До 150-річчя з дня смерти єпископа
В історії української культури маємо чимало діячів, чия просвітницька діяльність щедро прислужилася рідному народові, сприяла національному пробудженню і відродженню духовности. Серед них перемишльський єпископ Іван Снігурський — життя і сподвижницька праця якого потребують нині правдивішого висвітлення і справедливої оцінки.
Основні етапи діяльности І. Снігурського висвітлені в біографії, популярно викладеній о. Наумовичем, а також Й. Левицьким (1851 p.).
Іван Снігурський (1784-1847) походить зі священичої сім’ї (батько був парохом в с. Берестяни Самбірського повіту), вчився у Самбірській гімназії, потім у Львові й Відні на богословському відділі. З 1813 р. — священик церкви св. Варвари у Відні, далі професор богословія у Віденському університеті, а з 1817 р. — декан богословського відділу цього ж навчального закладу. У 1918 р. став єпископом у Перемишлі і вся його наступна діяльність тісно пов’язується з цим містом.
В тогочасному духовному житті українського народу єдиним джерелом наснаги і поступу була церква. Маючи в серці любов й співчуття до рідного покривдженого народу, І. Снігурський поринає в жертовну працю для його добра.
Йому належить ідея започаткування й організації професійного співу в Перемишлі. Мріяв про створення хору, навколо якого мала б згуртуватись найздібніша молодь.
Зауважимо, що на початку 19 сторіччя в Галичині не було жодного хорового колективу. Спів культивувався в церкві і провадився одноголосно, рідко на два голоси зі слуху. Перший голос завжди виконував мелодію, а другий вторував йому в терцію чи сексту.
Думка про організацію хору в Перемишлі зародилася в І. Снігурського ще в 1809 p., коли при греко-католицькій церкві св. Варвари у Відні він почув хор, співом якого дуже захопився. Прибувши до Перемишля, приступив до втілення своєї мрії. Організацію хору було доручено Й. Левицькому — професору богословія, автору ряду праць з літератури, граматики, музики. В 1828 р. Й. Левицьким були замовлені з Петербургу духовні твори Д. Бортнянського, М. Березовського (власне з цього часу говоримо про нотозбірню при Перемишльській співочій школі, бо ноти з Петербургу надходили постійно). На посаду керівника хору був запрошений Вінкент Курянський — органіст, який знав чотири вокальні ключі, грав на скрипці, добре співав. Першими співаками хору були молоді люди, які знаходились в єпископському палаці. Щодо їх кількости, то сучасники подають різні дані. Й. Левицький називає Михайла і Влодислава Вербицьких, Олексу Осику, Матвія Пиньковського, Івана Абрамика, Юрка Чижевича та Івана Кордасевича (Й. Левицький. Історія введенія музикального пенія в Перемишлі. —Перемишлянин. Місяцеслов на год 1853. С. 86). І. Сенкевич, крім вище згаданих, подає й себе, як сопрана-соліста хору (І. Сенкевич. Начало нотного пения в Галицкой Руси. — Беседа. No 1, 1880. —С. 46). М. Вербицький зазначає, що спочатку в хорі були чотири співаки (М. Вербицький. О пінію музикальном. — Галичанин. — Кн. 1. — Вип. 2, 1863). В хорі виділився студент філософії Перемишльського ліцею Яків Неронович, який, отримавши основи нотної грамоти, сам почав диригувати хором.
«Була це перша спроба мистецького співу в Галичині. Спів був, правда, невиглажений і потребував очищення, але він, як новонароджене дитя, зростав, кріпився і дожидав кращих часів, більших сил і кращого керівника», — писав М. Вербицький.
Оскільки на часі була заміна керівника хору, перемишльський староста Вінклер представив І. Снігурському прекрасного музиканта, чеха Алоїза Нанке. На утримання хору і диригента єпископ купив будинок т. зв. «Старий Циркул» і призначив доходи з с. Новосілки. Матеріяльне забезпечення школи повинно було сприяти не тільки утриманню 24 співаків, які, крім шкільних предметів, вивчали музичний спів, приймали участь в богослужіннях, а найголовніше — по виході зі школи випускники повинні були «…розповсюджувати науку співу по містах і селах» (Слово. — Ч. 50, 1886. — С. 2).
Хористам виплачувалась стипендія (окремі призначення були для учнів ін. навчальних закладів, особлива плата призначалась басам). А. Нанке, будучи здібним і наполегливим, вивчив дух руської церкви, а хорову справу підняв на небувалу висоту. Музичний спів так захопив і зацікавив городян, що в катедральний собор потягнулась вся перемишльська знать, поляки і німці записувались в школу й приймали участь в богослуженнях. «В Перемишлі зародився такий ентузіязм, що єпископ Снігурський наказав навчати музичного співу навіть своїх слуг» (Слово. — Ч. 50, 1886. — С. 1).
Маючи добрий матеріял, А. Нанке «… в короткому часі поставив хор такий чистий, що кращого не можна було й бажати» (М. Вербицький. О пінію музикальном).
