До Вашої уваги витяг з доповіді владики Бориса Ґудзяка, керівника Відділу зовнішніх церковних зв’язків Української Греко-Католицької Церкви, на конференції, присвяченій 70-ій річниці Львівського псевдособору.
Хоча ми й живемо в постмодерні часи, проте все ще залишається концепція об’єктивної правди. «Нічого правдивого, все можливе» не може бути нашою методологією. Я походжу із середовища, яке було близьким до жертв псевдособору: семирічним хлопчиком я вперше зустрівся з Патріархом Йосифом Сліпим (він був одним із перших заарештованих навесні 1945 року), а потім саме під його проводом я формувався як семінарист. 1992 року заснували Інститут історії Церкви у Львові. Його завданням був збір свідчень про катакомбну Церкву, серед яких – жертви псевдособору. Ми зібрали більш ніж 2000 інтерв’ю і понад 150 000 сторінок свідчень, які зараз доступні для досліджень. Також як семінарист, священик, а тепер єпископ, я досвідчив Боже благословення нашої Церкви, що мала припинити своє існування, яку наприкінці 1980-их вважали трагічним відголосом минулого. Проте вона воскресла, живе і розвивається. Дозвольте поділитися з вами базовими відчуттями щодо Львівського псевдособору та ширшого контексту трагічних подій весни 1946 року. Чому УГКЦ була ліквідована радянським режимом? Тому що це була Католицька Церква? Так. Тому що це була національна Церква? Так. Однак варто враховувати ще один аспект: Сталін у 1946 році втілював політику, що вже мала прецеденти та певну філософію раціоналістів XVIII століття, Французької революції, Маркса і Леніна, який відразу після перемоги Жовтневої революції проголосив терор проти релігії. Це був войовничий атеїзм в тоталітарному експерименті держави, у якій релігія вважалася «опіумом для народу», а тому жертви не були чимось надзвичайним. Як діяв тоталітарний атеїзм в СРСР? Заборонами на законодавчому рівні, фінансовими переслідуваннями (монастирі і парафії позбавлялися майна та обкладалися податком), антирелігійною пропагандою і фізичним терором. Першою мішенню, звичайно ж, була Російська Православна Церква. Між 1927 та 1940 роками число православних церков у Росії скоротилося від майже 30 000 до 500. І якщо в 1917-ому в Російській імперії було близько 100 православних єпископів, то 1939-го – лише чотири на весь Радянський Союз. Більшість стратили або ув’язнили. Ставлення до інших релігій було аналогічне. Греко-католики в Західній Україні добре знали, що таке радянське насилля, отримуючи інформацію через кордон. Спочатку були окремі романтики, які в 1920-их роках переїхали з Галичини до Радянської України, проте закінчили в Сибіру. Галичани знали про Голодомор, який призвів до насильницької смерті від голоду більше чотирьох мільйонів українських селян (і це після доброго врожаю на найродючішій землі Європи!). Радянська державна політика хотіла зламати спротив селян. Між 1939 і 1941 роками греко-католики отримали перший досвід радянського панування і зазнали репресій радянської влади. Всі церковні інституції, окрім парафій, були закриті. Впродовж цього часу, особливо у останні дні, відступаючи перед німецькими військами, «совіти» стратили тисячі тих, кого можна було вважати провідниками, включаючи духовенство. Потім була Друга світова війна, яка забрала життя кожного п’ятого українця. Ще одним контекстом для Львівського псевдособору 1946 року була нова релігійна політика Сталіна після гітлерівського бліцкригу та швидких перемог німецьких військ (колишнього союзника, якщо згадати пакт Молотова – Ріббентропа). Сталін шукав союзників. У