Чи вже наші владики в США можуть висвячувати жонатих кандидатів на священиків?
Криза покликань до священства в цілій Католицькій Церкві, а в нашій зокрема, ставить перед нашими очима не питання патріярхату, як найголовнішої проблеми, а питання доповнення щораз рідіючих кадрів епархіяльного духовенства. Те невелике поповнення з боку нових кандидатів з наших теренів, які ніяк не дорівнюють (за малими винятками) ревністю у праці для Церкви й народу нашим старим священикам, що вже після Другої світової війни, прибувши на терени США і Канади, розвинули не лише церковно-релігійне життя, але також — національне.
З малих парафій постали розбудовані церкви, народні доми, школи українознавства, та наступило незнане посилення національного змісту в наших церквах США та Канади.
Ми далекі від того, щоб місцевим священикам, народженим в США і Канаді, закидати безідейність чи брак знання про організацію душпастирської праці, але ми хочемо вказати на одну з перешкод поповняти молодими духовниками кадри духовенства нашої Церкви на заморських теренах, а нею є примусовий і накинений Римською Курією нашій Церкві на заокеанні примусовий не одружений стан духовенства. Від часу Берестейської Унії в нашій Католицькій Церкві завжди були такі, як у православних, жонаті панотці, їх дружини-паніматки, і з повісти «Старосвітські батюшки і матушки» (Люборацькі) можна зорієнтуватися про життєві будні наших приходств.
Історичною правдою є, що з жонатих священичих домів вийшли не лише щирі патріоти-народники,але цілі лави інтелігенції за часів Австро-Угорського володіння Галичиною і Підкарпатською Руссю, та з священичих родин вийшли відомі політичні діячі (як Степан Бандера) та Владики (як Константин Богачевський, Митрополит нашої Церкви в Америці й другі).
Не є темою нашої статті вичисляти всіх наших діячів — дітей священиків, це можуть зробити історики та знавці літератури і музики. Ми хочемо в сьогоднішній статті зупинитися над справою допущення до США наших жонатих священиків-скитальців після Другої Світової війни в роках 1944-55.
Назагал в США було дуже багато наших жонатих священиків. На місце одних, що відходили по заслужену заплату до Господа, прибували другі, а велика повоєнна еміграція на Захід жонатого духовенства з Галичини підкріпили сильно зубожіле духовенство парафій США та Канади. Справа приїзду до США і Канади наших священиків з Европи не була легкою. Наприклад, еміграційний закон США вимагає, щоб для дозволу на поселеннях духовних осіб, бажаючий сюди приїхати духовник мав письмове запотребування на працю (афідевіт) від настоятеля даної релігійної спільноти, в цім випадку нашого єпископа, що Гарантував би йому працю як священика.
Очевидно, не всі старші віком священики надавалися на парохів тут, не знаючи ні мови (проповідати по-англійському), ні робити пікніки і бінґо на ціль удержати парафії. До цього діяли тут старі ще циркуляри Римської Курії (див. архів митрополії у Філядельфії), в яких виразно відраджувалося приймати до єпархії в США наших жонатих священиків тому, що латинська ієрархія натискала на це в Римі, щоб українських жонатих священиків не приймати до Америки тому, що вони роблять скандал для латинських священиків, що ставлять питання «Як то в нас лише целібат, а тут українці мають священиків жонатих, і вони так само правдиві католицькі священики».
Це може захитати церковну дисципліну, і курія висилала владикам циркуляри, щоб не допускати жонатих священиків до США і Канади, а щоб на будуче бути без клопоту, Східня Конгрегація видала письмову заборону владикам нашого обряду висвячувати жонатих на священиків. Ця заборона була наказом, і його покійний митрополит Константин Богачевський дотримувався. Яким чином Владика Константин видав стільки «афідевітів» і спровадив наших скитальських священиків з родинами до США? На це питання відповім може не дуже загально відомою історією, що її розповів за свого життя авторові цієї статті покійний о. Володимир Пашковський, що помер в Чікаґо.
За свого життя о. В. Пашковський розповідав мені про свої заходи в Папи Пія XII про допущення жонатих наших священиків до США і Канади, щоб вони могли вдержати свої нераз численні родини, часто з малими дітьми. Отець В. Пашковський опинився зі своєю родиною в Римі. Якийсь час виконував функції секретаря архипастиря скитальців Владики Івана Бучка, що був апостольським візитатором українців-католиків в Західній Европі.
На цьому пості секретаря Владики Івана Бучка о. Володимир Пашковський, що його боліли листи відмови афідевітів для жонатих панотців зі сторони наших владик США і Канади, рішився на революційний крок. Увійшовши в особистий контакт з приватним секретарем Папи Пія XII, він після безпосередньої розмови про це був заохочений написати листа до папи і передати йому. Маючи добру богословську освіту зі Львова, о. В. Пашковський написав меморіял до Папи по латині й передав його особисто в папській каплиці до рук папського приватного секретаря. Все було як слід з’ясоване, але службова процедура не була затримана. Все діялося без відома і апробати Владики Івана Бучка. Коли офіційно запитали його про потвердження наведених в меморіялі даних, вийшло наверх, що о. В. Пашковський написав сам і передав особисто меморіял без відома і апробати Владики Івана. Вийшла дуже немила сцена і розмова з настоятелем, і о. В. Пашковський був звільнений з посту секретаря.
За це Папа Пій XII, провіривши справу і наведені в меморіялі факти, видав офіційне зарядження до всіх наших владик в США і Канаді виставляти афідевіти нашим жонатим священикам, щоб вони могли чимскоріше з родинами переїхати за океан та працювати по змозі своїх сил як душпастирі. Маючи запотребування парохів і владик, майже всі наші жонаті священики переїхали за океан, де могли удержати родини. Всі вони повинні завдячувати цьому нездисциплінованому секретареві Владики Івана Бучка. Пам’ять про о. Володимира Пашковського житиме вічно в анналах нашої Церкви. Отець В. Пашковський помер в Чікаґо. Він залишив дружину-паніматку, дочку і сина.
