(Закінчення з грудневого числа 1991 р.)
Лев-Людвик Шептицький (1717-1779), син Филипа, перемишльського хорунжого. Він навчався спершу в папській колегії Театинів, а теологічні студії відбув у Римі, де одержав науковий ступінь доктора права.
По повороті з Риму він вступив до Чина ОО. Василіян і прибрав ім’я Лев. Склавши обіти, він став проповідником митрополії і був ним до 1743 p., коли його іменували мілецьким архимандритом на добрах родини Сангушків. Три роки по смерті Атанасія Шептицького Лев був висвячений на єпископа Львова, Галича й Кам’янця і зразу приступив до реформи духовенства й піднесення Церкви, обороняючи її права і стараючись про потрібні для неї фонди. Його великою заслугою було продовження і завершення будови катедри св. Юра у Львові, митрополичої палати і мешкання для членів капітули, здійснене його власними коштами і зібраними ним фондами. В 1757 р. він погодився з неприхильною до того часу Ставропігією, 1762 р. його іменували коадьютором митрополита Пилипа Володковича з правом наступства по нім, що потвердив папа 20 грудня 1763 року. Треба згадати, що із вступленням на трон короля Станислава Понятовського настали погані часи для Володковича. Своєю обороною нашого обряду він стягнув на себе ненависть короля і його канцлера Млодзейовського. Король старався взагалі усунути митрополита, до Риму надходили доноси, мовляв, він шкодить своєму обрядові, і тільки завдяки обороні тодішнього нунція Дуріні Володкович вийшов переможцем з цієї несприятливої ситуації. А проте це не мало впливу на зміну ворожої настанови до нього короля та інших його ворогів. Він помер 13 лютого 1778 р. в Умані, і тоді Лев Шептицький став київським митрополитом. На жаль, він сповняв цей уряд тільки 15 місяців; він помер 13 травня 1779 року.
Лев Шептицький працював для нашої Церкви серед дуже трудних обставин, створюваних поляками, які ніколи не кидали думки викорінити українців, як це дораджував давніше поеті історик Ян Вартоломей Зіморович. Ще 1717 р. проект «зніщеня Русі» був предложений соймові, при чому його здійснення мало наступити шляхом погорди, висміювання, переслідування українців та вдержування їх в убожестві і темноті.[1] В противагу цьому Лев Шептицький звернув окрему увагу на підвищення рівня освіти нашого духовенства. Він висилав на власний кошт талановитих студентів за кордон, а від інших вимагав закінчення гімназійного навчання. Він причинився до заснування у Львові центральної духовної семінарії, а 1773 р. почав будову епархіяльної семінарії та збирав фонди на удержання питомців. На таку його діяльність дивилась дуже неприхильно польська шляхта; вона брала йому за зле, що він виступав проти душохватства, не давав загарбувати церковні маєтки, боронив духовенство й помагав двигнути його морально й матеріяльно. Барські конфедерати оголосили відкритий лист до нього «Ліст хлопуф украінскіх», де закинули йому, що він був інспіратором Коліївщини. Перед Марією-Тересою і Йосифом ІІ поляки оклевечували українців як непевний елемент, хитких католиків і прихильників Росії і намагались переконати їх, що для Австрії буде корисніше сприяти ростові латинського обряду коштом грецького. Лев Шептицький зазначив перед Й. Пергеном, першим губернатором Галичини, що українці є самостійним народом, окремим від поляків та що їм належаться рівні права, а Марії-Тересі він звернув увагу на велике політичне значення злуки усіх українських земель під владою Австрії та старався про заснування митрополії для галицької і угорської Руси. Все це було чималим зусиллям, бо польські клевети у Відні не були безуспішними. А проте, Йосиф II, хоч як нерадо підпомагав культурні цілі населення новонабутої провінції Галичини, погодився заснувати генеральну духовну семінарію, при чому центральний уряд мав би контролю над нею і міг впливати на напрям виховання майбутніх священиків.[2] Лев Шептицький живо цікавився станом поодиноких парафій і наказав крилошанам Шадурському і Громницькому перевести канонічну візитацію на них, зробити інвентар церковного майна та скласти звіт про недостачі й промахи духовенства, які треба б усунути, щоб священики могли корисно працювати для народу. Крім кількох пастирських листів і едикту-заборони арендарям корчем позичати духовенству на словний кредит, йому належить праця «Епархія львовская руская перед стома лети» (1860) та видання книги «Богословія нравоучительная» (1752, 412 стор.) та польськомовного перекладу з італійської мови праці «Наука для нових сповідників» (Бердичів, 1774, дві частини). Варто згадати, що 1770 р. домініканець Климентій Ходикевич написав історичну розвідку-похвалу на дім Шептицьких і присвятив її Льву Шептицькому.[3] Там цей автор намагається доказати, що Шептицькі не українці з роду, а потомки римського колоніста в Русі й тому повинні прийняти римський обряд. Ходикевич дошукується їхніх предків у Римі й називає якогось Тіція що жив в роки цісаря Траяна. Цей Тіцій, пише він, мав сімох синів і кожного з них назвав Тіцій, через що цілу родину назвали «Септиції». Один із тих Септиціїв переселився на Русь, де його назвали Гліб. Його син Олімпій був на княжім дворі в Перемишлі і в нагороду за вірну службу дістав села Вощавці, У герці, Кальнафости й Шептиці.[4]
Єпископом Перемишля, Самбора й Сяніка був Атанасій-Андрій Шептицький, син Стефана. Він помер 1779 р. Проте, уже перед упадком Польщі 1772 р. двох членів роду Шептицьких, Єронім і Мартин, були латинськими духовниками. Єронім (1701-1773) був полоцьким єпископом, а Мартин полоцьким каноніком. На початку 19-го століття уся родина Шептицьких прийняла латинський обряді, як багато інших членів української інтелігенції, спольщилась. А проте Шептицькі не змогли зовсім затерти сліди української традиції свого роду, а прикладом цього може послужити граф Іван Шептицький, батько митрополита Андрея.