вересні 1943-го він покликав на зустріч до Кремля трьох російських православних митрополитів. Через кілька днів був скликаний Священний синод, який обрав нового патріарха. Гоніння припинилися, почалося відродження Церкви. Проте легалізація і часткове припинення переслідувань коштували дуже дорого: Російська Православна Церква опинилася повністю під контролем радянської влади, мусила гарантувати лояльність і жити в постійному страху. Цю спадщину [дорогого компромісу] все ще відчуває Російська Православна Церква. Уявімо собі Львів навесні 1946 року. Місто, яке мало приблизно 300 000 населення перед війною, зменшилося на третину або навіть більше. Понад 100 000 євреїв убили нацисти, і до весни 1946 року вже почалася політика етнічних чисток, внаслідок якої були депортовані поляки. Велика частка українців, яких до війни було близько 60 000, загинули під час війни, втекли на захід, маючи досвід першої радянської окупації, або ж були арештовані та заслані в Сибір. Це важливо тримати в пам’яті, коли намагаємося уявити світогляд, психологію, духовний досвід священиків і мирян Греко-Католицької Церкви під час псевдособору. То був час травми і глибинного страху. Влітку 1944 року радянська армія ввійшла до Львова. Тодішня влада не відразу почала гоніння (на те було багато причин, однією з яких став авторитет Митрополита Шептицького). Він помер 1 листопада 1944 року. Після лютого 1945-го Сталін почав щораз більше контролювати Західну Україну, що неможливо було здійснювати без підкорення греко-католицького духовенства, котре було провідником народу.
17 березня 1945 року Сталін особисто схвалив таємну інструкцію «Про заходи щодо приєднання греко-католицьких парафій у СРСР до Російської православної церкви…». В наступні місяці митрополит Йосиф Сліпий, єпископи і велика частина духовенства були заарештовані. Вже у травні 1945 року почала діяти Ініціативна група із возз’єднання Греко-Католицької Церкви з Російською Православною Церквою, а в лютому 1946-го учасники групи – отці Мельник і Пельвецький були таємно висвячені на єпископів РПЦ. 8 – 10 березня 1946 року у Львові, спустошеному війною і терором, на кривавих землях був скликаний «собор». Як у таких обставинах він міг відбуватися? Як почувалися його учасники? В Інституті історії Церкви УКУ є спогади, які добре ілюструють тодішню атмосферу.
Отець Омелян Івасик дожив до 1990-их років, проте добре пам’ятав, як відбувався Львівський «собор»: «Зустрічав нас отець доктор Костельник, як ініціатор того всього… Він був так само жертвою вже, зломаною жертвою насилля… А акція була не ним зроблена – тими, котрі ним керували. Він був тільки юродивим їх». «Бо ми не сподівалися, що то якийсь є «собор»… Я був певний, що мене везуть або до тюрми, або відразу на Сибір. Атмосфера така була, що за кожним, котрий є, наглядає хтось, підслухує, хтось стереже… Страх, так, був страх. Настоящий страх». На другий день сказали, що з завтрашнього дня буде «собор». Отець Хавлюк каже: «Не сумуйте, голову догори. Бо той Собор не є Собор, бо нема ні єпископа, ні нікого нема. Це є розбійницький собор, а не церковний. Хто скликає той «собор»? Люди, котрі не мають жадної правної сили».
А ось спогади отця Йосифа Антківа – ще одного учасника «собору»: «По тих промовах і по тих всіх я подивився, що то… Я відчув таку апатію. По-перше, що то було під силою, туди мені їхати. Я переконався, що то не є собор, а то просто збіговисько, зроблене з метою ліквідації унії і Греко-Католицької Церкви не канонічним способом, а просто під директивою КГБ».
