Незважаючи на різниці у психіці народів, у всіх повторюється незмінно легенда про боротьбу лицаря-багатиря проти лютого змія. Змій — уосіблення всякого зла і згідно з мітологією всіх народів — перевага й перемога була за зміеборцем. Таке, очевидно, закодоване у підсвідомості людського роду. І Церква представляє сатану, на сторінках Апокаліпси, у виді зміїв-потвор, які теж призначені на загибель, скільки б зла перед тим не вчинили.
Видно — мусить бути цьому правда, бо й ми, у наші недавні десятиліття, досвідчили на наших власних долях — наїзд невимовно реального, не легендарного — червоного змія. Він, правда, сконав, але ж розсіяні по нашій землі його отруйні зуби проростають щораз наново й уперто.
Та не про нього тут мова, а про іншого, хоч недалеко із ним спорідненого. Це зелений змій, як каже народня приповідка «допився до зеленого змія», тобто до кінця, до нікуди далі… Прикра це тема, а може й тому її так настирливо замовчують в офіційних словах та письмах, і України і діяспори. Але саме може в тому замовчуванні — і найгрізніша небезпека…
Кожен діяспорник, що відвідував Україну, розказує зі здивуванням, зі згіршенням та не без присмаку сенсаційности: «але ж там п’ють та п’ють!» Так, це на жаль, правда. До того їх призвичаїв режим червоного змія: могло всього не доставати, а горілка була, зокрема при нагоді державних «празників», чим старалися злагіднити негодування народу. І люди пили, щоб затопити безперспективність життя, пригнічення їх особистої волі. Співаки із революційної, під кінець вісімдесятих років, групи «Не журись», вичисляючи з іронією «громадські права» громадян СССР, співали: «Я маю право горілку пити!» А про наслідки — хай журиться «мудра партія»… Дійшло до того, що коли Горбачов задумав змагатися проти цієї пошести, його спроби сприймали хіба як невдалий жарт: «Ну як таки, щоб не пити?!»
Письменник М. Рябчук у знаменитій статті в американській «Свободі» замічує, що наслідком існуючої економічної скрути в Україні, визначно зменшилися продажі книжок та журналів — але ж не алькоголю… Похмурий показник…
Авторка цих рядків переписується з дівчатком-підлітком у Львові. Перша учениця в школі, вдумлива та очитана понад вік. Доглибно релігійна і пише зовсім непогані вірші. Жити б та рости… Але батько постійно пропиває все, що з трудом здобудуть мати й бабуня, та ще й лає їх обидвох при дітях, словами, що й дорослому страшно слухати… Дівча всіми силами старається вдержати свою людську гідність та авторитет улюблених і шанованих мами й бабусі, бере участь у цілонічних молитовних чуваннях у церкві… Так що ж з того? Всеодно стоїть перед нею непроходима стіна батькового налогу, який вперто прямує до знищення самого себе та такої многонадійної сім’ї… Та й чи такий випадок — одинокий? Алькоголізм «звільняє» людину від усіх її людських обов’язків — і скільки ж то листів приходить з України від жінок, яких чоловіки покинули, розпившися, на волю судьби, без забезпечення, з дрібними дітьми… Скільки дітей, через алькоголізм батьків, залишаються просто на вулиці, на ласці установ соціяльної забезпеки які, знаємо як діють… Вже й не говорячи про доказані факти, що діти алькоголіків фізично і морально куди менш відпорні і готові лягти новим тягарем на суспільні установи, але ж вони і можуть впасти першими жертвами алькоголізму в новому поколінні, і так — без просвітку…
Алькоголізм, від своїх невинних початків («чарочку за здоров’я» — так ніби хтось буде здоровішим від того, що хтось другий отруюється!) — у свойому дальшому розвитку — це страшне соціяльне і моральне лихо, не менше від (сьогодні доказаної вже раконосної нікотини, наркотиків та пошесної моральної розгнузданости — не менш шкідливих та небезпечних і для цілости народу, який, як безпомильно доказують статистики — просто вимирає! Примарний Чорнобиль — лихо зовнішнє. Але всі налоги тим небезпечніші, що вони — внутрі кожної людини…