Оскільки праця в школі та хорі набула великого розмаху, потрібен був ще один вчитель. Ним став Вікент Серсавій, який співпрацював з А. Нанке так: «В. Серсавій учив початківців і підготовляв, а А. Нанке завершував діло» (М. Вербицький. О пінію музикальном). А. Нанке навчав хористів гри на різних музичних інструментах, давав лекції з гармонії (напр., М. Вербицькому), довершував інтерпретацію виконуваних творів. Організаційні та адміністративні функції продовжував виконувати Й. Лeвицький, а мистецьким наставником залишався А. Нанке. Після смерти А. Нанке (1834), В. Серсавій став головним диригентом та вчителем хору, а також навчав співу в дяко-учительській школі (заснована в 1818 p.), ще існувала паралельно з співочою школою і катедральним хором. Про хоровий спів, коли В. Серсавію належала провідна роля в музичному житті Перемишля (як раніше А. Нанке), згадують сучасники: «Хор не був уже такий, як за часів Нанке, але все ще захоплював усіх своїм звучним та гармонійним співом і викликав почуття побожносте в серцях вірних (І. Желехівський. Автобіографія, 1909. — С. 139).
Протягом 1834-35 pp. Перемишльська школа дала багато фахівців хорового мистецтва, які, переїжджаючи на вищі студії в інші міста, несли з собою запал мистецького співу в практичне життя, активно сприяли зародженню професійного хорового мистецтва в Галичині.
По смерті В. Серсавія (1835 р.) посаду диригента й учителя в Перемишльській школі зайняв Людвик Седляк — також чех, який значно вирізнявся за музикальністю від своїх попередників. Хор почав занепадати, втрачати славу.
Отже, розвиток музичного співу в Галичині починається з 1818 p., коли І. Снігурський відкриває при Перемишльському соборі заклад для півчих дяковчителів, щоб розповсюджувати музичне мистецтво, нести музичні знання, засновувати хори при церквах. Перемишльська співоча школа і хор мали великий вплив на відродження української музики, відіграли велику ролю у підготовці перших галицьких композиторів М. Вербицького та І. Лаврівського.
Та це лише одна із великих заслуг І. Снігурського. Можливо, доленосну ролю відіграв І. Снігурський у вихованні та становленні М. Вербицького. «Уже 1825 р. умер батько… і залишив двох синів Михайла та Володислава. Тоді покинені сироти забрав до себе єпископ Снігурський» (І. Воробкевич. Михаїл Вербицький. — Календар «Просвіти». — Львів, 1884). Саме в Перемишльській хоровій школі М. Вербицький здобув теоретичні знання, які визначили професійні засади майбутнього композитора.
Велику увагу І. Снігурський приділяв освітнім закладам. Заснував у Перемишлі дяковчительський інститут, дібрав здібних вчителів. «В Перемишлі він (митрополит Михайло Левицький. — І. Б.) з єпископом І. Снігурським заснував інститут для підготовки дяків, які одночасно були диригентами церковних хорів і вели церковні школи» (Кость П. Історія української церкви. — Львів, 1992. — С. 120). Викладання тут велося українською мовою, це була перша українська школа в Галичині. Її завданням була підготовка кадрів для духовного відродження української нації.
Для потреб школи І. Снігурський в 1829 р. купив друкарню, де українською мовою видавались підручники для церков і шкіл: букварі, збірники, катехизми та ін. У С. Шаха читаємо: «Приятель М. Шашкевича Я. Головацький привіз до Перемишля палку статтю М. Шашкевича п. н. «Азбука і абецадло», де її о. Й. Левицький в 1836 р. за фінансовою допомогою єпископа І. Снігурського видав окремою брошурою в новооснованій єпископській друкарні в З тис. примірниках і розіслав її до видніших людей в краю» (С. Шах. У 150-ліття уродин о. Маркіяна Шашкевича. — Мюнхен: Християнський голос, 1961. С. 19). Тут були видані «Руськое весілє» — фолкльорна збірка Й. Лозинського (1835 р.) та «Скит Манявський» —поема А. Могильницького (1852 p.).
«Коло єпископа Івана Снігурського в Перемишлі згуртувався в 20-30 pp. цілий гурт учених і патріотично настроєних священиків: Йосиф Левицький, автор граматики української мови (1834), Йосип Лозинський, етнограф і філолог, історик Антін Добрянський, Іван Лаврівський та інші» (Д. Дорошенко. Нарис історії України. — Т. 2. —Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. — С. 301). Це був гурток перших українських вчених і письменників (серед відомих людей гуртка назвемо ще І. Могильницького), які досліджували українську мову, працювали над підручниками, статтями.
Як меценат української культури, Іван Снігурський заклав перші підвалини в справі поширення загальної освіти народу, і музичної зокрема. Зерна, засіяні єпископом, знайшли благодатний грунт на ниві плекання любови до рідної мови і пісні, української книжки, пробудження національної свідомости і це був місток до відродження української культури сьогодні.
