Ваша Еміненціє — Предсіднику,
Еміненції, Ексцеленціє, Владики,
Ексцелєнції — Амбасадори,
Монсіньори й Професори!
Це не перший раз маю шану привітати Вас у цій скромній обителі Українського Католицького Університету від часу мого прибуття в 1963 р. до цього Святого Петрового Граду — Риму, прибуття, яке вважаю майже чудом і великою Божою ласкою не так може для мене особисто, як радше для мого великого українського народу, й, особливо, для моєї Церкви, яка сьогодні є Церквою ісповідників і мучеників. Це потребую повторити, що моє прибуття до Риму, після довголітнього перебування у в’язницях, засланнях і ляґерах смерти, завдячую батьківським старанням Святця, бл. п. Папи Йоана XXIII.
Нагоди, якими я покористувався, щоб Вас запросити до цієї обителі і до цієї трапези наступні: Нашу високошкільну, научну і виховну установу оцей ще молодий університет віддали ми під опіку і назвали ми іменем св. Климента, Папи Римського. Цим ми бажали підкреслити кілька основних елементів, якими живе і росте і перемагає Христова Церква: це святість, єдність, мучеництво, як шлях Церкви, що її найбільше уподібнює до Христа, як це читаємо в ап. Павла до Филипян, гл. 1,5: «Братіє, сіє да мудроствуйте в вас, єже во Христі Ісусі…»
Св. Климентій Папа був тим, хто на заранні християнства через своє заслання на українські чорноморські землі, свою проповідь Христової благовісті і свою мученичу смерть зв’язав Рим із Києвом, престольним городом найстаршої на Сході Европи Помісної Церкви «Києво-Галицької Митрополії і всієї Русі». Небаром український нарід обходитиме своє велике історичне свято, 1000 ліття свого хрищення і створення цеї Митрополії.
На цей празник св. Клемента, що його за нашим церковним календарем святкували ми 8-го грудня приїхали Владики-Пастирі УКЦеркви — з різних країн світу як: Австралії, ЗСА, Канади. Не могли прибути ті, які найбільше дорогі нашому серцю, а які перебувають серед свого стада у країні, де їм заборонено пасти своє стадо, заборонено також жити самій Церкві, яку присуджено на смерть.
Друга нагода привітати Вас, моїх Дорогих і Достойних Гостей, здавалося б має особистий характер. Ось тут, між нами, Єпископи Помісної Української Католицької Церкви, які вшановують Главу і Батька своєї Церкви з його 60-літтям священичого служіння. Приймаю з цілою смиренністю цей вияв пошани перш усього як доказ вірного служіння своїй Церкві. Одну третину із 60 років мого священичого життя я був в’язнем. Мій нарід і моя Церква на матірних землях і досі є в’язнями. Тому дозвольте сказати таке: Одні бачать в мені Кардинала, одного з високих Достойників Церкви, бодай люд Укр. Катол. Церкви в Батьківщині, на поселеннях молиться за мене як за свого Патріярха. А тим часом перед Вами, Достойні Гості, стоїть і до Вас промовляє: В’язень — Каторжник. Це так дорога мені, моїй Церкві й мойому народові стиґма, що вирізьбила на нас свою незатерту печать.
Обравшись тут разом із Владиками Укр. Катол. церкви ми молимось, спільно, служимо св. Літурґію і працюємо. Упродовж кількох днів відбуваємо свої синодальні наради з великою журбою і тривогою за повірене нам стадо. На рідних землях воно переслідуване, на поселеннях грозить йому небезпека розпорошення і занику в чужому обрядово-літурґічному оточенні. Рятунком для цілої Київо-Галицької Митрополії на її матірній території і її Церков-дочок в різних країнах і континентах є Патріярхат, з патріярхо-синодальним церковним управлінням, словом повнота Помісности. Богу дякувати, що в нашому народі нема кризи віри. Навпаки: навіть ті, які не могли ще знайти Бога, живучи в атеїстичних системах державних режимів бачать основу людства в релігії і Христовій вірі. На жаль, повнота Помісности з Патріяршим устроєм, хоч вже глибоко ввійшла в релігійну свідомість цілого нашого Божого люду, натрапляє на трудощі не так Божого і Церковного, як радше мірського характеру. І тут наш невимовний біль.
До Вас, Достойні і Дорогі Гості, між якими бачу високих церковних і державних мужів, дипльоматів і політичних діячів, говорить В’язень. Є багато складних проблем у світі, але назву дві, з якими зустрічаєтесь, а без яких годі думати про мир і про відродження і людських взаємин на базі людяних і християнських начал. Перша проблема: національно-політична, це проблема свободи і державної незалежности мого укр. 50-мільйонового народу. Друга проблема — церковного характеру: здійснення того, що вимагає II Ватиканський Собор: визнання Патріярхату УКЦеркви і респектування всіх прав Східніх Церков, щоб тим дати доказ Всепенськости Христової Церкви.