Архів переписки, зокрема листів, знаходиться в родини. Деякі копії має канцелярія Патріярха Йосифа в Римі. Після о. Пашковського був секретарем владики Івана Бучка о. Миляник, а згодом теперішній секретар Священної Конгрегації для Східніх Церков архиєпископ Мирослав Марусин. Заслуга о. Володимира Пашковського саме в його несубординації перед настоятелем Владикою Іваном, що беззастережно стояв на становищі висвячення лише нежонатих, і в наслідок такого його настановлення розлетілася семінарія в Кулемборґу. Питомці, що почали студії ще у Львові й закінчили їх у Голландії, а хотіли бути одружені, одержали від Владики Івана відмову свячень. Вони жили як єретики в окремому крилі семінарії в Кулемборґу і виїхали до США і Канади. Лише деяких з них згодом висвятив преосв. Ізидор Борецький в Торонто (о. Шараневич, о. Ґошуляк). Це хай буде додатком до другого тому Світильника Істини — історії Львівської Духовної Семінарії та Семінарії в Кулемборзі в Голландії. Вона випустила більше десятки нежонатих священиків, що працюють в Европі і за океаном. Могло б бути висвячених священиків вдвічі більше, коли б не така постава Владики Івана Бучка. При існуючій зараз кризі покликань самих молитов є замало. Владики нашої Церкви, що підписали постанови Синоду, де говориться, що:
«…ІV 24. Наша Українська Католицька Церква рішає і на дальше заохочувати і виховувати кандидатів до священичого стану так, щоб вони приймали Тайну Священства в безженності й могли всеціло посвятитися праці для Бога, Церкви й народу».
Одначе, при тому наша Церква обстоює свою давню традицію допускати до священства теж кандидатів у жонатому стані:
- «З цього огляду, а також з огляду на великий брак священиків, Синод постановив звернутися до Святішого Отця Папи Римського з проханням, щоб Священна Конґреґація для Східніх Церков відкликала заборону для нашої Церкви в Америці й Канаді висвячувати кандидатів у жонатому стані» (Благовісник Верховного Архиєпископа візантійсько-українського обряду. Кастель Ґандольфо біля Риму. Рік V, Кн. 1-4, 1969, стор. 117. Розд. ІV,§24, 25).
В самій Італії, що за її душпастирство відповідає сам папа як примас-патріярх латинської Церкви, після війни покинуло духовний стан десять тисяч священиків, а в Америці протягом одного року залишило священичий стан і одружилося понад п’ять тисяч духовників. Хай латинські владики знають про те, що в нашому обряді можуть бути жонаті священики, і коли кандидат не хоче бути латинським целебсом, хай приймає наш обряд, вивчає нашу мову і жениться з українкою, а ця вже його переробить на доброго українця, і він буде панотцем, а ми матимемо добрих і освічених духовників. Але тоді університет ім. св. Климентія Папи матиме більше праці поширити студії українознавства для чужинців, що забажають священнодійствувати. Колиб наш Патріярх одержав 5,000 кандидатів на жонатих священиків, то їх українізація могла б бути завершена і за два роки. А 5,000 чужих, але українізованих священиків для нашої Церкви в Україні була б її європеїзація, і на місце знищених і абсорбованих православієм патріярх мав би ким проповідувати і служити рідній Церкві. Ці наші думки не є ортодоксальні. У нас є незвичним просити на душпастирство України чужинців, але як прийшли повторно переслідування віри як перших християн, так треба нашій ієрархії числитися з тим, що для християнізації по безбожницькому володінні в Україні без помочі неукраїнців-місіонерів не обійдеться. Досвід з бельгійськими і голляндськими редемптористами був позитивний.
Треба, як пишеться в св. Письмі, наймати женців на жниво, де вони є. Ці заключення зводяться до двох точок: 1. Спонукати всіх владик поповнювати ряди духовників старшими віком абсольвентами Львівської Богословської Академії у Львові, висвячуванням їх в Римі Патріярхом або безпосередньо владиками в осідках їх єпархій. 2. Патріярх нашої Церкви, що знаходиться так близько коло Папи, може піддати йому думку, щоб італійських питомців, що не бажають святитися в целібаті, передавати на студії до УКУ в Римі й там на папський кошт вчилися б української мови та українознавства, очевидно за папські стипендії.
Блаженніший Патріярх Йосиф розбудував наш римський науковий центр — Український Католицький Університет. Управі цього університету треба вже більше ініціятиви, щоб мури університету заповнилися студентами і професорами-чужинцями, Щоб цей центр розбудувати і вдержати. Про це треба нам всім думати. Про успішність діл нашого Патріярха свідчить не лише мозаїка собору Св. Софії та друковані наукові видання, але також наукова програма і виклади цілий рік до докторатів з нашої богословії та наукова праця для сотень студентів східньої Церкви в нашому виді.
На це Священна Конґреґація Східніх Церков повинна мати фонди, а також поручати студентів, які люблять Бога і готові до праці, але не можуть бути безженними. Коли по провірці наш Патріярх їх прийме, наша Церква збагатиться добрими робітниками, і коли настане хвиля очікуваної свободи, Патріярх повернеться в Україну з женцями на жниво. Це не годиться з поглядами тих, що хочуть виключно українських священиків. Це було б добре, але наших замало.
Кінчимо нашу статтю закликом до священиків жонатих і нежонатих, щоб вони відгукнулися на цю статтю. Відгуки редакція напевно надрукує.