Найлегше скидати вину на «вороженьків» хоч і їх участь тут не мала. Але зародків цього можна шукати вже і в заранні нашої історії. «Весело було Русі пити», козаки, згідно невмирущої анекдоти, питали новобранців, які голосилися на Січ: — «В Бога віруєш? — Горілку п’єш?…» І тільки стверджуюча відповідь давала вступ у Січове товариство. Можливо, це лиш жарт, але жартів без дійсних підстав — не буває… Можливо, зрештою, що при їх способі життя, загартованим, кремезним, і здебільшого безсімейним козакам, алькоголь не так і шкодив. Хоч, чомусь-то докоряє сам Тарас Шевченко «Богданові п’яному» за зловісний Переяславський договір… А вже в часи панщини й неволі — горілка й коршма ставали виразно засобом ворожого панства для винищення народу. Скільки ж то чесних, шановних господарів «пустила з торбами» коршма у селі..?! А це вже явище, яке у сумі важило на соціяльному житті народу.
І поставав опір. Як і годиться, першими були в ньому вірні сторожі моралі, й самого життя народу священики, Церква. Не зі своєї уяви, а з дійсних випадків створив Іван Франко образ скромного сільського священика у «Панських жартах», який хотів привести село на Новий Рік до «присяги від горілки», але… пан на спілку з коршмарем замкнули на той день церкву…
Але рух проти алькоголізму зростав, по селах поставали «братства тверезости», які таки виконували свою роботу. Протиалькогольною працею займалися і «Просвіти», і кооперативи, і спортові товариства. Між війнами в Галичині ця акція набула нових вимірів, коли до неї прилучилися і Пласт і такий сильний тоді національний рух, який крім мети — виховувати міцне нове покоління, пропагував особливо спротив польському державному монополеві — горілці. Постало в той час і окреме антиалькогольне товариство «Відродження», в якому були активними членами такі люди як перший його голова, великий учений, професор Іван Раковський, письменниця-лікар Софія Парфанович, Юліян Каменецький. Товариство мало тисячі вірних і завзятих членів, видавало свій журнал, творило у громадянстві атмосферу уваги до цієї проблеми. Останній же із тієї плеяди відродженців, відомий діяспорний меценат, доктор Микола Ценко, дожив навіть до відновлення української держави. Гірко було дивитися, як він, у глибокій старості, із чужини, слізно молив і благав, щоб хтось звернув увагу на цю таку сьогодні знов актуальну проблему в Україні! Дарма голосу вмираючого не почув ніхто…
А проблема остається проблемою і зелений змій лютує по і так знівеченій та окраденій Україні. І тому саме так невідклично й необхідно треба звернути увагу на цю проблему нашим Церквам, прицерковним, головно молодечим організаціям, «Просвітам», «Суспільній службі» при Світовому Конгресі Українців, навіть і шкільництву. Як звичайно кажуть — від Держави сьогодні ні уваги, ні підтримки не дістанеш, але все ж маємо і міністерство здоров’я і опіки над сім’єю й дитиною, і освіти. Чи якщо вони не відчувають сопуху віддиху зеленого змія — не слід їм звернути увагу на небезпеку, не з Півночі навіть, а «з серця», як каже Євангеліє, кожного громадянина?
Треба, треба не лиш звертати увагу, але й розпрацьовувати освідомлюючі програми, писати про це всюди, так, як пишемо відважно про всі недоліки сьогоднішнього нашого українського життя.
«Весело було Русі пити», але може ще веселіше було б із тверезим умом та належною силою волі виховувати нові, здорові покоління… Хто має уха, хай слухає, бо зелений змій не спить…