Про саму атмосферу «собору» свідчить і той факт, що за директивою КДБ священикам щодня у готелі, де вони зупинялися, видавали спиртне – 100 грамів горілки і 200 грамів вина на сніданок. За документами, трохи більше ніж 200 священиків підписалися під резолюцією псевдособору, хоча є сумніви, чи було їх стільки. Перед війною в Галичині було близько 2 500 греко-католицьких священиків. Після 1946 року понад 3000 храмів у Галичині та в Закарпатті або перейшли до РПЦ, або ж були закриті чи зруйновані. Десятки тисяч вірних депортували до Сибіру. Українська Греко-Католицька Церква стала найбільшою катакомбною Церквою в світі та існувала в підпіллі аж до 1989 року. Водночас вона стала найбільшим інститутом громадянського спротиву в СРСР. Доля учасників і організаторів псевдособору склалася трагічно: всі три члени так званої ініціативної групи – Костельник, Мельник і Пельвецький були вбиті. У випадку Костельника був убитий його вбивця.
Описавши трагічне минуле, мусимо думати, як рухатися далі. Як нам загоїти рани минулого? Як прийти до спільного наративу цих подій? 1987 року кардинал МирославІван Любачівський у листі до Патріарха Пімена (а варто згадати, що це ще був час підпілля) простягнув руку взаємного прощення. Він повторив свою пропозицію після повернення до осідку у Львові в 1991 році. Відповіді не було… 2001 року під час апостольського візиту до України святого Папи Івана Павла ІІ Патріарх Любомир Гузар попросив вибачення в усіх, у тому числі й у братів-православних: «У твоїй присутності, Святіший Отче, від імені Української Греко-Католицької Церкви бажаємо просити прощення у Господа, Творця і Батька нас усіх, як також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, в будь-який спосіб скривдили. Щоб не тяжіла над нами жахлива минувшина і не затруювала наше життя, ми радо прощаємо тим, хто в будь-який спосіб кривдив і нас». Він повторив слова прощення, повертаючись до осідку в Києві: «Один Божий народ у краї на Київських горах» (13 квітня 2004 р. ). У 2006-ому, на 60-ту річницю трагічних подій, Патріарх Гузар звернувся до тодішнього Патріарха Московського Алексія з новою пропозицією взаємного визнання і прощення. Йому відповів митрополит Кирил Гундяєв, голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків. Проте це не була відповідь на простягнуту руку примирення. До недавнього часу була лиш одна відповідь з боку нинішніх православних єпископів – від архиєпископа Калліста Уера, опублікована в журналі «Логос»: «Звичайно, мені легко говорити про прощення, сидячи тут, в Північному Оксфорді. Набагато важче було б мені прощати, якби я сам жив в Україні у 1946 р. Я далекий від того, щоб проповідувати дешеве прощення. Ще Дітріх Бонгофер застерігав нас від небезпеки дешевого прощення і дешевої благодаті. Дешева благодать є смертельним ворогом нашої Церкви. Ми боремося за благодать, яку треба заслужити. Дешева благодать – це благодать, що продається на ринку, мов товар. Святі Тайни, відпущення гріхів і духовна розрада розпродуються за зниженими цінами. Сам будучи недостойним говорити про прощення, я як єпископ Православної Церкви все-таки кажу вам від щирого серця: простіть мені». Хоча варто сказати, що в діаспорі українські брати-православні часто перебували в солідарності з греко-католиками. Відразу після псевдособору його засудила УАПЦ, а особливо ця солідарність проявилася згодом – під час святкування 1000-ліття Хрещення України-Руси. Однак справжнім проривом став відкритий лист православних – духовенства, мирян, науковців із різних країн, включно з Росією та Україною, перед 70-ою річницею псевдособору, опублікований у березні цього року. «Серйозні історики та богослови не мають жодного сумніву, що Львівський собор Української Греко-Католицької Церкви 8 – 10 березня 1946 р. був лише подобою собору… Через заборону у 1946 р. і до 1989 р. Греко-Католицька Церква, налічуючи понад 5 мільйонів вірних в Україні, де-факто стала головною жертвою, а також головною опозиційною силою до радянського режиму всередині СССР. Ми також закликаємо сучасне церковне священноначаліє в Росії, Україні та ін. визнати недійсними трагічні рішення Львівського собору. Російська Православна Церква у своїй повноті не може вважатися відповідальною за рішення, ухвалені церковними керівниками, маніпульованими чи тероризованими НКВД-КГБ, – йдеться в листізверненні. – Однак ми, православні християни, почуваємося відповідальними за злочинне мовчання, яке огортає руйнування цієї Церкви (УГКЦ. – Авт.) радянським режимом за участі Московського Патріархату. Ми знаємо, що мільйони православних християн по цілому світі щиро засуджують антирелігійні переслідування з боку радянського уряду і Йосифа Джугашвілі зокрема… Напередодні Прощеної неділі у літургійному православному календарі ми запевняємо Українську Греко-Католицьку Церкву у нашій солідарності, нашій молитві за всіх невинних жертв цієї Церкви, котрі за потурання Московського Патріархату були ув’язненими, закатованими, депортованими і вбитими радянською владою… Ми смиренно просимо прощення за всі несправедливості, жертвами яких вони стали під прикриттям авторитету Православної Церкви, і схиляємо наші голови перед мучениками Української Греко-Католицької Церкви».
