Лекційний матеріял о. д-ра І. Мончака — це у скондензованій формі монографія про Церкву. Монографія, у якій подається не так наукове опрацювання особистого погляду автора, а якраз автентичне навчання Церкви. Те, що автор експонує у своїх лекціях — це офіційні декрети Церкви і зокрема наголошує Догматичну Конституцію Церкви. І тому з автором неможливо дискутувати. Його ставлення справи — це та істина, яку всі, принаймні всі католики, мусять прийняти за офіційне навчання Церкви. А трактовані ним справи є першорядної ваги. Для українського мирянства увесь цей матеріял незвичайно важливий, бо ми, українці, мабуть єдиний народ у світі, що мусимо боронити свою Церкву перед фальшивою інтерпретацією своїх таки владик, замість того, щоб покликані до цього — священики і церковна ієрархія, ці Божі справи поставили їх у властивому для них світлі, дусі і правді. Власне, з цього погляду ці лекції мають особливу вагу.
Треба завважити, що психологічне розположення викладача-священика на його лекціях з ділянки богословської науки не буває майже ніколи ідентичне з наставленням цієї самої особи, як автора наукових праць навіть з обсягу тих же богословських наук. Глибока свідомість викладача лекційного матеріялу підказує йому, що він виступає від імені Церкви і заставляє його концентруватися виключно на стислому викладі навчання цієї ж Церкви.
З своєї натури лекції тоді набирають характеру катехизису, який невмісний для будь якого дискутування і ці лекції відтворюють тільки сумаричне навчання Божої Установи. Для студента і слухача це незвичайно важливо, щоб він собі це усвідомив. Йому (слухачеві) подається у скондензованій формі матеріял, предмет його віри, і він мусить його прийняти без огляду на те, чи, як і наскільки він цей предмет розуміє, і ще й є зобов’язаний зустріти його як офіційне навчання Церкви. У результаті ця настанова стає благодатною для обох — для викладача і для слухача. Власна, особиста інтерпретація викладача тоді майже повністю зникає; слухач в міру свого підготовлення і своєї духової зрілості може або збагатитися багатством знання свого викладача, або тільки корисно сприйняти матеріял як автентичне навчання Церкви, а не приватний погляд викладача.
Свої лекції назвав отець доктор «Східні Церкви, Ватиканський Собор і проблеми Патріярхату». Декого може здивувати, чому ми помістили цілу першу і частину другої лекції, які відносяться тільки до самого поняття і природи Церкви. Відповідь на це така. Це ключеве питання і без цієї вихідної точки неможливо обговорювати питань про Східні Церкви і природну для них установу — патріярхат.
Наприклад, під впливом багатовікового практичного наголошування тільки однієї сторони цієї Божої Установи, цебто верховного її проводу, з очей наших зникає друга — не менш важлива складова її частина — вірні цієї Церкви. Що більше, був час, коли вбивалося в голови цих добросердних вірних, що Церква — це тільки папа (заступник Христа), іноді добавлялося — єпископи, у ряди-годи і священики удостоювались цього привілею. Це з правила позначилось на людській мові. Чомусь то слово «Церква» асоціюється виключно з «навчає», «подає до вірування», або «Церква наказує», а це останнє асоціюється з наказом сумління. Коли ж «Церква терпить», «спливає кров’ю своїх визнавців», «Церква є переслідувана» …, то кому спливає тоді на думку, що це живий мирянський, той істино-людський елемент, який у нормальних часах не рахувався зовсім «Церквою», але зате оту Церкву своїм потом і сльозами здвигав, з усієї своєї побожної душі молився і боронив її як свого власного ока своїми грудьми? Та й загалом, коли в цій Церкві є і святі і мученики й ісповідники, то звідки вони беруться? Чи не виходять вони з тих надр народу, який назагал куди більш боговгодний, як колинебудь Церква в ньому це признавала.
