В імені Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради вітав Ювілята Мирослав Прокоп. Він вказав на те, що о. Гриньох об’єднав у собі рідкі, дарма що традиційні три прикмети священика Української Католицької Церкви, а саме а) духовного провідника, б) ученого-теолога і в) активного учасника життя і боротьби свого народу, себто громадського і політичного діяча.
Уже в заранні своєї священичої праці, значить у другій половині 1930-их років, о. І. Гриньох став духовним опікуном української студентської молоді в Академічному Домі у Львові. В умовах панівного у той час релігійного індеферентизму серед великої частини націоналістичної молоді, до речі, часто доволі поверховного, духовні проповіді о. І. Гриньоха були подихом свіжого вітру, поштовхом для духової обнови, о. І. Гриньох ставив перед молодими людьми глибокі філософські проблеми буття людини і її цілей, її місця і місця нації у задумах Всевишнього. Це заставляло його слухачів до призадуми і перегляду деяких нашвидко засвоєних і принесених з чужого поля догм націоналістичного світогляду.
Німецька окупація України застала о. І. Гриньоха у тісній співпраці з революційним підпіллям ОУН і УПА. Він, поруч членів тих формацій, теж стояв в боротьбі проти німецьких загарбників. Зброєю в його руках — було слово. Написаний на переломі 1941 і 42 років есей про «Цілі методи німецької імперіялістичної політики на окупованих теренах», — належить до найкращих зразків політичної публіцистики українського революційного підпілля. У тій праці о. Гриньох не лиш розкрив і проаналізував гітлерівські злочини у відношенні до українського та інших народів Европи, але теж розправився з антинародною філософією німецького нацизму. Ювілят був у той час одним з провідних представників ОУН і УПА в розмовах з представниками інших поневолених народів сходу Европи, він теж став співзасновником і віце-президентом УГВР, а згодом аж по сьогодні він є головою її Закордонного Представництва.
Проте головна стихія о. І. Гриньоха — це теологічна наука і її конкретне відношення до життя або поєднання того що Боже, з тим, що людське. На переломі 1950 і 1960 років він один з перших звернув увагу української громади на глибокі процеси кризи, перемін і оновлення у Вселенській Церкві та проблеми, що згодом станули перед II Ватиканським Собором. У той же час, бо вже на початку 1960 років він перший сигналізував, що в Українській Католицькій Церкві у діяспорі не усе гаразд. Ще до часу звільнення з совєтських концентраційних таборів тодішнього галицького митрополита Йосифа Сліпого, а зокрема у січневому випуску журнала «Сучасність» за 1963 рік, у статті «Епілог чи пролог у зустрічі двох епох?» він критично заговорив про непідготованість нашої церковної ієрархії до II Ватиканського Собору і проблематики, що на ньому була ставлена. Він писав, що на Собор наші владики приїхали «з порожнім возом», що їхня участь у цьому історичному здвизі християнського католицького світу була ніяка. Рівночасно о. Гриньох мав мужність пригадати ієрархам УКЦ, що Церква — це не лиш вони, але теж священики і вірні, що усі вони творять Містичне Тіло Христове. Врешті о. Гриньох вже у той час нап’ятнував установи т. зв. удільних князівств наших ієрархів, він вказав на потребу здійснювання принципів помісности нашої Церкви в діяспорі на її пов’язаність з Церквою на рідних землях, і завершення у патріярхальному устрою, як самостійної одиниці в рамках Вселенської Церкви. Таким чином о. Гриньох на довгі роки випередив мислення, що згодом стало власністю широких кол нашої громади і дав програмове спрямування для пізніших акцій за Помісність УКЦ з Патріярхом у проводі. Недаром і в минулому і тепер вірні УКЦ і діячі патріярхального руху часто повертаються до о. Гриньоха, у нього шукають порад і вказівок у кризових ситуаціях, в яких знаходиться наша Церква. «Це — звертаючись до ювілята, закінчив свій виступ М. Прокоп — показник великого довір’я громади до Вас, Отче Докторе, але це теж велике та почесне зобов’язання».
