17 лютого 1984 р.
(92-ліття уродин їх Блаженства Кардинала ЙОСИФА СЛІПОГО)
«Тож уважайте пильно, як маєте поводитися,
не як немудрі, а як мудрі, використовуючи час,
бо дні лихі» (Єф. 5, 15-16).
Апостол народів св. Павло стане для всіх слуг Христових зразком незвичайної ревности й працьовитости, жертвенности й посвяти себе для людських душ і свого невірного народу, зразком людини, що ввесь свій вік віддавала Христові та Його спасенному ділу. Так воно було, і тому св. Павло міг писати до своїх солунян: «Ви пам’ятаєте, брати, про наш труд та про працю: вночі і вдень ми працювали, щоб з вас когось не обтяжити, та проповідували вам Божу Євангелію» (1 Сол. 2,9). Такою невтомною, самопосвятною працею здобув св. Павло ціле Середземномор’я, основуючи на його узбережжі цілий ряд церковних громад, дбаючи про їхній ріст і розвиток у Христі Ісусі. Час для того невтомного Апостола Христового був цінним Божим даром, якого не можна марнувати, але його треба всеціло віддати Цареві віків.
Час — це справді великий дар Божий. В ньому народжуємось, живемо, виховуємось, працюємо, веселимось і сумуємо, і боремось, і почуваємось щасливими, набираємось сил і в них слабнемо. Його виповняємо творчим змістом, а то й різним дозвіллям, і цьому часові нашого життя приходить кінець тут, на землі, а цей кінець є початком нашої вічности. Від проведеного часу на землі залежить і наша вічність після смерти. Так устроїв Господь Бог. Ця велика наша вартість — час у нас, людей, може бути незвичайно цінена, як це було в св. Павла, у великих Божих угодників та в великих людей історії. Та дуже часто ми, люди, не вміємо оцінити цю велику вартість — час, ми тратимо його, не виповняємо його змістом і творчою працею і просто марнуємо його. А він невловимо проходить, минає й уже більше не вертається. Коли інші вартості нашого наземного життя можемо привернути, одержати, направити, відновити. З часом цього ніяк зробити не можемо. Тому св. Павло нагадує своїм вірним у Єфезі, щоб виповнювали час свого життя мудрістю, використовували його, зокрема, коли «дні лихі»…
Сьогодні зібрались ми тут, щоб нашими спільними молитвами подякувати Господеві Богові за мужа, якому сповнилось 92 роки життя та який гідно йшов слідами св. апостола Павла, шануючи той великий Божий дар часу, жертвуючи його від своєї ранньої молодости для своєї Церкви й Народу. Це наш Блаженніший Первоієрарх Йосиф, якому бажаємо сьогодні зложити наші побажання та й з такої нагоди хочемо просити Господа жнив, щоб послав йому ще много-многих літ для праці серед нас і для нас. Хочемо подякувати Богові, що в його особі дав нам визначний приклад саме тієї пошани до часу, щоб його всеціло віддати на славу Божу, на добро для своїх братів, для Церкви святої та для творчої праці у важкі й лихі часи.
Коли так сьогодні з подивом дивимось на 92 роки цього нашого Ісповідника віри, це направду перша річ, що нам зразу впадає в очі: він жив виключно для праці; він жив, використовуючи найменшу хвилину часу для якогось діла, неначе б постійно маючи перед собою Христове слово: «Поки дня, маємо виконувати діла того, хто послав мене,— бо ніч надходить, за якої ніхто не зможе діяти» (Ів. 9,4). Молодечий вік серед людей є періодом життя, коли ми найменше цінимо час. Це можуть нам підтвердити молоді люди! Та не так було в Блаженнішого нашого Владики Йосифа! Його ровесники й сучасники згадують, що в нього майже не було розваги, спочинку. Весь час був посвячений на працю, на науку; щоб здобути якнайбільше знання — було його гаслом. В часі богословських студій йому постійно бракує часу, він використовує його навіть з шкодою для свого здоров’я. Наука й молитва є його сталим дороговказом. По закінченні студій він кидається у вир праці, віддаючи їй часто дослівно день і ніч. І час його праці-діяльности відразу зв’язаний з тими Павловими «лихими днями». Вони супроводили його ціле життя по сьогодні. Ми, його учні у Львові, це добре бачили, й від нього ця пошана до часу і пристрасть використовувати його частково перекидалась і на нас.
Здавалось би, диявол, той підступний батько неправди, немов бажав саме зробити Блаженнішому найбільшу прикрість і, вживаючи своїх слуг темряви, чи радше червоного сутінку, вдарив по Блаженнішому підступною хитрістю — забрати йому час. Перемінити його на вісімнадцять літ тюремного безділля або виповнити час не на творчу науку Христову, але на важку каторжну працю, щоб вирвати з душі всі духовні здобутки минулого. Та йому це не вдалось! І тюремний час, і каторжні дні були виповнені молитвою, працею над самим собою та для других словом, поученнями; а як трапилась в часі послаблення вільна хвилина, то її Блаженніший використовував навіть на таку річ, як збирання цікавих рідких метеликів сибірських просторів, з чого вийшла гарна колекція; якої, однак, не вдалося перевезти на волю, її знищили вороги при останньому обшуку.
На волі ми побачили особу, що, здавалось, старалася надробити страчене. Хотіла повернути Богові працею той час, що його хитро старався забрати ворог. Час волі Блаженнішого був справді прикладом невсипущої, безперебійної праці, в якій хіба тільки потреба конечного спочинку відривала його від цього використовування часу. Та чи спостерігали ми це? Справді гідний приклад пошани того Божого дару — часу й використовування його для творчої праці, для своєї Церкви і блага свого поневоленого народу. До Блаженнішого, напевно, не будуть відноситися слова якогось мудреця: «Хто знає вартість часу? Тільки той його знає, хто його змарнував!»
Нехай ця сьогоднішня хвилина буде не лише нашою радістю й щастям, що можемо серед нас привітати нашого великого подвижника Владику в його день уродин. Це було б дуже по-світському, не в духовному змислі. Тож нехай ця хвилина буде нашим признанням для нього за те, що вмів з Божою благодаттю дати нам приклад, як шанувати Божий дар часу. Такого прикладу потребуємо якраз у наші часи, коли так марнується різні вартості, різні Божі дари, що їх Бог так щедро й постійно посилає для нас. Нехай ця хвилина буде для нас і нагодою вчитись шанувати час нашого наземного життя. Мабуть за цю пошану до часу винагородив Господь нашого Блаженнішого таким довгим віком тому, що згідно зі словами нашого Спасителя: «Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, заберуть і те, що має» (Мт. 25, 29).
Тому із щирого серця бажаємо нашому Соленізантові враз із нашими молитвами прожити для нас ще много-многих літ на славу Божу, для добра нашої страждальної Церкви й нашого безталанного народу!
