(З нагоди 20-ліття його перебування на волі,
що була виголошена італійською мовою)
Ми зібралися тут, щоб вшанувати людину, Верховного Архиєпископа, Кардинала, який своїм героїчним життям є також символом того, що може вчинити Христова ласка і любов до нього супроти будь-якої форми гноблення, навіть найжорстокішого.
17 лютого сповниться 91 рік від дня, коли Кардинал Йосиф Сліпий побачив денне світло в селі Заздрість у 1892 році. А 22 лютого мине 18 років відколи він увійшов у Священну Колегію (Кардиналів) у 1965 р. Між цими датами розвинулася драма життя, що належить до найбільше героїчних і повних терпінь, і яка мала тільки одну ціль: вірність Христові навіть під час томлячого й болючого походу на Голготу.
Життя Його Еміненції Кардинала Сліпого (його правдиве прізвище — Коберницький-Дичковський) можна поділити на чотири періоди: приготування, пастирську діяльність, переслідування та визволення. Сьогодні ми зійшлися, щоб відзначити 20 років від дня його визволення; щоб пригадати той день 9 лютого, коли Архиєпископ Сліпий, звільнений з в’язниці завдяки запобігливій, витривалій, батьківській інтервенції Папи Івана XXIII перед радянським урядом, прибув до Риму на подив усіх тих, що бачили в ньому найновішого послідовника свідчення Павла, апостола народів, ув’язненого за Христа.
Саме в періоді підготування цього правдивого свідка євангелія в найбільше автентичній формі хреста-терпіння, він намагався розвинути свій ум, яким природні дари і ласка збагатили його душу: глибоке християнське родинне виховання, щире бажання віддатися священичому покликанню та любим студіям. Ось він зайнятий гімназійними студіями, філософічними й богословськими — спочатку у Львові, а згодом в Інсбруці в Австрії; ось він священик (27 серпня 1917 p.); ось абсольвент богословія в Інсбруці (1918); ось габілітований для університетського навчання, знову в Інсбруці (1920); він дістає звання «маґістер аґреґатус» у Римі після вислухання курсів в університетах Григоріянському й Анджелікум та в Папському Східньому Інституті.
Наступає період творчої діяльности. Священик Сліпий повертається в 1922 р. до Львова: там він уже професор богословії в Семінарії, основник та редактор богословських журналів, ректор Семінарії, ректор Богословської Академії, голова Богословського Наукового Товариства, автор різних богословських публікацій та творів з ділянок богословії, філософії, літургіки, історії, права, мистецтва; одночасно дуже діяльний у душпастирській праці.
Ось він титулярний архиєпископ Серри і коадьютор з правом наслідства (25 листопада 1939 р.) у Львові; ось він стає митрополитом у цьому осідку 1 листопада 1944 р. Проходить найважчий період довгої проби хреста. Дня 11 квітня 1945 р. його арештовують і засуджують на 8 років ув’язнення та примусових робіт, що їх він провів у різних таборах в Сибірі, в Полярії, Азії та Мордовії.
У 1953 р. його знову засуджено на заслання у Сибір на неозначений час. Третій раз він був засуджений у 1957 р. на 7 років ув’язнення та примусових робіт. І ще четвертий раз засуджують його в 1962 р. до найважчої в’язниці в Мордовії. Звідти — несподіване визволення в 1962 р.
Переходячи періоди героїчного й повного муки життя Кардинала Сліпого, доводиться поставити питання, чому людям, хоч усі вони брати, чому то їм так важко жити разом, розмовляти, любити? Чому їм заборонено вірити? Напевно не можуть пояснити тих проблем ні романтична лірика поетів, ні примхуваті розмови світських гуманістів. Тільки приймаючи Христа, можна зрозуміти, чому треба цього терпіння, що приносить спасення. «Якщо переслідували мене, переслідуватимуть і вас» (Ів. 15, 20).
Розум, освітлений вірою, знає богословські причини Божого діяння таким саме способом і розуміє, що одинокою ціллю життя, справді гідної людини, це любити Бога і виконувати Його волю у забутих саванах, у шпитальному ліжку, в жалюгідній самоті в’язниці чи містичній тиші манастиря.
Все таки ми призадумуємось і терпимо.
Християнин терпить на вид катаклізмів історії. Чому існує оцей заплутаний вузол людських актів? Чому така доля, що веде народи до нещасть, різні, концентраційних таборів, пірвання, до макабричного танцю мертвих? Чому расові інтереси, комерційні, інтереси панування, помилкових ідеологій так стрясають народами, мов рука велетня, що перевертає пішаків на величезній шахівниці?
Від помилок стародавнього невільництва, від страхіть Джінґіз-Хана до турецьких масакр, від переселення народів до масового винищування, до антисемітизму, до антикатолицизму — що за жахливий лет виконує історія своїми чорними крилами!
