Ad libitum
У попередньому числі «Патріярхату» Василь Рудейко у статті «Катехизм УГКЦ – свідомий чи не свідомий крок до літургійної реформи?» торкнувся питання практики семиразової молитви у нашій Церкві. Щойно під кінець статті автор від теоретичних міркувань про кількість і характер богослужінь добового кола перейшов до реалій, а саме: «богослужіння вечірні та утрені, що є наріжними каменями щоденної молитви Церкви, стали винятковою особливістю святкових днів», а «душпастирі ламають голови над тим, який ще із елементів літургії св. Івана Златоустого можна було б скоротити, аби втиснути цю молитву в годину, сорок п’ять хвилин, півгодини».
Для більшості чернечих згромаджень нашої Церкви семиразова молитва вже давно стала радше символічною, позаяк їхнє молитовне правило орієнтоване на «василіанський мінімум»: пів години розважання (медитація), пів години спільної молитви часослова (переважно утреня) та Божественна Літургія (Євхаристія). Молитовний мінімум («три в одному») переважно виконують в рамках ранішньої двогодинної молитви. Все решту залишається на совісті ченця у просторі ad libitum «приватної» молитви.
Витоки такого стану речей можна було б шукати в історичних обставинах, зокрема в «латинізації», що в нашій Церкві традиційно відбувалася під керівництвом оо. Єзуїтів. Їхні правила взагалі не передбачають для ченців спільної молитви часослова, що в часи св. Ігнатія Лойоли було справжньою революцією. (Закріплений у конституціях оо. Василіан «молитовний мінімум» часто називають «єзуїтським»). Однак дуже помиляються ті, хто сприймає ігнатіанську духовність як полегшення чернечого життя.
Насправді «латинізація» тут ні до чого. Правило «три в одному» радше обумовлене сучасним ритмом життя, що вимагає цілоденної активної пасторальної діяльності поза межами монастиря. Навіть для монахів й монахинь Студійського уставу семиразова молитва все частіше звучить як вимога неможлива для реалізації в щоденному житті. Звісно, багато залежить від елементарної чернечої аскези, зокрема від вміння зосередитись на головному, відкинувши другорядне. Незаперечним є також факт, що характер і якість спільних богослужінь залежить від організації простору ad libitum особистої молитви.
Ad fontes
У християнській чернечій традиції незалежно від обряду основу келійного правила складало читання Псалтиря. Устав преподобного Антонія Великого наказував ченцеві, перебуваючи у келії, почергово займатись рукоділлям, читання псалмів та молитвою. Поступово на основі келійної почала формуватись практика спільної псалмодії. У писаннях Йоана Касіяна Римлянина згадується суперечка монахів про те, «скільки псалмів повинно міститися в спільному богослужінні». Ченці пропонували різну кількість псалмів: 50, 60 і більше. Ангел, що втрутився у суперечку, виявився більш поміркованим, визначивши достатніми для спільного богослужіння 12 псалмів. До речі, якщо підрахувати загальну кількість псалмів Утрені з Першим часом, виходить навіть на один псалом більше (не рахуючи тропарів, кондаків, стихир, канону і т.д.). В такому випадку розкритиковане Василем Рудейком поєднання в катехизмі УГКЦ Утрені й Першого часу може стати якщо не приводом для літургійної реформи, то принаймні підставою для визначення чернечого мінімуму: Утреня з Першим часом і Євхаристія. Але, навряд чи у парафіяльних храмах вдасться замінити щоденну Божественну літургію св. Йоана Златоустого «причастям перeдосвяченими Дарами під час короткого богослужіння чину Ізобразительних», як це пропонує Рудейко, проте у чернечих спільнотах така практика могла б стати цілком реальною вже тепер.
