й вірили цим небилицям, то дивилися на тих випускників, як на викінчених наївних молодих людей з погано розвиненим почуттям гумору.
Ще одне джерело небажання наших учнів здобувати знання. В колгоспі на кожному кроці відчувається безгосподарність. Тут усе належить народові, а, отже, нікому. Ніхто не відповідає ні за що.
А безгосподарність якраз і вимагає некомпетентних працівників, безвідповідальних та позбавлених ініціативи. Отже, саме тут і знайдуть своє місце оті вічні двійочники, ліниві учні, яких практично неможливо було примусити вчитися.
Розповідає мені мій добрий знайомий, що вже не один десяток років трудиться у великому колгоспі.
Закупив колгосп імпортний механізм для обробітку цукрових буряків. Розплачувалася за імпортне диво держава золотом. За кордоном за допомогою цієї машини люди швидко і досить ефективно здійснюють проривку рослин, отже, в колгоспі така купівля вельми потрібна. Та, на жаль, механізатор, якому доручили освоїти машину, так і не зумів розібратися в складнощах закордонної новинки. Довелося передати закуплене заморське диво іншому механізатору. Але й той не зумів вивести машину на поле. Так і не вдалося скористатися розумною машиною. Поставили її на відкриту площу, під дощ. Там її й розкомплектували. Хоч-не-хоч, а довелося й далі вести обробіток цукрових буряків дідівською методою за допомогою допотопної сапи.
Кожного понеділка в школі проводиться так звана лінійка, на якій підсумовуються успіхи учнів за минулий тиждень. Згадуються прізвища «двійочників». Стоять вони, злегка похнюпившись, терпляче очікують, коли, нарешті, закінчиться ця церемонія. Думаєте, вони переживають трагедію? Та ніскільки! Незнання не гнітять їхні юні душі. Навпаки. Скільки пихи, а то й одвертої зневаги до вчителя відчувається в очах таких дітей. «Не треба мені отієї вашої науки! Обійдуся!» — прочитаєте ви в цих очах, якщо тільки уважно придивитеся.
Звідки це в невинних дитячих душах? Який злочинець отруїв серце юної людини?
А ви послухайте, що говорять батьки дома, що вони вкладають у дитячу душу. Та ж це суспільна антипедагогіка. Як могло дійти суспільство до такого рівня духовного озлиденіння, щоб батько міг сказати дитині речі, від яких її душа холоне і черствіє? Ось говорить батько своєму синові: «Учися і підеш у місто. А не будеш учитися, то будеш працювати в колгоспі, як я ось».
Господи! Спадкоємний хлібороб наставляє свого нащадка, щоб той якомога швидше, одержавши сякі-такі знання, тікав з села, від хліборобської праці! В цьому, звичайно, є свій сенс. Адже ніхто з молодих людей не хоче залишатися в тому непроглядному пеклі — в колгоспі. Ідуть наші випускники будь-куди, аби тільки не таскати на собі важкого ярма колгоспної підневільної праці.
Де ви, захисники колгоспного способу виробництва? Чи й тут ви будете звинувачувати вчителя, що так погано працював, не прищепив учням почуття любови до рабської праці в колгоспі так, щоб учні всією клясою вирішили б одягти міцну шлею колгоспного господарювання, тобто назавжди впрягтися у виснажливу роботу на фермі, в ланці по обробітку просапних культур чи в тракторному стані.
