Коли вимовляємо, чи співаємо ось ці глибокого змісту слова: «Притерпівий за нас страсти Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас» вони переносять нас в інший світ, світ історії Ісуса Христа, світ що виростав на плесі безмежної любови задля якої була пролята кров нашого Спасителя Ісуса Христа. Ці неохопні слова все переносять нас у великопостний період, — час підготовки до страсного тижня, щоби через внутрішню настанову, підсумків своєї душі побачити вічне Господнє царство. Це є час роздумів над цією неохопною містерією приходу і трагічного закінчення Богочоловіка, час роздумів над Його величчю, над Його незбагненими шляхами і рівночасно з тим, це час нашого, кожного християнина зокрема, упокорення.
Здається, що це все таке ясне й зрозуміле, але народ в той час, час майже перед двома тисячами років не був спроможний побачити або хоч відчути нової правди, нової любови Сина Божого, що прийшов на землю, як Богочоловік з всіма людськими прикметами: смутку і радости, страху й відваги, болю і щастя і з властивістю людської смертності. Ісус, як людина перейшов хресну дорогу і помер розп’ятий на хресті у агонії людських болів. Поруч з тим Ісус мав цю Божу невидиму і видиму, але неохопну велику силу. І власне ці факти видимої сили, що збереглись по наш час і які Христова Церква їх відзначає, підкреслює, наголошує і святочно обходить.
Пригадаймо і на хвилину зупинімся над моментом, коли Христос перед самими страстями моливсь у гетсиманському городі. Там Ісус пережив страшну агонію з страху перед тим, що Його чекало. В цьому був вияв Божих і людських елементів. Як Син Божий Ісус наперід знав, що його чекає, але як людина мав страх, треба було видобувати людську силу волі і відвагу, щоб пройти цей тернистий шлях. Як людині Ісусові було незрозуміло, що його найближчі — апостоли не відчували цієї трагедії, яка наближалась. Апостоли не відчували цієї бурі, яка безупинно насувалась. Вони не могли повірити або собі уявити, що Ісус Христос, який творив надприродні чуда стоїть перед трагічною п’ятницею, перед довгим тернистим шляхом який закінчиться розп’яттям.
Після агонії Ісуса Христа у гетьсиманському городі прийшлось випивати гіркість життя на цьому світі. Підкладом до всього була безмежна любов Ісуса Христа до нас, яка перемагала страх перед терпіннями. Ісус свою безмежну любов скроплював своєю невинною кров’ю, на якій зростала, росла й розвивалась любов серед людей до Отця Бога небесного. Це було освячення народження нового на камені жорстокости, і безпощадности. На жаль апостоли Ісуса Христа не могли собі уявити і повірити в те, що їм безпосередньо говорив Ісус Христос, що надходить трагічна п’ятниця, себто закінчення туземної мандрівки Ісуса Христа, як людини, що стане переходом у Божу безконечність з якої за Божим післанництвом Він вийшов.
Перед багатьома стояло і стоїть питання, чому апостоли, які все були біля Ісуса Христа і були безпосередніми свідками Його великих, надприродних чуд, що їх творив Ісус Христос не могли повірити в такий трагічний кінець. Вони не могли собі уявити, що Ісус перенесе таке страшне приниження, бичування, розп’яття і смерть, незробивши якогось чуда, щоби переконати всіх богохульників і лжепророків, що Христос є той, що від Нього все сталося. Велич дотогочасних надприродніх чуд Ісуса Христа засланяла їм побачити весь трагізм. Вони не могли відчути, що дорога до прослави і спасення веде через терпіння, муки і смерть.
Чудо не сталось від самого гетсиманського городу, де Ісус Христос перебував на молитві і в якому Юда Його зрадив своїм поцілунком по через весь тернистий шлях до самого розп’яття і скону на хресті. Ця дійсність була розторощуючою для апостолів. Вони попали в страх, в них ламалась віра і мізерніла велич Христових чуд, яких вони були безпосередніми свідками. Їм здавалось, що це був закінчений період.
Пройдім ще і ще раз, і передумаймо тернистий Христовий шлях і в ньому знайдемо багато змістового для себе самих, для нашого народу для нашої Помісної Української Католицької Церкви, яка все ще переживає агонію трагічної п’ятниці. Різниця між апостолами, а нами є та, що перед апостолами була закрита істина, що прославлення Всевишнього Господа Бога, Сина Божого вела через смерть, а ми вже свідомі того і знаємо, що після Великої П’ятниці невідклично приходить незаперечне воскресення.
І так, роздумуючи у Великий Піст над страстями Ісуса Христа ми повинні не тільки оновитись душевно в Святій Сповіді і Святому Причастю, але в роздумах і в них віднайти ще сильнішу віру у свій нарід і нашу Помісну УКЦеркву. Нас не повинно лякати і зражувати що від нашої Помісної Церкви іноді свої відступають, свої допомагають її розпинати і то на різних ієрархічних щаблях, та у різних світських і не світських сутаннах, бо ж знаємо, що Ісуса Христа зрадив один з Його найближчих апостолів — Юда. Але світ диявола був за слабий, щоби побідити Христову Церкву, яка зросла, поширилась і розвинулась. Кінець туземної мандрівки Ісуса Христа був початком нового світа, спертого на вірі й любові, що є необхідні для людського спасення.
Ми в цей Великий Піст просім Всевишнього Господа Бога, Ісуса Христа та Пречисту Діву Марію, щоби нам дали силу волі й витривалости перетривати й видержати страсний тиждень і велику п’ятницю нашої страдальної Церкви з сильною вірою, любов’ю і надією, що після Великої П’ятниці приходить воскресення. Ми віримо у воскресення нашої Помісної УКЦеркви. Пам’ятаймо, що дорога до воскресення до прослави веде через жертви і страждання і смерть. Ми ще дальше на тернистому шляху, в дорозі до Великої П’ятниці, до світлого воскресення.
