Територія греко-католицької Пряшівської Епархії належить до території історичного Закарпаття. Сьогодні ця територія належить до складу новоутвореної незалежної Словацької Республіки. Від початку існування Мукачівської Епархії пряшівська територія належала до неї.
Після смерти мукачівського єпископа блаженної пам’яті Андрея Бачинського (1772-1809) в 1810 році на території Мукачівської Епархії були утворені три єпископські вікаріяти: Мараморожський, Сатмарський і Кошицький з осідком в Пряшеві. Мукачівська Епархія мала тоді 711 парафій в 13 жупах. Мукачівським адміністратором був єп. Михаїл Брадач (1809-1816), як вікарій капітуларний. Він разом з пряшівським вікарієм просили цісаря Ференца І, щоб допоміг утворити самостійне пряшівське Єпископство булею папи Пія VII. Relata semper 22 вересня 1818 року була затверджена Пряшівська Епархія з осідком в Пряшеві. Вона мала тоді 194 парафії і десь 152 тисячі вірних. Першим єпископом став канонік Григорій Таркович (1818-1841). Тимчасова резиденція єпископа находилася в зруйнованім манастирі міноритів, а манастирська церква стала катедральним храмом під патронатом Йоана Хрестителя. Храм під цим патронатом й сьогодні, повністю реставрований.
Новостворена епархія мала велике значення для духовного життя греко-католицьких вірних. Піднялася катехизація, були введені в дію нові школи, майже на всіх ступенях, почав удосконалюватися духовний і культурний рівень народу. Не дивлячись на страшенні переслідування греко-католицької Церкви від 1950 року безбожним комуністичним режимом сьогодні Пряшівська Епархія має 12 деканатів з 239 парафіями, в Чеській Республіці має єпископський вікаріят з 5 деканатами. Тим часом єп. вікарієм в ЧР є о. Іван Лявинець (говориться, що він тайно висвячений єпископ, але ще не визнаний). Богословська семінарія на 5 річниках має 138 семінаристів, які навчаються на богословському факультеті Пряшівського університету ім. Шафарика. Крім того, 7 семінаристів вчаться в Угорщині (в епархії є угремовні вірні) й 4 в Римі. А такі прекрасні народні єпископи як Діон Нярадій і великий ісповідник Павло Ґойдич.
В 1818 році було в 194 парафіях 152 тисячі вірних, то сьогодні в 239 парафіях десь біля 190-200 тисяч. В 1818 році всі вірники тодішньої Пряшівської Епархії у загальному як греко-католики були русини-українці, а в меншості були угорці. За найновішою статистикою, як це недавно підкреслював посол СР в Україні, русинами-українцями признали себе 13 тисяч, а русинами-неукраїнцями — 17 тисяч. В цих тисячах треба рахувати майже третю частину православних, які осталися такими під тиском і обманом безбожного комуністичного терору. Таким чином за приведеною статистикою сьогодні в Пряшівській Епархії більшість греко-католиків признали себе словаками. Отже, «підняття» духовного й культурного рівня попрацювало на словакізацію.
Русофільство на Пряшівщині, як це доказує о. Севастіян Сабол-Зореслав у своїй книзі, в якій пише про Голготу Греко-Католицької Церкви в Чехословаччині, в певній мірі поруч з комуністами спричинилося до того, що деяка частина греко-католиків перейшла на православ’я, притім московське. Перейшла, але тут і там ще й переходить. Коли греко-католики, які сяк чи так вважаються українцями чи русинами-неукраїнцями (можливо, а майже й певно – протиукраїнцями), бачать, що в цілім селі священик зібрав усі церковно-слов’янські молитовники і замість них роздав словацькі, коли чують, що в пряшівській катедрі богослуження проводиться дуже обмежено на старо-слов’янській мові, а проповіді не на словацькій мові ще більш обмежено, то окремі з них і тим часом відходять від греко-католицької церкви. Мені самому, особисто, приходилося чути такі заяви. Однак це деяких священиків не дуже тривожить, бо на словацьку мову переходять цілі села, а на іншу віру переходять одиниці. На словацьку мову переходять цілі села й на підставі «научної» тези, що шаримсько-земплинський діялект не є русинський, а словацький. Однак твердження цієї тези спростовується тим, що в селах згаданого діялекту завжди жили греко-католики, богослуження в них проводилося по старо-слов’янськи, бо до останнього Вселенського Собору Ватиканського II (1963-65) богослуження всюди повинно було проводитись на мертвій мові, священики не проповідували по-словацьки, а проповідували по-русинськи (тобто по-українськи), в тому числі й місцевим діялектом, якщо вже священик привик. Оригінально словаки були і є римо-католики, або реформатори.