Монашество завше задавало тон як у спільній літургійній молитві так і практиках особистої молитви. Останнє нас більше цікавить, зокрема відродження молитви Псалтиря. Катехизм УГКЦ «Христос наша Пасха» зазначає, що основою і змістом правила семиразової молитви є «книга Псалмів, поділена на катизми, що переплітаються з іншими моліннями». Поступовим додаванням гімнів, стихир, тропарів, кондаків структура псалмодії ускладнювалась, виокремившись в окрему літургійну книгу богослужінь під назвою «Часослов». Сформована у монашій традиції структура богослужінь візантійського Часослова настільки складна (особливо Утреня), що він практично не надається для приватної молитви. Для порівняння, в латинській традиції останнім часом навіть миряни почали включати Часослов в особисту молитву, для чого регіональні літургійні комісії розробили спрощені варіанти «Часослова для мирян». Однак як форма спільної молитви, Утреня чи Вечірня у парафіяльних храмах латинського обряду практикуються рідко і здебільшого під час різдвяного чи великоднього посту.
Тобто, в латинській традиції існує крайність: спільним богослужінням є лише св. Меса (Євхаристія), а все решту належить до простору приватної побожності. Попри те, що у візантійській традиції поняття Літургії значно ширше і включає не лише богослужіння Євхаристійної прослави, таку саму тенденцію спостерігаємо і в греко-католицизмі. Що більше – справи з молитвою Часослова виглядають навіть гірше. Якщо в латинській традиції Часослов принаймні присутній у просторі приватної молитви не лише священиків, але й мирян – у греко-католицизмі простір особистої молитви заповнений масою різних паралітургійних практик на кшталт «молитов св. Бриґіти» та незліченного числа «девятниць». Наростаюча популярність «сакральних турів» до Меджугор’я формує примітивну ментальність практикування різноманітних форм «вервиць», включно із «вервицею визволення», котра порівняно недавно «примандрувала» із латиноамериканських теренів. Що більше, найактивнішими «апостолами» таких паралітургійних практик частенько стають представники чернечих згромаджень, особливо жіночих.
Можливо справді варто піти за прикладом Римо-католицької церкви і розробити спрощений варіант візантійського часослова для мирян, щоб їхня особиста молитва сприяла легшому переходу до участі у молитві літургійній? Має рацію Рудейко, коли, покликуючись на «давню традицію єрусалимської катедри», пропонує Перший час як альтернативу «складної щоденної Утрені, особливо тоді, коли вона відбувається не як спільнотне богослужіння, а як особиста молитва».
Але окрім Часослова існують інші літургійні Тексти, що надаються для особистого молитовного правила, зокрема новий катехизм УГКЦ згадує й Псалтир, 20 катизм якого мали б прочитуватись протягом тижня, а також «над усопшим мирянином як вираження його молитви до Бога» (пункт 649). В розділі про практику молитви на першому місці катехизм подає «молитву псалмами», цитуючи при цьому св. Василія Великого: «Псалом для початківців – початок, для тих, що зростають, – зріст, а для досконалих – звершення, голос Церкви, радість святкових днів, розбудження спасенного в Бозі смутку. Псалом – діло ангелів, творіння неба, пахощі духовні» (пункт 648).
Щодо практики молитви на вервиці катехизм покликається на буллу папи Пія ІХ з 1569 в якій вервицю названо «псалтирем Пресвятої Богородиці», пригадуючи історію її виникнення із практики проказування 150 «Богородице Діво» замість такого ж числа псалмів Давида (пункт 695), причиною чого була неграмотність більшої частини вірян. Однак тепер, коли всі грамотні, що перешкоджає повернутися від «псалтиря Пресвятої Богородиці» до «псалтиря Давидового»? Саме Псалтир міг би стати своєрідним «часословом для мирян» і в цьому нічого нового немає, оскільки таким він і був в духовній історії України, зробивши вирішальний вплив на творчість Тараса Шевченка. Саме за аналогією до музичного інструменту «псалтиря» український поет назвав свою збірку «Кобзар». Саме псалми сформували в Шевченка загострене відчуття правди та разючі контрасти між «садок вишневий коло хати» й «вражою злою кров’ю». На Закарпатті досі є миряни (не враховуючи церковних дяків), які практикують читання Псалтиря над усопшим. В Галичині ця традиція практично занедбана і за таких обставин має перспективу цілковито щезнути попри те, що греко-католицькі видавництва «Місіонер» й «Свічадо» подбали про видання доволі зручних для щоденного користування молитовних Псалтирів.
