(Продовження з березневого числа)
А робота тут справді каторжна. І діти бачать, як вона виглядає, ця робота, де на сьогоднішній день ще так багато ручної праці, де збиральні роботи нерідко затягуються до зими, як це мало місце в 1991 році у Вінницькій області, яку хтось ніби в насмішку назвав «цукровим Донбасом», виробництво цукру стало прокляттям для людей.
Журналіст українського радіо В’ячеслав Козак зустрівся в Немирівському районі з колгоспниками, що пізньої осени збирали врожай цукрових буряків. Моросив дощ, під ногами хлюпотіла промокла земля. А жінки, в резинових чоботях чи в калошах бабралися в цьому болотищі, рятуючи врожай солодких коренів. «Ми забуті люди, — сказала журналістові колгоспниця. — Про нас забули, що ми є на світі».
Це якийсь суспільний жах. Знущання над людьми. А тепер уявімо собі, як на все це повинні дивитися діти. Чи зможуть вони після цього полюбити працю в колгоспі, та й взагалі всяку працю? Та ні, звичайно. І вини школи тут, зрозуміло, немає і не може бути. Звідси й тягнеться оте страхітливе небажання молодих людей працювати, чесним трудом заробляти собі на щасливе, наповнене творчістю життя. А такий нігілізм породжує зневажливе ставлення молодих людей до колгоспників. У їх уявлені це люди нижчого сорту.
Зараз у багатьох колгоспах на Україні не вистачає людей. Нема кому працювати на фермі, катастрофічне становище з обробітком просапних — бракує жінок, не вистачає механізаторів.
Колгосп виходить із становища, як може. Наймають людей із інших областей, залучають до роботи учнів місцевих шкіл.
Зупинимось на роботі, яку виконують діти. Що ж це за робота? Виведеш дітей на те поле, одні нарікання і чуєш від них. А воно й справді. Холодно, вітряно, дощ, болото. І величезна, скільки оком кинь — цукрова плянтація. Діти повинні голими руками смикати за гичку ваговиті цукрові корені, які перед цим, хоч за це спасибі керівництву колгоспу, спеціяльним агрегатом підорали. Хоч сяка-така підмога дітям є.
Правда, окремі корені не так просто підорюються і не піддаються дитячим рукам. От тоді доводиться брати в руки спеціяльний пристрій — дрючок з двома гаками на кінці. Бере дитина в руки цю «малу механізацію», зачіпляє гаком буряк і, допомагаючи собі ще й мотузкою, перекинутою через плече, дістає клятий корінь з промоклої землі.
Та хіба таким способом можна виховати в дітей любов до сільськогосподарської праці? Та ні, звичайно. Навпаки, доводиться кожного разу буквально під силою адміністративного тиску вести дітей на поле, на цю так звану допомогу рідному колгоспу, а насправді каторгу.
Протягом останніх десятиліть жахливо потерпіло українське село. Колись багатолюдні сільські вулиці збезлюдніли. Хати, що сповнялися дитячим гомоном, дивляться зараз забитими хрест-навхрест вікнами на світ. Село вимирає на нашій славній Україні.
Але ж чому? Причин для цього ніби й немає, якщо зважити, що колись подібне траплялося хіба що під час епідемій, голоду та воєнних лихоліть.
Однак причина є. І вона страшніша за перелічені вище біди. Молоді люди тікають з села. Від хліборобської праці своїх батьків тікають. Влаштовуються в містах на випадкові роботи. Аби лише не в колгоспі, де «…робота тяжкая, ніколи і помолитись не дають».
Молодій людині тут перспектив ніяких, крім хіба що рабської праці та жалюгідної подачки на трудодень.
Тут уже підозріваю заперечення з боку захисників колгоспної системи виробництва. Як же так, скажуть, у колгоспі гарна оплата праці, люди задоволені. Чого ще треба?
Докази всі, як кажуть, як на долоні: люди хотять колгоспів, не уявляють собі якоїсь іншої системи господарювання, крім того, як працює каторжно цей колгоспник. А тоді звідси й виводьмо оту заробітну плату. Тваринники, скажем, дуже часто працюють без вихідних. Робочий день ненормований. Дуже часто доводиться працювати і після закінчення робочого дня. Надто коли трапляється якась поломка. А це має місце доволі таки часто. Хоч-не-хоч, а треба засукувати рукави і братися до роботи, хоч давно треба було би відпочити від виснажливої роботи протягом дня.
А чи знають тваринники, що таке відпустка? Та ніхто з них і не чув про таке.
А на все це дивляться діти. І висновки роблять: треба тікати з того колгоспу, бо ж угробиш і здоров’я, і молодість на каторжній роботі і не доробишся, хоч як би не викладався.
Село на Україні завжди було осередком, у якому зберігались і розвивались кращі традиції народу. Українське село ніколи не було осідком затурканих та закомплексованих людей. Село дало світові геніїв Г. Сковороду, Т. Шевченка, І. Франка.
