Все напередодні Нового Року прощаємось з відходячим старим роком. А роки падуть, безповоротно, як камінь у воду. За ними залишаються позначені, небуденні, особливі, непересічні події року. З приводу закінчення року багато підсумовують пройдений час. Бажалось би, щоб ці підсумки були все позитивні. Які б ці підсумки не були, але нашим першим обов’язком є, як християнам, занести до Всевишнього Триєдиного Господа Бога і нашої безустанної Опікунки Матері Божої наші подячні молитви.
Все ж таки маємо защо дякувати. Подякувати Всевишньому, що вдержалась та існує незалежна, соборна й суверенна українська держава. Подякувати за те, що можемо журитись долею існуючої української держави, бо ж вона була мертва й воскресла, як Христос. Також воскресли наші, нам всім дорогі, Українська Православна й Українська Католицька Церкви, а також різні євангельські з’єднання. Так, ми знаємо, що назагал і наша молода держава, й наші Церкви виявились слабими і немічними, не такими, якби нам бажалось бачити, але вони живуть, вони діють, вони стають з колін з вірою і надією на краще завтра. Ніщо не приходить легко, а тим більше після довгої, довгої неволі, за все треба змагатись, треба наполегливо віддано і з посвятою працювати.
Ось ця убогість і слабкість нашої держави, наших Церков викликають у нас сумнів, ми не раз починаємо втрачати віру навіть у все те, що ми сьогодні маємо. Хіба ж це не пародокс, що ми більше вірили в український народ, в українську людину, в наші незнищимі Церкви тоді, коли в Україні були невидимими, неіснуючими, про них не можна було навіть згадувати чи говорити про якусь самостійність, незалежність, соборність української держави. Тоді голосно говорилось про злиття народів, про одну т.зв. радянську батьківщину, в якій домінуючо панував російський імперіялізм. В той же час не можна було говорити про Українські Церкви, бо ж існувала одна «казьонна» Російська Церква. І тоді ми непохитно вірили у все, що українське — народ, державу, Церкви, що вони є, вони діють і не вмирають. Коли ми заглянемо у свою власну душу, то побачимо, що наша, ця сильна й непохитна віра послабла, у нас іноді утверджується сумнів у життєдайність нашого народу, наших Українських Церков-страдниць. Звичайно, є для цього й ніби оправдані причини. Біда в тому, що нашим бажанням є бачити нашу українську державу такою, як західні держави, які не пережили «вавелонської чи комуно-більшовицької неволі, чи будь-якої іншої неволі, у якій людина була зведена до гвинтика; ці народи не пережили голодового геноциду в двадцяті, тридцяті (особливо тридцять другий і третій) та сорокові роки цього століття.
Це не залишалось без наслідків. Вдумаймось у цю складну ситуацію, тоді краще побачимо нашу дійсність.
Ми забуваємо про це тут, у діаспорі, а ще більше забувають про це наші брати і сестри в Україні. Забувся цей ще належно не записаний і непроаналізований страх. Страх перед жорстоким терором, страх перед своїми власними дітьми, бо система на п’ядестал «геройства» виставляла хлопчика Морозова! Чи не варто пригадати собі ці страшні, кошмарні й прямо макабричні часи? Подумаймо над ними і після цього знайдемо кращу оцінку для себе самих та прийдемо до переконання, що все те, що зараз маємо, не є багато, але є багато більше, як ми будь-коли перед тим собі уявляли і є за що занести наші щиро-подячні молитви.
Все ж таки Україна з’явилась на картах світу. Сьогодні не потребуємо пояснювати, що ми не «рашен» і не «поліш» і, що така держава, як Україна є, росте й розвивається. Україна стала широко визнана й стала ключовою демократичною державою на сході Европи. Це, що міністер зовнішніх справ України Генадій Удовенко, який став президентом 52 сесії ООН, не був припадок. Генадій Удовенко був широко відомий, як довголітній голова Української Місії до ООН і на протязі того часу здобув собі добре ім’я і тепер, як президент 52 сесії ООН, провів та ще дальше проводить деякі конструктивні зміни у праці ООН. Це наш — України осяг. Слід підкреслити, що Україна мас високої кляси дипломатів, крім згаданого Удовенка, можна назвати Анатолія Зленка, що очолював Українську Місію до ООН у Нью-Йорку, Юрія Кочубея, що був послом у Парижі, посла Юрія Щербака у Вашінгтоні й багато інших.
На церковному полі також ідемо поволі до кращого. Без сумніву тут можна мати багато оправданих побажань. Але наші українські Церкви безперебійно стають з колін. Українська Католицька Церква (яка все чомусь любується у грецькому прикметнику, який відкинув св. п. Патріярх Йосиф) закріплює свій статус. Правда, УКЦерква до сьогодні могла була зробити значно більше, але вона стала вагомою часткою українського християнського світу та вказує народові Христовий шлях, шлях спасіння. Подобається нам чи ні, але Патріярх Філарет, що був вчорашнім Савлом, а сьогодні став щирим і відданим українським Павлом є на висоті своїх церковних завдань. Патріярх Філарет мав відвагу порвати з лже московською канонічністю, публічно висповідатись і повернути на лоно своєї прабатьківської Української Православної Церкви.
Що ж можна сказати про те, що після 17-ти років висвячених св. п. Патріярхом Йосифом єпископів Владику Любомира Гузара й Владику Івана Хому визнано їх єпископські свячення. Приходиться тільки нагадати слова одного з владик, який авторитетно говорив, що вище згадані висвячені Патріярхом владики ніколи не будуть визнаними владиками. Приходиться повторити незаперечну істину — дивні Твої діла, Господи. Слід нам все пам’ятати те, що для людини є неможливе, то у Бога все є можливе. Вдумаймось над цими питаннями.
Тут зроблено тільки на дещо натяки, а цих досягнень є безсумніву значно більше, що стались за Божим благословенням, за що належить занести щиро-подячні молитви Всевишньому Триєдиному Богу й, водночас, просити Всевишнього, щоб поблагословив нас і нашу працю у Новому Році.
М. Г.