De profundis
Заклики до відродження молитовних практик із аргументацією «бо це наша давня традиція», тепер не мають жодної ваги. Більшість вірян мислить дуже прагматично, в тому числі і в питаннях духовних. Можна скільки завгодно закликати наших вірян замість Меджугор’я радше відвідувати Зарваницю, це нічого не дасть, бо в Меджугор’ї, як кажуть самі «меджугорці», вони «почуваються добре, бо там живе Богородиця». Можна скільки завгодно закликати поруч із вервицею дати перевагу Псалтирю, це не матиме жодного успіху, бо молячись вервицю в Меджугор’ї вони «почувалися добре» і тому переконані, коли робитимуть так надалі, забезпечать собі в майбутньому не лише постійні «добрі почування» але й успіх у справах світу цього, зокрема у бізнесі й політиці. Все це знаки незрілого й інфантильного трактування духовності, сформованої неправдою, котру в нашому світі високих технологій систематично закладають вже з шкільної лави, а саме: сучасній людині доступні всі засоби, щоб прожити це життя без страждань і болю, без духовної темряви й безвиході. Цю ілюзію «підгодовують» медії, передовсім реклами, адже щоб «почуватися добре» необхідно зовсім небагато: жуйка для чарівної посмішки, прокладки для комфорту в критичні дні, пиво для дружнього спілкування, стимулюючий засіб для чоловічої потенції й травлення кишечника, щоб і під час випорожнення «почуватися добре». Ілюзія технологічного прогресу полягає у цілковитому запереченні реалій динаміки життя: на того, хто хоче «почуватися добре» і відчайдушно намагається захистити себе від страждань всіма можливими, в тому числі «духовними» засобами, рано чи пізно чекає доба темряви, страждань і болю.
Лише автентичне духовне життя повертає людину до дійсності, яка передбачає постійну динаміку станів: на зміну «добрим відчуттям» початківця завжди приходять зовсім кепські стани того, хто вирішив іти далі. Духовне життя можна назвати таким лише тоді, коли людина, всупереч спустошуючим відчуттям богозалишеності, всупереч трагічному сценарію життєвих перипетій, продовжує твердо стояти перед Богом. Це високе мистецтво життя в умовах жорстокої реальності можна засвоїти пройшовши через школу молитви Псалтиря, де постійно еквілібруємо між натхненним «Благослови душе моя Господа» 103 псалма Вечірньої і безжалісним «мене залічено до тих, що сходять у яму. Я став як чоловік, що допомоги не має. Поміж мерцями моє ложе, немов убиті, що лежать у могилі, що їх не згадуєш уже більше, що їх відтято від руки Твоєї» псалма 87 з Утрені, від якого стигне кров у жилах. Якою логікою керувався той, хто підбирав псалми для Утрені? Як можна розпочинати день словами «Ти віддалив від мене товариша і друга, а із знайомих у мене тільки темінь»? Звісно, для тих хто прагне завше «добре почуватися» і вправлятися в техніках «позитивного мислення» це повний абсурд, але не для тих, хто шукає зцілення через правду, якою б жорстокою вона не була. І правдою є те, що важко встояти, втримати рівновагу перед лицем святої Правди, тому «сливе захитались ноги, майже схибли мої кроки. Бо я заздрив беззаконним, дивившись на щасливу долю грішних. Вони бо мук не знають, ціле й гладке в них тіло. Вони не знають людських злиднів, і їх не б’ють, як простих людей… Ось вони, оті грішники, завжди безпечні, вони вбиваються в багатство» (Пс.72). Авжеж, для них все влаштоване так, щоб завше «почувалися добре», в тому числі «духовно»: атрактивні пропозиції паломницьких центрів і номери-люкс реколекційних центрів.
