(25 листопада 1985 р.)
Ваша Святосте, Еміненції й Ексцеленції, Учасники й Гості!
Я говорю тепер в імені Української Католицької Церкви. Вірні цієї Церкви є не тільки на рідній землі Україні, але також розпорошені в цілому світі на різних континентах. В першу чергу я бажаю говорити про вірних в Україні і після цього про нашу Церкву в загальному.
Вселенський Другий Ватиканський Собор з своїми ухвалами в дійсності ніколи не відбувся для українців-католиків в Україні. Це може звучати для Вас дивно, але це є сумна дійсність двадцятого століття. В Україні немає католицьких єпископів, священиків і мирян, що б могли вільно практикувати своє релігійне життя. Для всіх них свобода релігії і свобода сумління не існують.
Мій попередник, світлої пам’яти Блаженніший Йосиф Кардинал Сліпий, Ісповідник віри, безпосередній свідок і в’язень Христа ради, який 18 років був свідком Церкви, у різних в’язницях, концентраційних таборах і ҐУЛаґах Сибіру, говорив про нашу батьківщину на форумі Папського Синоду в 1971 p., «яка вкрита горами трупів і ріками крови». Жорстоке переслідування у повоєнні роки тимчасово зменшилось, але зухвале заперечення на право релігії є сильніше, як будьколи перед тим. Викривлені факти осягли вільний світ, якими контролюється і упереджується публічну опінію. Проте, немає змоги заперечити брутальні факти совєтської дезінформації. Офіційно наша Церква є поза законом. Існує тільки Катакомбна Церква у великому страху перед репресіями. Я кажу Вам це порядком пригадки, мої дорогі Брати-Єпископи, що втішаєтесь благословенням вільного світу, але існує жорстока дійсність, що її не можна ігнорувати дипломатичною мовчанкою.
Всупереч Гельсінкським Угодам і наполегливості Святішого Отця шанувати людські права, сьогодні я стою, як Мойсей перед фараоном і проголошую: «Відпусти мій народ!» (Екс. 5, 4). І також стою перед Вами як єпископ тієї Катакомбної Церкви, яку безперебійно переслідує всіма засобами безбожна влада на протязі сорока років.
Я прошу тільки одної прислуги, а саме, щоб цей наш високий збір пам’ятав Страждаючу Церкву й щоб Ви інформували своїх вірних у Вашій душпастирській праці про існуюче переслідування християн, які тепер терплять, щоб віра була жива, діюча. Св. Павло сказав: «Коли одна частина болить, всі частини терплять разом» (І Кор. 12, 26). Коли вірні Церкви у вільному світі бажають дати моральну допомогу своїм переслідуваним братам, еони зроблять багато, коли будуть голосно говорити в їх обороні і молитись за їх більшу відвагу і завзятість. В такій християнській солідарності є справжній доказ, що ми дальше піклуємось засправедливість, правду і братерську любов.
Існує ще інша проблема, з приводу якої я мушу говорити при цій нагоді, у 20-річчя ювілею Собору Ватиканського II.
Українська Католицька Церква змагається, щоб їй було привернено східню спадщину, що її було відібрано і відмовлено у минулих століттях.
Митрополит Андрей Шептицький, який на протязі півстоліття керував нашою Церквою, заініціював зворот нашої Церкви до східньої духовости. Двадцять років тому цей рух відродження одержав печатку ствердження в ухвалах Собору про Східні Церкви і відновлення єдности. Це було дуже виразно стверджено, що Церкви східнього обряду, в повній злуці з Апостольською Столицею, мусять наполегливо працювати, щоб повністю відзискати всю свою родову спадщину: канонічну, богословську і духову (Ор. Ек. 4, 5).
Собор Ватиканський II дав нам повну заохоту продовжувати нашу віднову і допоміг переконати нас, що ми прямуємо у правильному і конечному напрямку. Що ми саме бажаємо осягнути? Ми бажаємо жити нашою власною традицією, як Церкви східнього обряду. Це дуже важливе для наших душ і Церкви, що ми залишаємося східніми. Ми в цьому не шукаємо особливого визнання, ні словесної самолюбности, але тільки бажаємо іти за нашою власною спадщиною. Щоб бути східніми, не обов’язково треба бути православними. Хтось може бути католиком східнього обряду так,як католиком латинського обряду. Ми є східнього обряду. Це є наша спадщина. Наше існування, як дійсні католики і дійсні східні, є найкращим доказом вселенськости Христом встановленої Церкви.
Як Східня Католицька Церква, ми глибоко зацікавлені східніми православними братами, які будуть вітати деякі спізнені наші вияснення. Для них ми, «уніяти», є церковною аномалією. Для них ми є латинниками у східній одежі, тому що ми належимо до західнього патріярхату Риму. Для них ми не є повноправною Церквою східнього обряду в злуці з Римом. Вони вважають нас окремою групою східнього обряду, підлеглою Церкві латинського обряду. Східньому духовенству важко збагнути таке поєднання. Ми, східні католики, почуваємось дуже незручно в такій сучасній ситуації. Замість того, щоб бути повноправними свідками вселенськости Католицької Христової Церкви, ми, східні католики, згідно з думкою багатьох християн є перешкодою дальше свідчити про наших братів у Христі — православних. І справді, ми є так трактовані. Просимо не забути, що православний Схід сьогодні не є у злуці з Святим Римським Престолом, напевно є бажаючі встановлення ідеальної злуки з усіма християнами. Ми, католики, будемо колисьпокликані скласти звіт нашої католицькости і нашої дійсної вселенськости.
Учасники цього Синоду, хто мав щастя взяти участь у екуменічному Соборі 20 років тому, пригадує як мій безпосередній попередник, світлої пам’яти Йосиф Кардинал Сліпий, просив Собор 11 жовтня 1963 року, щоб наша Церква була визнана, як один із східніх патріярхатів на основі історичній, канонічній, екуменічній і пасторальній. Собор у своїх ухвалах для Східніх Церков передбачив таке визнання (Ек. 11).
Але, згідно з ухвалами, на протязі останніх 20 років нічого не зроблено. Це є для нас великим знеохоченням і чужим. Може, причиною є страх перед образою існуючих патріярхатів, але переочується далеко дальші причини.
Тобто, що встановлені патріярхати Східніх Церков, які вже є своїми розмірами й організацією готові до цього, вимагають церковних посередників при голосі екуменізму і попри все з дуже практичних і пасторальних причин, таких, як запевнення вірним дійсної світової єдности, незалежно від того, де доля може їх закинути далеко від їх батьківщини, і душпастирських потреб та опіки, до яких вони є призвичаєні і до яких вони мають право, зокрема у сучасному світі.
Більше, як сто років тому Папа Григорій ХVІ і Папа Пій IX у роках 1843-1853 бажали проголосити Український Патріярхат, навіть коли наша Церква була у небезпечній ситуації знищення російською імперією. Але так виглядає, що Христос сам заплянував і зберіг цю вирішальну акцію для першого папи слов’янських націй — зробити проголошення такої нагороди і саме напередодні 1000-річчя Ювілею прийняття християнства в Україні за володіння Володимира Великого. Все таки наша Церква була не раз переслідувана, але Господь допоміг нам залишитись, як Його міцна східня католицька суть — «суї юріс» — із своїм власним синодальним тілом і в злуці з Петром.
З цієї причини я тепер повторяю прохання мого попередника в ім’я нашої цілої церковної спільноти. Саме, щоб Українська Католицька Церква була піднесена до статусу патріярхату згідно з традицією Сходу і духових потреб її вірних, тепер і в майбутньому.
(Переклад з англійської мови)