Іноземці бачили колись українське село не таким, як вони бачать його сьогодні. Ось що пише про наші села відомий мандрівник Павло Алепський: «… По всій землі русів, тобто козаків, ми помітили в них гарний звичай, який привів нас у подив, а саме: усі вони, крім небагатьох уміють читати і знають порядок молитов та (церковні) співи, навіть більшість їхніх жінок і дочок. При цьому священики навчають навіть дітей-сиріт і не залишають їх тинятися (вулицями) без знань, тому що сиріт у цьому краї козаків не злічити, бо, як ми помітили самі, з часу появи гетьмана Хмеля і досі (цей край) є у жахливих війнах».
Прекрасні традиції народньої педагогіки на Україні, що тягнулись ще з часів язичництва, мали гарний виховний вплив на суспільство. Вони були тісно пов’язані з сільським господарством і відображали кращі риси народу України: працьовитість, любов до землі, домашніх тварин, до природи.
Не зайвим буде знати, що язичницькі традиції народньої педагогіки не були відметені після прийняття християнства, а продовжували працювати в нових умовах.
Не так трапилося після жовтневого перевороту 1917 року. Більшовицький режим відкинув усе, що тільки було в якійсь мірі зв’язане із «старим світом». Народні педагогічні традиції на Україні були знищені «до основанья», «а затем» не було створено нічого на місці сплюндрованого. Отже, молодь почала неухильно скочуватися на манівці. Остаточного удару по народніх педагогічних традиціях було завдано під час організації колгоспів.
Виховання в праці, яке постійно реклямувала «радянська педагогіка», виявилося безсилим зупинити процес деградації молоді. Важкі умови праці, свідками яких були діти кожного дня, на кожному кроці виробляють у дітей буквально відразу до хліборобського ремесла. Праця в сільському господарстві стала для селянина лише джерелом, у якому він черпав засоби для життя. Але ж колись ця праця була ще й невичерпною криницею радости і творчого надхнення. Як гарно тут усе було продумано народньою педагогікою. Вся поведінка людей була строго регляментована сільськогосподарським календарем, порушивши якийсь селянин наражав себе на невдачі в господарюванні.
Взяти Різдво Христове. Скільки цікавих виховних моментів тут можна відшукати. І все це було бездумно знищено.
Вертеп — це незамінний атрибут народньої педагогіки, атрибут, що не має собі аналогів у світовій культурі. Саме у Вертепі якнайтісніше переплелися релігійні традиції найдревніших часів з традиціями сільськогосподарської культури на Україні. То як же можна так легковажно відкидати ці, віками витворювані традиції? Адже ми народ, що з діда-прадіда виростав у тих традиціях, примножував їх та вдосконалював.
Був зруйнований чудовий пласт української народньої педагогічної культури. В селі стало скучно жити, замовкли знамениті на ввесь світ українські народні пісні, завмерли прекрасні традиції, на яких виховувались цілі покоління українців. Натомість появилася робота важка, виснажлива, що нікому із колгоспників щастя не приносила.
Почалися знущання над людською гідністю колгоспників. Анекдотом стало, коли голова колгоспу на початку врожайного року обіцяв золоті гори людям. А коли приходила пора розраховуватися з ними, то колгоспникам пропонували жалюгідні грами, на яких прожити було неможливо.
Випускники шкіл продовжують тікати з села. Отже, процес обезлюднення українського села продовжується. Сини і дочки хліборобів, які за інших умов могли би й самі стати хліборобами, влаштовуються у містах на некваліфікованій роботі, одержують сяку-таку заробітну плату, а в селі появляються лише для того, щоб напакувати валізи та просторі сумки шинками, ковбасами та іншими продуктами. Бо ж батьки, крім роботи в колгоспі, ще й зайняті вдома скромним домашнім господарством. Діти ж мовляв, у місті, треба допомогти.
Тут скривається ще одна антипедагогіка. Онуки ж бачать, що батько та мати не везуть бабусі та дідусеві дорогі подарунки, а від них таскають такі сітки та валізи, що руки обриваються. Отже, діти складають собі уявлення, що їм хтось повинен у житті завжди щось давати. Просто так, оскільки вони якась особлива, елітна порода людей.
Ось звідси зараз і оте зверхнє, цинічне ставлення до «колхозника», місія якого на цьому світі — поставляти «еліту» різними смачними речами.
Серце кров’ю обливається, коли бачиш у місті жінку, що приїхала в обласний центр, щоб продати продукти власної праці. Коли вона входить у трамвай, у неї обов’язково щось мусить впасти з рук, когось зачепити повинна своїм мішком. І тоді на неї сипляться найдобірніші образи, які тільки можуть придумати радянські люди для своїх співвітчизників. «Чисту» міську публіку, бачите, шокує і одяг колгоспниці, і той мішок, у якому вона привезла продукти для тих же міських жителів, які зараз так витончено її зневажають.