Іван Шептицький народився 1 жовтня 1836 р. в Прилбичах. Виростав у час відродження нашого народу 1848 р. і, мабуть, це підсилило його зацікавлення українською історією, культурою і церковною архітектурою. Одружившись з дочкою Олександра Фредра Софією, яка була письменницею і цікавилася малярством, він осів на господарстві в селі, продовжував історичні студії і запопадливо збирав усякі пам’ятки та рукописні й друковані матеріяли до української історії, що їх у той час або вивозили за кордон, або знищували, щоб таким чином затерти сліди нашої минувшини.
Коли львівський ординаріят рішив забрати манастирський архів з Унева до Львова, Іван Шептицький відвідав одного дня крилошанина й пізнішого єпископа Холму Михайла Куземського, який саме тоді переглядав ті архівні матеріяли. Серед них були фундаційні, папські і королівські грамоти і їх Куземський складав; зате листи священиків і народу до єпископів, приватну кореспонденцію єпископів і митрополитів з папою, королями, кардиналами та іншими впливовими людьми, як також інші акти унівської архимандрії, викидав на коридор, звідки служба забирала їх у підвал на спалення. Побачивши це, Шептицький звернув Куземському увагу на недоречність знищування будь-яких архівних матеріялів, які можуть пригодитися майбутнім історикам, і таким чином урятував дещо, але багато цінної документації пішло з димом.
Крім Куземського, Іван Шептицький удержував контакт з Ізидором Шараневичем, Омеляном Огоновським, крилошанином Малиновським і високо цінив Євгена Олесницького, а талановитим адептам науки радо помагав у час їхніх студій. Він відвідував василіянські манастирі, вивчав їхні бібліотеки й архіви та робив відбитки важніших актів для свого родинного архіву.
Велику прислугу для української культури Іван Шептицький зробив у 1875 p., коли холмську єпархію підпорядковано Російській Православній Церкві, а православний єпископ Маркил Попель наказав викидати з церков усі уніятські богослужебні книги, а з церковних і парафіяльних архівів і бібліотек усі рукописи і друки, які могли пригадувати, що українці були колись католиками. Російські чиновники продавали ті матеріяли жидам-крамарям, а ті перепродували їх збірщикам книжок. Чимало проскрибованих книг, рукописів і друків закупив також Іван Шептицький. Одночасно він придбав багато відбиток матеріялів до нашої історії з ватиканського архіву та до історії нашої Церкви у 18-му столітті із замкненого до того часу й недоступного для загалу архіву Конгрегації для Пропаганди Віри. Крім писаного матеріялу, він залишив велику збірку старих українських і церковно-слов’янських друків, виданих в Уневі, Стрятині, Угерцях, Львові, Почаєві й Києві.
Іван Шептицький був глибоко релігійною людиною; вирозумілий до селян, він помагав їм, служив їм порадами і жертвував на кожний задум, що мав на меті релігійне і моральне піднесення народу. Він утішався великою популярністю в Яворівщині, де його обрали 1871 р. послом до парляменту, пізніше до сойму, був довго маршалком повіту, відтак членом Палати Панів. В останні роки свого життя він відійшов від громадської праці і займався впорядкуваням бібліотеки й архіву, зібраного довголітнім зусиллям і великими матеріяльними жертвами.16 Він помер в листопаді 1912 року.
Хоч Іван Шептицький прийняв латинський обряд і почувався поляком, він ніколи не заперечував свого «руського» походження, не погорджував ним і утривалив це збиранням наших давніх пам’яток, портретами своїх славних предків, які прикрашували стіни його палати, і розповідями про них у родинному крузі. Може, й не уявляв собі, що саме це послужить його синові, нашому великому Митрополитові, стимулом вдягти чернечу рясу й вернутися до свого первісного народу та служити йому. Будучи під обстрілом родовитих поляків і в не меншій мірі інших винародовлених нащадків українського роду, які вважали, що наш нарід складається «з попа і хлопа», та погорджували ним, Іван Шептицький противився рішенню свого сина вступити в манастир. Коли ж побачив, що його не змінить, заявив: «Ми жертвували Богові й народові, що мали найдорожчого».
[1] Stefan Kaczala. Polityka polakow wzgledem Rusi. Lwow, 1879 , pp. 197-198
[2] I. P. цит. пр., стор. 2-3
[3] Його Dissertationes… , ч. 1
[4] I.P., цит. пp.