Що ще можна сказати до цього всього? Як свідомість релігійна християнська, так і свідомість національно-патріотична утверджується Божим приписом, Божим порядком. Ісус Христос своєю людською природою помер за всіх людей, однак притім твердив, що в першу чергу Він «посланий до погиблих овець Ізраїля» (Мат. 15,24). Апостол Павло свідчить про великий патріотизм: «Кажу в Христі правду, не обманюю, як свідчить мені моя совість у святім Дусі, що я у великім смутку і в безнастаннім болі мого серця. Бо я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені тілом; вони ізраїльтяни» (Рим. 9,1-4). Отже, всі ізраїльтяни «рідні брати тілом». Він не тільки готовий за них умерти, щоб вони спаслися, але й «готовий» сам не спастися. Це не можна прийняти дослівно, бо це висловлено величезною гіперболою, однак в цій гіперболі є дійсність, тобто готовість і вмерти за «рідних братів». Хтось міг би казати, що це не є припис, а тільки приклад великої жертвенности. Однак таку жертвенність св. Апостол підтверджує й приписом: «Коли хто про своїх… не дбає, — підкреслює св. Апостол — той віри відцурався; він гірший, ніж невірний» (І Тим. 5,8). Ісус Христос признає й благословляє мучеників патріотизму: «Більшої від цієї любові ніхто не має, як та, коли хто життя своє кладе за друзів» (Йо. 15,13).
Отже, свідомість як християнську, так і патріотичну має той, хто готовий скорше вмерти, ніж відступити від Божої віри або від свого народу, своєї мови. Свідому людину нікому не вдасться ні звести, ні обманути, ні застрашити, хоч би й смертю. Скільки мучеників могли стати перевертнями, аби тільки не вмирати. Але заповідь Христа ясно звучить, що скорше вмерти, як бути перевертнем: «Хто мене відречеться перед людьми, того й я відречусь перед Отцем Небесним» (Мат. 10,33).
Отже, таку свідомість повинен мати християнин і патріот. Ті, що стараються приглушити таку свідомість, свідомого християнина і патріота, спішать обзивати політиканом. Однак, ненависть до патріотів і є те злобне політиканство. Хто, як не священики повинні утверджувати в людях свідомість як християнську, так і патріотичну. Якщо священики проводять денаціоналізаторську роботу, то вони цим Христовій Церкві, єдиній святій, прикладають страшний ярлик денаціоналізатора, що треба вважати абсурдом.
Однак є на Пряшівщині свідомі греко-католики і свідомі патріоти, є ціла плеяда свідомих греко-католицьких науковців-україністів, разом з такими священиками-патріотами, яким був і покійний о. Степан Пап. Вони видають релігійний часопис «Благовісник», як також часописи високого рівня, як «Дукля» й «Веселка». При пряшівськім університеті ім. Шафарика є катедра української мови та літератури та її науково-дослідний відділ, Наукове товариство ім. Шевченка, Асоціяція Україністів Словаччини. Яка численна є, така є, але є на Пряшівщині прекрасна когорта свідомих греко-католиків й українських патріотів. Вони на підставі канона 248 КСЦ мають право вимагати, щоб належати до своєї Української Греко-Католицької Церкви, до єдиної Київської Церкви.
У програмі Синоду Єпископів УГКЦ, що відбувався в Римі, в лютому 1991 року, пропонувався вибір єпископа для пряшівських греко-католиків українців, однак вища церковна інстанція цю пропозицію не прийняла. Однак, на основі церковного права така можливість існує.
Історично документоване дослідження, що Мукачівська Епархія, з якої виникла Пряшівська Епархія, була і є гілкою Київської Церкви, спадкоємниці Святоволодимирівської Церкви, сьогодні найбільшої східної гілки єдиної Вселенської Церкви (о. проф. д-р Ігор Мончак і Самоуправна Київська Церква, Львів, 1994).