Власне, поки говорити про Помісну Церкву і про Східні Церкви, доконче конечним є якнайчіткіше поставити питання про Церкву взагалі, зокрема з цього аспекту, яким прогрішувалася сама Церква впродовж аж 19 століть. Укриванням цієї істини ми нічого не зискуємо. Можна навіть підозрівати, що абсолютне ігнорування самою Церквою своїх же вірних, коштувало Церкву дуже багато і привело до виникнення стільки то сотень нових церков усяких деномінацій. Бо для людини зовсім природнім є співучаствувати, а не тільки бути керованим і наказуваним. Розвиваючи саме поняття «Церква», о. доктор акцентує два есенціяльні начала цієї Церкви — Божий і людський. Божий не вимагає ніяких вияснень. Але людський складник рішуче цього вимагає. Людський елемент — це не той мінорний людський дух, щось слабке з сторони людської природи. Зовсім не так. Людський елемент у Церкві — це те найкраще, що людина, як людина може внести в Божу Установу. І тому у дефініції людського у його відношенні до Божого мусить бути виключене те, що звичайно називаємо «людським» тобто людські слабості; натомість людський елемент треба розуміти як шляхетно-людський, навіть ідеально-людський. Це підкреслення потрібне тому, що в великій мірі це якраз людське збудувало Помісні Церкви, оформило обряди, створило традицію і провело інтерпретацію так церковного правопорядку як і теологічного навчання.
Для вірного Української Католицької Церкви найважливіше питання є його Церква, ця Помісна Церква, до якої він і його найдальші прадіди належать. Із боку вірного всі інші Церкви на другому лляні. Ставлячи так справу, цей вірний не знецінює інших Церков, а підсвідомо робить те саме, що й другі Церкви роблять: ставить своє на першому місці. Коли ж цей вірний і усвідомлює собі світле пов’язання його Церкви з апостольськими часами, то це наповняє цього вірного тією благородною свідомістю, що те святе у його Церкві є непорушне і не сміє підлягати змінам зі сторони якраз того людського, що є абсолютно недосконале, створене пливким духом часу і інспіроване кон’юнктурою загальної амальгамації навіть у відношенні до цього, що не дається амальгамувати. Плян лекцій, очевидно, не дозволив викладачеві розсортувати за вагою питомих вартостей усі обговорювані проблеми. Тільки дуже обґрунтований у цій матерії міг винести правильне утвердження у своїх поглядах на Церкву. Загал слухачів цих лекцій зустрівся перший раз з такою силою проблем і всі вони для нього були однієї і тієї самої важливости. Тому так для слухачів, як і читачів цих лекцій потрібний був би переказ тільки тих думок, які є ключевими в лекційному матеріялі, а які викладач із різних рацій обминув спеціяльно наголосити.
ЦЕРКВА — ЦЕ БОЖА СПІЛЬНОТА УСІХ ЧАСІВ І УСІХ ЛЮДЕЙ. Це дуже важлива дефініція. У цій дефініції незвичайно важливий елемент — це спільнота. У спільноті завжди акцентується людське множество, у нашому ж випадку — вірних. Ця думка не має нічого спільного з новістю чи духом часу. Це думка св. Павла, який сказав: «ВИ Є ЦЕРКВА БОГА ЖИВОГО». Це «ви» — то Я, ТИ, ВІН, ВОНА, ВОНО, МИ, Божий Люд, ЦЕРКВА БОГА ЖИВОГО!!! Очевидно, кожна спільнота для свого існування мусить мати свій провід, Церква ж свою канонічну ієрархію. З волі Божого Основника Церкви найвищий провід у Церкві спочиває у руках наслідників св. Петра. На цьому пункті 19 століть треба було витратити на те, щоб тільки вияснити, як далеко цей найвищий провід може бути актуалізований у багатомільйонній спільноті і в стільки ж то тисячних центрах цієї спільноти. Впродовж бо 19 століть панувала в Церкві концепція, що тільки слово наслідників св. Петра мало всю силу, всі ж єпископи, навіть разом взяті, не представляли й приблизно рівноважника; та й загалом єпископська власть у