«Мово рідна, слово рідне,
хто вас забуває,
той у грудях не серденько,
але камінь має».
Маркіян Шашкевич
Слідами мучеників наших —
Владик — і Гойдича, і Гопка,
післав Вас Бог також у Пряшів,
як дальшу кременицьку сопку.
Яка ж це сопка? Наша? Рідна?
Чи вже забарвлена чужою?
Ніби помалу, ніби здрібна —
у нашій Церкві у двобою…
Лиш пригадайте, як то було
в Галичині чи на Підляшші!
Чужим там духом всюди дуло,
та були там владики наші.
Вони з отцями несли в чаші
Офіру Богу, а народу —
свідомість рідну в мові нашій…
Чому не робить цього Пряшів?
На Закарпатті пробували
полин садити… Смердить досі.
Не прийметься на наших скелях,
Безсилі є там чужі роси.
Бо дух святого Йосафата
і Слуги Божого Андрея (Шептицького),
що перед троном Божим просять
за наш народ і його дії,
приносять плоди пребагаті,
жнива вже стеляться в покоси
на всій широкій Україні
і всюди, де є діти наші,
не забувають ні на Пряшів.
Тому Господь оце Вас нині
Святішого Отця рукою
післав на ниву, може важчу,
до бою, до святого бою. —
За нашу Церкву, нашу мову —
як основу…
Подумайте, Преосвященні,
що правнуки про Вас напишуть,
а то напишуть поіменно
про Ваші чини дальші й ближчі.
Тому хай проповіді Ваші
і просьби до Христа й Покрови —
несуться завжди в рідній мові!
Хоч в діялекті Закарпаття,
бо все це рідне і багате
і дороге душі народу…
А Бог Вас нагородить.
Михайло Качалуба
Шерне, 6 вересня 1992 р.
