31 березня 1991 року, на 81 році життя, у Монтреалі упокоївся у Бозі видатний і провідний член зорганізованого мирянського руху, член управи Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО), член редколегії журнала «Патріярхат», автор багатьох статтей і праць, церковний і громадський діяч мгр Богдан Климовський. Шкода, що мені не судилось мого щирого друга Богдана безпосередньо відпровадити на місце вічного спочинку, на вічну путь — перед престіл Всевишнього Господа Бога і сказати востаннє — прощай! В цей час я складав доземний поклін батьківщині — Україні і рівночасно вітав поворот на Україну Патріярха Мирослава-Івана на Києво-Галицький престіл у Львові.
Хай мені буде вільно невиголошені слова над могилою Покійного Богдана висловити на сторінках журнала «Патріярхат», долею якого він все турбувався і був його постійним дописувачем-співробітником. Покійний Богдан належав до особливо цікавих і багатокольоритних осіб у нашому зорганізованому мирянському русі і релігійно-церковному житті. Хоч між нами була значна різниця віку, але ми були дуже близькі з собою, у повному розумінні цього слова — друзі. Нас єднала спільна праця на мирянському полі й турботи та труднощі нашої Помісної УКЦеркви. Найбільше нас єднала співпраця у журналі «Патріярхат». Богдан все писав статті із знанням справи. Володів пером вправно. Його статті не раз були помітні своєю гостротою, хоч сам був дуже чутливою людиною, а іноді й містиком. Він був людиною сильної і непохитної віри і все вірив у Боже провидіння. Його до кінця життя не покидала думка бути священнослужителем. Покійний Богдан дуже переживав, що він не міг сповняти тієї функції у Божому Винограднику. Це не були тільки його побожні бажання, але для цього він докладав чимало зусиль…
Покійний Богдан був довголітнім провідним членом і головою Ради за Патріярхат УКЦеркви в Монтреалі й з цього становища запросив мене з словом про св.п. Патріярха Йосифа до Монтреалю. З приводу цієї нагоди ми проговорили майже цілу ніч так, що часу на спання майже не залишилось. Більше говорив Богдан, а я слухав. Це вже було після втрати його милої дружини Зеновії. З розмови випливало, що це була для нього велика втрата. Не поминув він і долі свого сина Іринея-Бориса, інженера металюргії. Це немов була його всеохопна сповідь, у якій Богдан кольоритно розказав про свій життєвий шлях. В його розповіді домінувало його бажання служити у Божому Винограднику, служити своїй Церкві й українському народові.
Покійний Богдан народився 27 листопада 1910 року у сім’ї Дмитра і Анни Климовських у Тернополі. У родині Климовських було восьмеро дітей, з того шість хлопців і дві дівчинки. Богдан був третьою дитиною, а його батько Дмитро був будівельним майстром, мав нахил до музики і був диригентом церковного і світського хорів. Дід покійного походив з козацького роду, який прийшов із східніх земель і поселився у Львові. Після закінчення гімназії у Тернополі в 1929 р. Богдан поступив до новіціяту оо. Василіян у Крехові біля Жовкви. Свої студії почав з риторики, а згодом перейшов на студії філософії. Деякий час учителював у Василіянському Інституті в Бучачі, де вчив латину. З 1936 р. до 1939 р. студіював богословію. На жаль, початок Другої світової війни ускладнив його дальші богословські студії і тим самим не прийшло до його душпастирських свячень. Це був дуже скомплікований час життя покійного Богдана.
У воєнні роки давав лекції німецької мови у Кракові та різних таборах українських робітників у Німеччині. Знаючи добре німецьку мову, він одержав офіційне становище представництво українських робітників в Берліні, Кілі, Шверіні, Ессені і Бохумі. Але хтось на нього зробив брехливий донос, і він був арештований гестапом. Завдяки добрим зв’язкам Богданові вдалось вирватись із Гестапівського пекла.
У післявоєнні роки перебував у таборі Корінгем під Кілем, де вчив латинської мови на матуральних курсах. Богдан був одружений з Зеновією Ратич, і вони мали одинокого сина Іринея-Бориса. З Німеччини переселився до Англії, де працював у фабриці тяжкої індустрії, а далі переїхав до Канади і поселився на стало у Монтреалі, де довгий час працював звичайним робітником. Згодом закінчив повний парамедичний курс і працював як дипломований медично-лябораторний технік у різних шпиталях Монтреалю.
Крім того, що покійний Богдан працював, заробляючи на щоденний хліб, він займався багатьма іншими питаннями українського культурного життя. Тут варто тільки згадати складання словника української літературної мови, над яким працював довгі, довгі роки. До речі, тут варто згадати такий заголовок, як «Мова про мову», яким сьогодні користується Школа Українознавства, яка у щод. «Свобода» видає неперіодично сторінку під назвою «Мова про мову». Вперше такого означення вжив покійний Богдану журналі «Патріярхат». Треба підкреслити, що покійний був великий любитель української літературної мови і справді він писав гарною українською мовою. Покійний Богдан розказував мені про цілу низку його видавничих плянів. На жаль, не все йому вдалось здійснити. Він залишив цікаву розвідку, яка була друкована у журналі «Патріярхат», «Життя після життя».
Він мав всі завдатки стати добрим науковим дослідником, але не так складались його обставини. Ось ця думка — стати справжнім робітником, себто душпастирем у Божому Винограднику, його не покидала майже до самого кінця життя. Зі своєї сторони виявив максимум подивугідних зусиль, він робив додаткові студії у Римі, з цією ціллю жив деякий час у Австралії, але не вийшло… Були люди, які хоч не тільки християни, але трохи більше, не вміли прощати… Покійний Богдан ніколи не жалувався, не нарікав, в нього залишалась непохитна віра — належав і був всеодержимий.
Богдан займався не тільки дослідами над різними філософсько-богословськими проблемами, але також посідав гарний голос — бас і з насолодою співав у церковному хорі, а також належав до хору «Україна». В телефонічній розмові сказав мені: «Миколо, я добре почуваюсь, думка працює, але відчуваю втому. Співаю в хорі, бо в співі відчуваю особливу насолоду і душевне відпруження. Гратулюю тобі за особливу працю у журналі і як тільки трохи прийду до сил, ти знаєш, дорогий мій друже, я тебе не забуду і тобі допоможу». Ці останні слова він вимовляв у душевному болі і плачі.
Вістка про його смерть мене болюче вразила, бо справді відійшла мила, шляхетна, працьовита і віддана, глибоко віруюча людина, яка жила ідеєю Української Церкви, ідеєю патріярхату, яка полонила його ум і зусилля. Хоч ми свідомі, що кожна людина мусить померти, бо такий є Закон Божий, але незалежно від цього ми відчуваємо відхід кожної людини, а ще більший біль, коли від нас відходить нам доброзичлива, мила і багатотрудива людина, а таким був покійний мгр Богдан Климовський. Хоч покійній Богдан відійшов у Божі засвіти, щоб стати перед Всевишнім престолом, але він буде жити своїми працями у журналі «Патріярхат» довгі, довгі роки. Прощай, Богдане, хай пам’ять про тебе йде з роду в рід.
Твій Микола,
що вислухав Твою сповідь