Уявляєте собі, що розкаже ця нещасна, обпльована міщанами жінка вдома своїм дітям та онукам, коли приїде з того міста? Та зрозуміло, що ця мати не захоче нізащо, щоб її нащадки несли такий же комплекс неповноцінности на собі, як вона.
От і йде повним ходом відтік людей із села в місто.
Зруйнована ціла система української народньої педагогіки, що складалася на протязі віків. Ця система народньої педагогіки мала неповторний хліборобський характер. І не варто соромитися, що ми — нація хліборобів. У цьому наша гордість, бо ж ми внесли в цей вічний океан вселюдської діяльности дуже багато неповторних та оригінальних елементів виховання.
Наше коріння хліборобське, і в цьому наша сутність. Добре випечений запахущий буханець хліба такий же вартісний для суспільства, як і електронна мисляча машина. Одне одного дуже гармонійно доповнює. Пригадаймо, як гордився хліборобським своїм корінням наш знаменитий поет В. Симоненко, як високо цінив він свого предка, який
Щоб жерли ви булки і сало,
Віками пер соху-плуг.
Хіба для історії мало
Цих видатних заслуг?
Розтліваюча суть колгоспного виробництва продовжується. І, на жаль, не видно цьому процесу кінця. Село продовжує вмирати. І не видно сили, щоб зупинити деградацію суспільства.
Багато складових частин народньої педагогіки ми вже втратили назавжди і безповоротньо. І втрачаємо далі. Бо ж колгосп живе. Його підтримують учорашні компартійні функціонери, яким байдужий завтрашній день України. Розпад українського села іде повним ходом. І для цього є всі підстави. Зверніть тільки увагу. В багатьох колгоспах склалася зараз катастрофічна ситуація. Якщо яких-небудь ще п’ятнадцять років тому назад на одну жінку, що працювала в ланці, припадало по півгектара площі цукрового буряка, то сьогодні вже по шість, а то й по сім гектарів. Молоді люди в ланці — рідкість. Бо ж тут справді треба мати і здоров’я та силу неабияку. А в ланці працюють в літах уже жінки. Придивіться до них, які це рано постарілі, знищені важкою працею люди. Серед них багато хворих. Однак працювати вони змушені. Діти в місті, треба допомагати тою копійкою.
Що ж буде через яких-небудь десять-п’ятнадцять років, коли нинішнє покоління жінок, зайнятих на обробітку просапних, відійде? Ніхто не може дати відповіді на це питання. От і доводиться державі платити золотом за хліб, який у нас не можуть виростити в достатній кількості. А діти знають це. І дуже часто ставили такі питання своїм учителям. І продовжують ставити і зараз. Колишні компартійний знімають шалений галас, забороняючи давати правдиву відповідь. Що, мовляв, розпалює ворожнечу в країні. А ще залякують людей, що розвал колгоспу викличе голод. От молоді люди стоять на роздоріжжі. Куди іти, кому вірити?
Колгосп обходиться, як може. Користуються найманою працею, продовжують залучати до роботи в колгоспі дітей місцевих шкіл.
А діти не тільки надають таку допомогу «рідному колгоспу», а й учаться зневажати людську працю. Свідчу: не знаходяться зараз серед моїх учнів бажаючих обробляти тих шість-сім гектарів цукрового буряка, надто ж пізньої осени, в гумових чоботах, під дощем, холодним та надокучливим, а то ще й із снігом.
Прихильники учорашньої «всесильної, керівної та направляючої» стіною стоять проти українського фермерства. І висувають при цьому ніби й справді вагомий аргумент: хто ж візьме землю?
Воно й справді, ніби немає бажаючих до праці на своєму полі. Дійсно, не спішить колгоспник стати українським фермером. Де ж та молодь? Її ніби немає. Однак аргумент колишніх компартійників цинічний, як і завжди. Спочатку обрізати соколові крила, а потім щиро дивуватися, чому ж могутній птах не хоче літати.
Комуністичний режим робив усе, щоб убити в душі селянина любов до хліборобської праці. Нинішнє молоде покоління, виховане в такому дусі, що й справді багато юнаків та дівчат не ризикують узятися за власне господарювання.
Однак дух хліборобського ремесла живе в душі українського народу. І є надія, що в недалекому майбутньому відродяться кращі традиції українського господарювання, так по-варварськи спустошеного більшовицьким режимом. І відродяться кращі традиції української народньої педагогіки.
Україна прокидається від комуністичної летаргії. Пробудження важке. Його передбачав ще наш великий пророк Т. Шевченко:
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Прокладає Україна свою першу борозну. На отруєному Чорнобилем полі, в запущеній і вкритій чортополохом людській душі.
Дай, Боже, щастя, тобі, Україно!