Церкві не була досі чітко і виразно поставлена. Це незвичайно сильне і незвичайно важливе місце в лекціях, о. д-ра І. Мончака. І коли б тільки це одне питання мав розв’язати цей Собор, Ватиканський Другий, то вже тим самим цей Собор являється епохальним. Для ще більшого підкреслення епохотворчости цього Собору треба сказати, що цей Собор твердо встановив єпископську власть у Церкві і поставив цю ж власть на своєму властивому місці, далі цей же Собор дав своє дефінітивне оречення щодо співдії цієї єпископської влади із наслідниками св. Петра з уряду, спрецизував остаточно концепцію Помісних Церков, обрядів і спеціяльне становище в Церкві Східніх Церков. Дивно тільки, що хоч і як ясно і декретивно, тобто силою найвищих і вже вічно зобов’язуючих декретів і канонів, поставлено ці питання, до речі — на цілих 19 століть припізнених у Церкві – то актуальне їх примінення у живу дійсність у Церкві, чомусь то відсувається та ще й створюється цілий ряд обструкцій, натомість видвигається якраз інтерпретації, що ніяк несумісні з торжественними декретами Вселенського Собору і декретів папи. Зокрема обструкційні інтерпретації з сторони власть імущих в Апостольській Столиці небезпечні для Церков, що їм заглядає смерть у вічі по причині не стосування цих декретів до їхніх Церков, зате ж вимагається від них підпорядкування дотеперішній практиці, яка є глумом над всіми декретами, колинебудь виданими Церквою. Це практично визначає, що як преважливо мати на увазі, що Церква офіційно говорить про Церкву як Божу Установу, так і ані трохи менше важливо є знати, що саме Церква, як Божа Установа робить у тому напрямі, щоб її найторжественніші канони були переведені в життя, а не являлися паперовими актами. Копи ж натомість щиро-католицька і повністю лояльна Церкві душа відкриває, на своє превелике здивування, що ця сама Церква, що проголошувала всі ці декрети, своїм практичним поступованням намагається недопустити до їх переведення у життя, тоді ця душа опиняється перед містерією усіх містерій і тільки Божа сила може таку душу тримати ще при Церкві.
Саме проголошення теми семінара: «Вселенська Церква, Ватиканський Собор і проблеми Патріярхату» притягло таке число слухачів, що воно виявилось рекордовим для усіх лекцій, колинебудь ініціованих у Монтреалі. (Це в найбільші завії). Автор цих рядків зразу збагнув вагу і ціну цих лекцій і просив позволення в о. викладача опублікувати ці лекції. Мало того, слухачі цих лекцій зростали з кожною лекцією і виповнювали не тільки викладову залю по вінці, але й цілий коридор. І ці лекції хоча б і в цій формі, як вони записані, стануть тепер документом і до цих лекцій ми відсилаємо всіх, хто хотів би знайти точку опору для своєї, так сьогодні розхитаної, віри, віри в правду і віри у святу свою Церкву.
Але нотатками не сила була охопити всієї повноти і всіх аспектів цих лекцій. Наприклад, дві останні лекції залишились таки невикористаними. Найцікавіша з них — це проблеми патріярхатів.
Власне кажучи, всі ці проблеми несамочинні, чи так би сказати природні, отже такі, яких зовсім нормально можна б було вичікувати, а вишукані і створені. Отець доктор подав цілий каталог цих проблем. Погоджуючись засадничо на всі викладачем перелічені, для кращого перегляду виберемо найбільш ударні, посистематизуємо їх і додамо ще дві основні проблеми, промовчані о. І. Мончаком.
У загальному ці проблеми можна поділити на такі категорії: 1) «КАНОНІЧНІ», поскільки вони спираються до певної міри, але дуже селективно, (тобто так, як кому вигідно і треба кому) і зовсім непослідовно на підібрані параграфи віджилих уже канонів старого канонічного права; 2) ІНТЕРПРЕТАЦІЙНІ, і врешті ПОЛІТИЧНІ, чи пак сперті на специфічній політиці в Церкві.