Але чому дійсність мусить бути такою? Яке значення має комуністична імперія? Яка трагічна доля кидає народи й одиниці в руки диктаторів? Наслідники Сталіна, Мао-Це-Дуна, такий, як Фідель Кастро — що ще принесуть вони людству? І яка доля іншим садистичним і жорстоким рухом приводить До загибелі стількох невинних істот і дозволяє тріюмфувати деспотам? Чи існує плян, проект, на якому мають бути представлені політичні дії, пакти, союзи, міжнародні рішення, що залишаються мертвою буквою, коли йде про оборону людських прав перед можновладцями?
Різні політики, розвій держав, націй, народів; зміна режимів, новий вигляд географічних мап, що приходить кілька разів у кожному столітті — все це, здається, діється зовсім автономним способом, суто людським, відірваним від впливу чи від директиви «ласки» або від Божої волі: люди видаються абсолютними суддями, ніким не контрольованими.
Видається, що амбіція, еґоїзм, жадоба влади панують без спротиву. Це турбуюча дійсність. Історія із своїми абсурдними катаклізмами розплутується, так виглядає, перед обличчям Христа, що видається, немов байдужим та добровільно безсилим. Богословію історії оплачують цінною монетою, віри. А віру нерідко — мучеництвом. Та навіть і богослови із своїми томами не можуть нам сказати багато, коли роздратований дух питається про «причину» тієї таємної та жахливої «історії».
Тільки Євангелій може нам дещо сказати, тільки Святий може нам відтінити невідомі Божі пляни. Філософ вносить плутанину своїми теоріями; поет засмучує нас своїми сльозами; тільки Святий викликає в нас довір’я, бо в ньому знаходимо терпіння і разом радість віри в Бога, що нас любить крізь заслону численних та заплутаних феноменів історії.
Християнин відчуває абсолютну конечність стати коло Христа, коло Його терня, Його крови, Його хреста. Приклад Кардинала Сліпого навчає цього. Навчає з катедри, з книжок, з казальниці та з в’язниці. Кардинал Сліпий мав у терпінні вигляд того, що не терпить. Або краще, він сприймав терпіння, як нормальний факт, річ, що належала до нього, свою річ. Відокремлений від світу, він не нарікав на самоті, серед болю, серед браку всього, навіть браку потіхи від людського слова. Одначе, ідеал «Хай прийде царство Твоє» — був, незважаючи на все, поштовхом для його дії та силою в його терпіннях. Що це є в’язниця, невдача в очах людей? Ніщо. Те, що важне, це залишиться завдяки Божій ласці, у стоячій поставі перед очима Отця.
Мати Божа була його світлом і потіхою. Він боронив Її в переслідуванні; врятував її ікони. Невіруючі його часу горлали люто, мов іконоклясти давніх часів. Він любив Богородицю дуже глибоко, був її сміливим лицарем, мужнім, незмученим. Ніщо в житті, серед терпінь, не було для нього солодше, ніж любов до Богородиці.
Його найбільша таємниця — це життя в молитві. І скільки то може нам сказати його життя молитви! Нам, священикам, що займаємося спасенням світу. Без молитви і життя ласки не можемо рішуче нічого зробити, ні для цього, ні для того світу. Архиєпископ Сліпий не переставав ніколи повторяти під час свого внутрішнього та зовнішнього терпіння: Життя молитви! Життя молитви! Він молився устами, фізичним болем, переважно під час тих 20 років, без нарікання. Він молився серед духового болю, завжди. Якщо молитва є чистотою інтенції, бажанням прийняти Божу волю, а Боже царство – одинокою ціллю кожної боротьби, тоді напевно ув’язнений архиєпископ молився безперестанку.
Я скінчив говорити про нього. Моя промова буде напевно нудна, як промова того, що не жив на висоті героїзму того, про кого говорить. Та коли вже кінчаю свої слова, мені випливає з серця така молитва:
«Будь прославлений, Господи, за Кардинала Сліпого, який, мов брат-вогонь*, освічує нас вночі, вогонь, що приємний, і твердий, і сильний.
«Будь прославлений, Господи, за Твого вірного слугу, Кардинала Сліпого, який, мов сестра-вода*, був дуже корисний, і покірний, і цінний.
«Будь прославлений, Господи, за героїзм цього довгого і повного терпінь життя, бо Твоя є хвала, слава і честь, о Всевишній, о Всемогучий, о добрий Господи!».
Переклад Б. Лончини
* Промовець уживає у цих порівняннях висловів, взятих із «Гимну сотворінь» св. Франческа з Ассізі (1182-1226). Це святий, це перший великий ліричний поет в історії італійської літератури. Він називає вогонь «братом», а воду «сестрою».