«І почав я міркувати, щоб те збагнути, але важкий він був – той труд – для мене. Аж поки не увійшов я у святиню Божу…» (Пс.72). Із сучасною високотехнологічною цивілізацією пов’язаний ще один аспект – проблема читання як процесу сприйняття Тексту, з чим у безпосередньому зв’язку перебуває концентрація, зосередження. Сучасній людині все важче і важче читати Тексти наповнені духовним змістом й символікою. Питання не в герменевтиці, не в тлумаченні й розумінні, а у втраті здатності відчувати смак Тексту, здатності робити його присутнім у собі й самому бути присутнім у ньому, увійти в Текст як у святилище Божого храму.
Художнім втіленням людини, що «смакує текст», є образ київського купця Сидора Сухобруса із повісті Івана Нечуя-Левицького «Хмари». Він мав звичай у святкові дні сидіти під гіллястою грушею, «дуже рідко перекидаючи товсті й здорові листки Печерського патерика». «Задоволення від тексту досягається більш глибинним шляхом (і тоді ми справді можемо сказати, що перед нами Текст): коли «літературний» Текст (Книга) переселяється в наше життя, коли іншому письму (письму Іншого) вдається написати фрагмент нашої власної щоденності, коли Текст продукує (вилонює) для себе якесь спів-існування» (Ролан Барт).
Тим часом очі, що звикли ковзати по поверхні газетної шпальти, глянцевих часописів й екрану монітора, всотують основи примітивної психології сприйняття, втрачаючи здатність молитовно зануритись у Текст, молитись з Текстом. На глибину вже не вистачає сил, що більше, вона лякає своєю складною структурою і незрозумілістю. В повісті «Хмари» вміння Сидора Сухобруса поринати у Текст лякає його дочок і вони ховають «небезпечні» книги подалі від батька, турбуючись про його психічне здоров’я.
Тож «коли руйнуються основи, що може праведник зробити?» (Пс.10). Що робити в країні, котра століттями пребуває в стані перманентного транзиту і пишається своїм «високим» покликанням «мосту між Сходом і Заходом», недобачаючи глибини історіософського фаталізму цієї «екуменічно-депресивної» метафори, суть якої – постійний стан невизначеності? Тривала невизначеність вбиває душу, а тримання у невизначеності – основна характеристика політики транзитних країн, мета якої довести людей непевністю до безумства, бо так легше маніпулювати. Медіа-імперії допомагають підтримувати атмосферу анемічної покірності, вчать швидко забувати, закладають на ментальному рівні біологічні закони адаптації – втрату здатності реагувати на зовнішній подразник не лише фізичного, але й духовного характеру. Але справжнє мистецтво починається тоді, коли шукаємо відповідь на екзистенційні проблеми, що глибоко вражають нашу і без того зболілу суть: хвороба дитини, смерть в родині, втрата близької особи, втрата роботи, пенсійний засуд на повільну смерть. Де шукати відповідь на ці запитання? В політиків, бізнесменів, в підручниках із серії «self help», в реколекційних домах чи пропозиціях мережі «сакрального туризму»? Що робити, коли з одного боку маємо страх зазнати ще більших втрат, а з іншого – перед лицем тих, хто закликає нас припасти до «джерел духовності», почуваємося вичерпаними, зайвими і непотрібними. «І як ви можете душі моїй сказати: «Лети, пташино, в гори!» (Пс.10). Де сховатись від нестерпного, наростаючого шуму політичних гасел й брехні передвиборчих баталій? Як зробити нечутним вереск тих, кого називають «політичною елітою»? «В їхніх устах немає правди, серце в них – пропасть; гортань їхня – гріб відкритий» (Пс.5) В житії преподобного отця Теодосія Печерського оповідається, як докучали йому духи після повечірнього співу: ледве сідав він спочити, як у печері підносився шум численних бісів, «немов вони їхали колісницями; інші ж били у бубни, ще інші гуділи на сопілках». Але як тільки Преподобний підводився і починав співати Псалтир Давидів, нестерпний гамір одразу стихав.