До першої категорії належить т. зв. ТЕРИТОРІЯЛЬНИЙ ПРИНЦИП. Так, як у найкращому випадку брати б цей принцип: абстрактно і теоритично, то він мав би встановляти на одній якійсь території одну законну єпископську власть. В ідеальних умовинах це було б можливе тоді, коли всі мешканці цієї території належали б до однієї Церкви з одним і тим самим обрядом. Такі умовини були хіба можливі на початку християнства. Поза тим таких умовин ніколи не було. А проте в час, коли найбільше воювалось цим принципом, то якраз ті, що його видвигали, свідомо порушували його. Творились бо латинські патріярхати на традиціональних східніх територіях, творились з правила латинські Церкви на території домінуючого східнього обряду, творились і далі існують два-три різні патріярхати на одній і тій же території. У дійсності всяка територія колись тепер є мішана і ніде в світі не існують території з однородними вірними церков. Цей принцип видвигнено виключно для тієї цілі, щоб він став охоронним муром для Заходу, а для Сходу цей сам принцип мав перетворити Схід у «заповідник», до якого був би зовсім вільний доступ з сторони латинян розбудовувати свої церкви і перетягати вірних Східньої Церкви на свій обряд. Найважливіша обставина тут та, що цей принцип мертвий і вся база створювання проблеми перестала існувати з хвилиною соборових декретів Другого Ватиканського Собору.
ІНТЕРПРЕТАЦІЙНІ ПРОБЛЕМИ
Усі проблеми, які б ви піднесли у зв’язку з питанням Церкви, є штучно створені і що найвище мають виключно академічний характер. Об’єктивно всі вони не повинні б існувати, бо ж рішення Собору зовсім недвозначні, а прийняття і проголошення їх папою не дозволяють уже на ніяку інтерпретацію. На жаль усі труднощі, що їх розпачливо роблять куріяльні чинники, засновуються на інтерпретації того, що не повинно б бути й предметом інтерпретації. Цікавий теж факт, що всі створені проблеми входять у цю катеґорію, в тому ж числі і принцип територіяльности. Ми однак вилучили цей принцип окремо, як той, на якому найбільше їдуть ті, що воюють «канонічними раціями». У дійсності ж для цих бійців не «снує ніяка канонічність. Усі конґреґації і правлячу машина Апостольської Столиці, Римська Курія, — це установи без власті, на всякий випадок навіть приблизно такої власті, яку посідають згідно з законом єпископи Помісних Церков. Бо тоді, коли дієцезіяльна власть єпископів і єпископів Помісних Церков є Божої установи, установи Господа Ісуса Христа і не походить від Римського Архиієрея, тоді власть всіх конґреґацій є делегована папою «ад гок» з всіми лімітаціями, виконуваних цими установами, функцій. Східня Коґреґація зокрема — це дорадче тіло папи, а не правляча установа для Східніх Церков. А втім у Церкві від хвилини створення цих «проблем» таки скодифіковано принаймні формально два окремі кодекси — один для Західньої, другий для Східньої Церкви. Це зовсім інша проблема: хто і в якому дусі складав ці кодекси. Ще інша проблема: хто сьогодні складав новий кодекс для Східніх Церков…
Єдине щастя у цьому лиху, що т. зв. інтерпретаційні проблеми, а в слід за ними й труднощі є роблені, тенденційно натягувані і являються тільки людською (з найслабшого боку) маніпуляцією і втисканням у прокрустове ложе того, що не дається туди втискати.
ПОЛІТИЧНІ ПРОБЛЕМИ
Завжди в Церкві проводилась така, чи інша політика, політика, більше і менше зближена до вимог і престижу Божої Установи, а то й зовсім розминалася з цими вимогами, але такої форми політики, що запанувала в останніх декадах у Церкві, ще досі не було. Цій політиці придається сповиду найсвятіших інтенцій. Що може бути святіше, як слово Господнє: «Да всі будуть єдино»??? А от екуменізм у Церкві сьогодні — це потурання безбожництву і РУЙНУВАННЯ тієї саме Церкви, що прославилася святими мучениками, єдиними цього рода у Вселенській Церкві, — за ніщо інше, як за ідею екуменізму, так зрозумілого,що наша Церква сама, з власної волі стала на сторону Апостольської Столиці і навіть спроби так з католицького, як і православного боку відтягти цю Церкву від Апостольської Столиці кінчалися завжди горами святих українських трупів і ріками святої української крови. І немає теж сумніву сьогодні, що й теперішні намагання зі сторони Апостольського Престолу: відтягти нас від вірності Христовій Церкві є даремні! А все ж ніякі інші категорії проблем не є такі для нас смертоносні, як ці політичні.