Це величезний крок, проте потрібні подальші. За час незалежності наші Церкви змінилися. Ми радіємо з неймовірного росту Російської Православної Церкви. Ми, греко-католики, теж досвідчили відновлення. Коли у 1980-их роках я був у Римі семінаристом Львівської архиєпархії (що означало майже те саме, що бути семінаристом єпархії на Марсі), то розмовляючи з професорами римських університетів про відновлення УГКЦ в Україні, я бачив співчуття, але… зневіру. Залишалося близько 300 стареньких священиків підпільної Церкви. Зараз знову є 3000 священиків, 800 семінаристів, 5 мільйонів вірних, 52 єпископи та 33 єпархії та екзархати. Може, це не надто добра методологія для історика, але я вважаю це дивом. І якщо ця Церква була «незаконнонародженою» [звинувачення щодо незаконності Берестейської унії], то в Господа був шанс виправити історію. Однак сьогодні ця Церква жива! І навіть зростає! Про це свідчать не лише цифри, але й її авторитет у суспільстві. Вона неустанно та сміливо говорить про політичні і соціальні проблеми. Ця Церква – з народом щодо питання виплати зарплати у 1990-их чи на Майданах, відстоюючи право на гідність.
Нині УГКЦ переживає глибокий мир, ми не живемо в страху, навіть незважаючи на війну. Досвід мучеництва став великим даром для Церкви. Мучеництво очистило Церкву, надало їй пророчого голосу. Чи всі греко-католики завжди живуть цим покликанням? Ні, звичайно. У Львові, де більшість населення – греко-католики, найвищий рівень корупції в країні. Ні в кого нема монополії ні на чесноти, ні на пороки. І це шанс для нас усіх.
Нам потрібно більше конференцій, щоб усі запрошені приїздили. Нам потрібно, щоб лідери Російської Православної Церкви вшановували лідерів УГКЦ своєю присутністю. Нам потрібно зустрічатися, в смиренні каятися, шукати нагод і не марнувати їх. Сьогодення кличе нас до радикальних зусиль задля примирення. Французи та німці пережили не одну спустошливу війну й десятиліття ворожнеч, але зараз діти у французьких та німецьких школах дізнаються про це із підручників, бо свого часу християни – такі як Шуман, Аденауер, де Гаспері, де Голль – зробили сміливі кроки примирення. Світ, у якому все можливе і нічого немає правдивого, не є світом Євангелія. Це не та реальність, якою покликані жити українські греко-католики чи російські православні. Тому нам потрібна сміливість вдивлятися у псевдособор 1946 року, уявити собі тих наляканих священиків, сотні тисяч вірних, які страждали, чітко уявити собі свідчення тих, що не пішли на компроміс. Примирення може базуватися тільки на правді та на щирому свідченні. Коли буде консенсус щодо основного, ми знайдемо відповіді й на практичні питання.
владика Борис Ґудзяк
