Пом’яну дні древні і навчуся з усіх діл твоїх» (Пс. 142)
Не було багато в історії нашої Церкви і народу світлих, щасливих і славних подій та актів, якими ми могли творити в своїм і міжнароднім житті нові сторінки буття і важливих здобутків для наших поколінь. Були натомість часи, коли ми могли з болем скаржитись перед Богом словами псальма: «Ти розвалив усі наші мури, наші укріплення оберну в сси в руїну. Грабують нас усі перехожі, ми стали посміховищем своїм сусідам» (Пс. 89, 41-42).
Судилося нам бути з нашою родючою і багатою землею на самому перехресті між Сходом і Заходом Европи і Азії, Північчю і Півднем Европейського континенту. Це мало сильний вплив на нашу долю, від неї ми одержали мінливе щастя з лихоліттями, коротко тривалим миром і постійною майже боротьбою не на два фронти, чого бояться найкращі полководці, а на чотири! Серед таких важливих подій і ситуації нашої історії і боротьби за нашу душу, свободу, гідність і розвиток є одна подія, що її треба зачислити до найвисотніших. То подія Берестейської Унії, Берестейського Поєднання 1596 року, тобто акту, яким наша Київська Церква на чолі з Київським Митрополитом Михайлом Рагозою приступили до Христової єдности з Вселенською Церквою під проводом римського Патріярха і наслідника апостола Петра. В цім році минає 400 років від того великого акту, яким ми залишили наш пасивний канонічний зв’язок з царгородським Патріярхом, який трагічно опинився у турецькій неволі, нами опікуватись не міг, якого перед нами і після нас залишили інші народи і який перестав в оцінці декого бути другим Римом. А ми не хотіли шукати нового «третього» канонічного Риму і повернулись до першого Риму і Петра, за якого служіннями стали християнами при кінці першого тисячоліття життя християнства, яке не було ще зранене грізним поділом і в часі якого, за висловом Папи Івана-Павла ІІ, Церква віддихала обома легенями — Сходу і Заходу — повного груддю! Тобто в єдності і з законними зрізничкуваннями. Одним пластом у тих двох легенях була і є наша Київська Церква, як про це робить гарний натяк теперішній папа в енцикліці «Щоб усі були одно» (п. 54).
Спитаймо себе, що сталося 400 років тому, чому наші Владики при кінці шістнадцятого століття приступили знову до вселенської єдности, чому залишили Візантію? Чи була це їхня зрада, чи якась невдяка? Було це шуканням якоїсь особистої користи? Нам закидають часто, що наші Владики зробили це з політичних мотивів, під тиском поляків, польського уряду, короля, намовами польського єпископату чи єзуїтів. Ще інші закидують нам відступництво від прадідної Церкви, і цей закид є найболючіший… Бо цілковито неправдивий… Як же воно було справді?
Історики над цим пильно працюють. Сумне було наше шістнадцяте століття перед Унією. Всі з тим годяться і годились у тих часах. Наша шляхта переходила добровільно на латинство і покидала свій нарід, ми тратили тоді нашу національну еліту до тієї міри, що пізніше про нас говорили, що в нас остався тільки хлоп і поп… Нарід жив у темряві. Польща явно населювала своїми людьми правобережжя, наша Церква духовно зубожіла, не мала шкіл, вишколеного духовенства, єпископи були серед латинського окруженя без значення і своєї гідности, не зберігали часто церковної дисципліни. Цей сумний стан описує сучасник і свій твір назвав промовисто «тренос» — стан. над яким треба плакати і вболівати, як Єремія над Єрусалимом, коли писав: «народ падає у ворожі руки, а допомоги йому немає; його гнобителі дивилися на нього, сміялися з його руїн. (Псл. 1,7).
На Заході було щось подібне, і там рятувала народи Церква своїми рішучими тридентійськими реформами. Ціль Берестейської Унії, і це треба тямити, в наших єпископів була на першому місці: рятувати Церкву і нарід від цілковитого упадку, полонізації, латинізації, асиміляції і шукати в тих лихах помочі в Римі, на Заході, дехто був схильний навіть шукати помочі у протестантів! На Сході й Півдні на Півночі ми кандидатів на союзників і приятелів тоді не мали. На жаль… Наші Владики чули в собі відповідальність перед нащадками, і то був їхній пастирський обов’язок рятувати свій нарід і Церкву. Шукали вони рятунку з любови до своєї Церкви! Чи не молились вони тоді плачем Єремії і його словами: «Наверни нас, Господи, до себе, і ми повернемось; обнови наші дні, як було колись!… (Псл. 5, 21).
Дивлячись на стан нашої Церкви і народу в ХVI ст. і таке шляхетне бажання наших Владик, не можемо їх оскаржу вати у хибнім виборі рятунку! Не можна закидувати Владикам політичних цілей їхнього акту, над якими вони думали понад п’ять років. Вони дивились на розв’язку через слова Спасителя з його бажанням: «Отче святий, задля імени твого бережи їх, тих, що їх ти мені передав, щоб були одно, як ми» (Ів. 17, 1 1). І все те діялось у тяжкій політичній ситуації.
Маємо чудовий документ наших єпископів ще п’ять років перед Берестям по одній із їхніх нарад у Белзі з 1590 року, ось що вони писали: «Ми, підписані єпископи, заявляємо,що нашим обов’язком є дбати про спасіння душ як своїх, так і всього християнського народу, стада і овець Христа, котрі нам поручені Богом, і провадити їх до згоди і злуки, задля того хочемо ми, за Божою поміччю, признати нашим пастирем і нашим главою найвищого пастиря, правдивого наслідника св. Петра на римському Престолі святішого папу і завжди йому підчинятися і його слухати, бо ми бачимо, що це причиниться багато до поліпшення Божої слави в його св. Церкві». Це знамені слова відповідальних осіб, наших дорогих, великих Владик, що так думали і писали в 1590 році! їхні мотиви нелегкого відповідального кроку: спасення душ! Божа слава! Добро Церкви! Чи є більші вартості для християнина від цих? То були наші Владики, які не шукали цісарів, королів, царів, султанів для рятунку Церкви і народу, а найперше Божої слави — яка є найвищим завданням кожного сотворіння, спасення душ — що є найвищим законом кожного архиєрея, і добра народу, яке є обов’язком кожного члена своєї батьківщини. Ніхто того нам не міг дати. Всі шукали на наших землях користей. Рим дав нам поміч своїми духовними здобутками, проводом і тим, що включив нас у сім’ю народів Европи і світу, а не відізолював нас від них, як сталося це потім, через кілька століть, і в двадцятому зокрема. Ми стали собою, ми стали Помісною Східньою Церквою серед Церков світу.
Наш Ювілей є історичною нагодою подякувати Богові за те світло, що повело нас на путь істини і життя, а не в пітьму і загибель. Наш Ювілей — то нагода засвідчити про наше право жити, як інші християнські народи на своїй вільній землі творчим християнським життям і бути світлом для світу і християнського Сходу з Христовим бажанням «щоб усі були одно». Даймо це свідчення про подію поєднаня сьогодні в цій благословенній Єпархії. Нехай це буде нашим свідченням перед світом про наших великих Владик і висловом вдячности їм за те, що твором умів і рук їхніх ми стали тим, чим ми є сьогодні як Церква і народ — перед лицем усіх людей! Ця унія натерпілась і пережила за Христову правду багато за 400 років. її хотіли вбити, і вона ожила благодаттю Святого Духа, бо вона була твором українських рук на славу Божу, спасення душ і добро народу св. Володимира Великого в його колись могутній княжій Русі-Україні.