Єдине, що нас, українців-католиків, тримає при житті це та свідомість, що всі проблеми, які стоять колодою на нашому шляху, є роблені і з ними ми таки справимось. Злонамірення таки колись мусять закінчитися, бо неможливе для Божої Установи, щоб врешті не визнала правди.
Але з всіх проблем єдина реальна проблема — це наші єпископи. Проблема ця не вкладається у вище згадані категорії проблем. Це своєрідна проблема, яка творить свою власну катеґорію, яку інакше не можна охрестити, як ЗЛОЧИННОЮ. Історія цієї проблеми, повна її документація і цілий трагізм її існування не тільки кожному членові Української Католицької Церкви, але й більш-менш усій Вселенській Церкві відомі. Від п’ятнадцять років п’ять єпископів нашої Церкви стали на становищі цю нашу Церкву розірвати на стільки окремих Церков, скільки в цій Церкві єпископів. Які рації вони висували? Правду сказавши, — ніяких. Вони бо були свідомі того, що яку б «рацію» вони й не висунули, то ця сама рація повернулась би проти них і вони були б розторощені самими їх раціями. Вони воліли за єдину свою зброю вибрати мімікрію. Про людське око вони, аякже, за Українську Католицьку Церкву і за Патріярхат, але підпільно зробили все, що для всіх диверсантів світу може послужити ученим підручником.
Знаменний у цьому факт, що ніщо інше і нікого іншого вони не атакували і не мали на своєму поцілі, як Блаженнішого нашого Патріярха і виключно його ідею. Наша церковна проблема стала зразу трагічною. Чому? Бо ці пробоєвики стерирозували всіх інших єпископів нашої Церкви — постійними доносами на них до Апостольської Столиці, перемовлюванням їх на свій бік, літературою і пресою, яка в їхніх руках і таки своїм стажем у Церкві, будь що будь видатним. У висліді цієї «апостольської» діяльности стільки то наших єпископів зразу замовкли (страха ради юдейска) і … стали невтральними; тільки ж, на наше превелике щастя, все-таки така сама частина нашого єпископату осталася відвертими, безстрашними ісповідниками нашої Церкви і її Патріярха. Ой, три шляхи широкі, докупи зійшлися…
Трагізм цієї проблеми в тому, що тактика антиукраїнського і антипатріярхального табору розрахована на довгі-довгі роки, можливо в цьому таборі тактичний крок назад, щоб через якийсь час знову зробити два кроки вперед у свойому незмінному напрямі, але вороття до закономірності вже ніколи і ніякого.
Жахлива своїми наслідками у цій проблемі — це та обставина, що підлеглі цій п’ятці священики не мають і не можуть мати своєї волі. Такий бо закон у Церкві. Кожний священик може сповняти свої священичі функції, наскільки він дістає власть виконувати їх від свого єпископа.
Священики мусять силою свого священичого зобов’язання виконувати накази, ба й відчитувати бажання своїх владик. Навіть тоді, коли сумління цих священиків домагалось би протилежного, то ці священики мусять окриватися з самим голосом свого сумління, подекуди таки його насилувати. А це трагічно-нестерпна проблема!!! Котрий із священиків був колинебудь того свідомий, що він присягав розпинати свою Матір??? Значить для розв’язання цієї проблеми У КОРИСТЬ БОЖОЇ СПРАВИ вирішними можуть бути тільки СВІТСЬКІ АПОСТОЛИ, українське мирянство. Вони мусять піддержати своїх Владик, що з усією рішучістю свято стали в обороні життя нашої Церкви, а з другої сторони: довести перед цілим світом, що ті єпископи, які номінально приналежні до одноіменної Церкви, та в дійсності діють лиш на руїну нашої Церкви — це ті, що взялися за юдине діло! І миряни в своїй подавляючій БІЛЬШОСТІ зрозуміли свою ролю у нашій святій Церкві і треба тільки, щоб і в цій маленькій рештці збаламучених наших мирян відозвалося СУМЛІННЯ супроти нашої Церкви, а тоді ця фракція окаяних пастирів у вовчій шкурі залишиться сама, як потрясаюча притча для всіх боголюбних народів. Зійшовши з нашого карку, може пошукають вони іншої своєї жертви з іншої кошари, але вже не понесуть слави Бога. Великого Бога.
