Після публікації «Як іконостас з родинного села Митрополита Андрея Шептицького опинився у магазинній підсобці?» («Ратуша», .13 серпня ц.р.) до редакції надійшли відгуки читачів, не байдужих до долі реліквії.
Ірина Гах, художник-реставратор Музею історії релігії:
Про іконостас дерев’яної церкви в селі Прилбичах я збиралася підготувати мистецьку сторінку для телепрограми «Благовість». Та для того, аби ознайомитися із цією пам’яткою, довелося звертатись не до пароха храму в рідному селі Митрополита, не до Львівської митрополії, не до жодного з греко-католицьких манастирів чи реставраційних майстерень, а до… крамниці. Ще однією несподіванкою було те, що іконостас знаходиться навіть не у виставочному залі магазину, а у приміщенні, що призначене для якихось складувань. Завідуюча крамницею люб’язно дозволила оглянути іконостас. Далі було найнеприємніше, що відчуває людина, причетна до реставрації: іконостас «сиплеться». Це професійний термін, який означає, що різка зміна температурного режиму негативно подіяла на живопис. Перед тим, як потрапити до сухого приміщення магазину, ікони тривалий час знаходилися у вологому середовищі. Я звернула на це увагу пані Валентині Михаляк, директора крамниці, на що відповідь була однозначна! «Реставрація цього живопису мені буде коштувати більше, ніж вартує сам іконостас».
Невже це вирок для відомого твору сакрального мистецтва?
Іконостас з села Прилбичі є не тільки мистецькою, але й духовною цінністю для нашої Церкви та народу, є тією тоненькою ниткою, що пов’язує нас з однією з найвизначніших постатей в історії української культури — Митрополитом Андреєм Шептицьким.
Іван Гречко, голова Клюбу греко-католицької інтелігенції:
Тривожну інформацію подала газета «Ратуша». Наразі не знаємо мистецької вартости іконостасу, але в даному випадку не про мистецькі вальори іконопису йдеться. Адже ж Прилбичі — це родинне село Слуги Божого Митрополита Андрея, і все, що пов’язане з його пресвітлою особою, має для нас ареол святости. Про цей іконостас згадує Митрополит у своїх роздумах про ікону. Тож як же мусіла здевальвуватися наша соборна душа, наше християнське сумління, коли національне «сакрум» стає предметом якихось підозрілих гендлярських махінацій. Виявляється, є вже навіть приватний, але засекречений власник іконостасу. Чи приватизаційні процеси в нас зайшли аж так далеко, що вже навіть церковний іконостас можна приватизувати? Нема сумніву в тому, що робиться якась велика і нечиста фінансова афера. І що найголовніше, відбувається це в ювілейний рік Митрополита Андрея. Бо восени цього року ввесь християнський світ буде в урочистій скорботі відзначати 50-річчя Його праведної кончини. У зв’язку з цим можна ставити питання: «А де ж наші церковні власті, де обласні та міські органи культури, на очах яких відкрито творяться такі дива? Та здається, що це буде черговим риторичним питанням, на яке відповіді не одержимо. А, може, на цей раз не буду мати рації. Дай Боже!
Ця священна реліквія повинна знайти своє місце там, де збираються люди на молитву, а не на торги. Може, найкраще було б віддати іконостас під опіку отців-василіян, бо до цього Чину належав великий Митрополит.
Кость Чавага
* Передруковано з «Ратуші» 20 серпня 1994 р.