Справді, Псалтир одне з небагатьох місць, котре залишається непідвладне медіа-імперії, технофашизму «політичної еліти», контролю «бізнесюхів-смотрящих» із перших лав церковних. Цей Текст призначений не для роздумів, а для того щоб прикликати зціляючу Божу присутність, надати структуру «мисленим очам серця нашого», формуючи в такий спосіб культуру присутності. Місія Псалтиря не теоретична, а логотерапевтична (терапія сенсом) – надавати сенс життю навіть тоді, коли немає відповіді на наші екзистенційні питання, коли живемо у сірій зоні невизначеності перманентного транзиту «мосту між Сходом і Заходом», коли стоїмо над проваллям безвиході «екуменічної депресії» сучасного постхристиянського світу, об’єднаного своєю неогностичною «невірою в Христа, що прийшов во плоті» (П. Флоренський). Псалтир для випадків, коли більше не можемо ні говорити, ні тим більше молитись, але можемо псалмо-діяти із автором 87 псалма «мене замкнули, і я не можу вийти». Псалтир – це повернення від бароково-просвітницької культури значення до середньовічної культури присутності; це «радикальна готика», де «око слухає» (Поль Клодель) улюблений псалом поетів всіх націй і народів: «De profundis clamavi ad te, Domine» (Ps.129); це «теологія слуху» 140 псалма візантійської Вечірньої: «Господи, взиваю я до тебе, вислухай мене». Останнє співзвучне духовним інтуїціям нашої секулярної пустелі, її уявленню про слух Божий як найважливішу ціху його «присутньої відсутності» в сучасному світі (М. Епштейн). Авжеж, вперше псалми проспівані були в пустелі, де око постійно натрапляло на міражі і лише вухо всотувало присутність…
Французький теолог Анрі де Любак називає Псалтир «книгою обильно сповненою таємниць», в якій пророцтва про Христа і Церкву сокровенно переплетені й промовляють «до нас, через нас і у нас»: «Від фрази до фрази, а часами в одній і тій же фразі, в якомусь постійному переплетінні Христос звертається до нас від власного імені як Спаситель народжений від Діви, а часами він постає невіддільний від членів Своїх, тоді з’являється Церква, але завше, хоч і у двоякій ролі, промовляє одне і теж Його «я»… В Гетсиманському саду, як і на Голготі, Ісус міг промовляти у Своє ім’я, але тією ж мірою Він взивав в ім’я всього людства». Тому молитись Псалтир – означає брати участь у молитві Христа у найдраматичніший період Страсної п’ятниці «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув» (Пс.21) та переможній молитві Його Церкви в неділю Воскресіння «Хай воскресне Бог, і розбіжаться вороги Його, і хай тікають від лиця Його ті, що ненавидять його» (Пс.67). Але псалмодія не матиме жодної сили, якщо її трактувати лише як данину традиції, як повинність, котру треба просто «відбути». Традиція, яка не живе історією життя людей конкретного підсоння, стає мертвою, що в свою чергу спонукає до пошуку аргументів аби якнайшвидше позбутись її непотрібного баласту. Покликання на авторитет Отців Церкви та символізм сакрального числа «7» добового кола молитви так і залишаться темою для дискусії вузького кола теологів та літургістів. Водночас, зрушення в сучасній гуманітаристиці від «культури значення» в напрямку «культури присутності» є чудовим шансом для зародження як теологічно-літургійного так і молитовного руху, котрий може постати із оновленої практика молитви Псалтиря.
о. Олег Гірник
