26 серпня минулого року було утворено Світовий Християнський Конгрес мирян Української Греко-католицької Церкви. За час, що проминув, зроблено не так вже й багато, може, навіть зовсім мало, але дещо зроблено. Насамперед, утворено первинні осередки нашої організації в 13 областях України, зареєстровано Конгрес як міжнародню громадську організацію в Міністерстві юстиції України.
Ми одержали приміщення під офіс у Львові (290005, вул. Миколи Вороного, 3), почалися перші кроки справді організаційної структуризації Конгресу, проведено кілька багатолюдних громадських акцій на захист УГКЦ. Сьогодні ми підійшли до вироблення і затвердження своєї програми.
Мирянські організації в Україні були колись і різноманітними, і численними, і найактивнішими членами нашої Церкви. В умовах жорстокого знищення Церкви тоталітарним комуністичним режимом усі вони були також знищені.
Нам випало сьогодні підніматися з руїн, відновлювати нашу Церкву, віру, наново будувати державу, творити нову модель економіки, утверджувати нові політичні національні програми, відроджувати християнську мораль, культуру.
Першочерговим завданням стало відродження Української Церкви. Без Церкви та її мирянських організацій неможливе духовне відродження народу, без них не можемо зробити буквально нічого, позаяк наше суспільство душевно хворе, його роздирають на частки десятки глибоких протиріч. Навіть те, що для інших народів є найелементарнішим фактором буття, першоосновою консолідації, — для нас служить предметом конфліктів.
Візьмім такі самоочевидні для інших народів речі, як відчуття національної приналежности, віри, мови, культурних традицій, усвідомлення причетности до рідної землі, народу, Батьківщини.
Кажуть, що Китай, де ще зовсім недавно люди вмирали з голоду, здобувся тепер на достаток, модернізував своє виробництво. Але ж бо у Китаї живуть насамперед китайці. І коли їхній великий Кормчий сказав, що горобці скльовують частину врожаю рижу, вони дружно зібралися, вдень і вночі ганялися за нещасними горобцями, поки не знищили їх поголівно. А заклик розвивати домашню металюрґію! Китайці вмить наварганили гори чавуну, який, щоправда, не годився для виробництва, але зате — яка одностайність! Нам таке і не снилося!
Або наші сусіди поляки. В останні два десятиліття вони також переживали чималі економічні труднощі, але жоден поляк не говорив, що йому не потрібна державна незалежність, бо поляк усвідомлює себе перш за все поляком, католиком, розмовляє польською мовою, дихає озоном ідеалу польськости — невід’ємних атрибутів її історії, культури, нізащо не віддасть жодної п’яді своєї землі, більше того — ще чужу схильний назвати своєю.
А ми, що ж ми? Для нас, українців, християнська віра стала ареною безперестанних чвар, сварок, кривавих побоїщ, ненависти, злоби, протистояння. Рідний брат йде проти брата, діти проти батьків. Для нас українська мова — це також причина розбрату, предмет нашого болю, бо вона і далі продовжує зневажатися і витіснятися уже і в незалежній, самостійній Українській Державі. Все настійливіше ставиться вимога двомовности, що означає не що інше, як утвердження російської одномовности на значних теренах нашої землі.
У нас знову постала проблема автономізації, що означає не що інше, як можливість нового розшматування української землі. Дає себе знати споконвічна українська кривда — розчленованість між сусідніми державами, різний історичний досвід, традиції, точки притягання.
При кволій немічності наших засобів масової інформації ми ще довго, мабуть, будемо дихати російськомовною, ворожою до всього українського, атмосферою московської пропаганди.
Ще донедавна єдина Православна Церква в Україні розкололася сьогодні на 4 основні відлами, в середині яких є і свої протистояння. Це РПЦ, що безпосередньо підпорядковується Московському Патріярхові, УПЦ на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом), а також при деякій адміністративній автономії підлягає під юрисдикцію Московського Патріярхату, УПЦ — Київський Патріярхат, яку тепер очолюють митрополит Філарет (Денисенко) і Володимир (Романюк) — обидва позбавлені сану, перший — Синодом у Москві, другий — покійним нині Патріярхом Мстиславом, і УАПЦ, яка не приєдналася до Київського Патріярхату. Арена релігійного протистояння переміщається нині з Галичини на Придніпров’я.
Ще зовсім недавно ми безмежно раділи, спостерігаючи, як наші храми не можуть умістити всіх, що прагнуть потрапити на молитву. Виявляється, що чимало з них залишаються у душах своїх темними, непросвіченими Духом Святим.
Ми приходимо до свого релігійного ренесансу від душевної витончености й спотворености самої сутности людини. Тому релігійність наших сучасників є часто лише зовнішнім ритуальним виявом. Свята Літургія для багатьох наших співвітчизників якщо і стає очищенням душі, то хіба лише на якусь мить (або й зовсім не стає), бо, вийшовши з церкви після Служби Божої, православні по-звірячому розправляються з такими самими християнами, як і самі, але греко-католицької конфесії.
Якби я оприлюднив деякі листи, які я одержую у Верховній Раді, ви б жахнулися. Нас, греко-католиків, автори цих листів називають зрадниками, запроданцями, поляками (назву католик виводять від слова «кат») — і це ще найлагідніші означення, бо все решта — така густа кацапська матерщина і похабщина, яка просто непридатна аби її оприлюднювати. А письмо, грамотність! Рука, що пише такого листа, звичніша встократ тримати лопату, сокиру, косу, ніж тендітне учнівське автоперо з фіолетовим чорнилом, якого вона не тримала либонь з добрих кілька десятиліть. А тим не менше бере, пише, посилає свою переповнену злобою сатанинську базгранину у парлямент, народнім депутатам, вважає, що має право (і обов’язок) вичитувати, клясти, повчати, ненавидіти, наставляти на розум, давати лекції розуміння нашої трагічної історії професійним історикам. Господи, що це з нашими людьми довкола нас діється? Ще в роки Другої світової війни у листі-посланні до галичан митрополит Андрей Шептицький писав: «Навіть тоді, коли ті ненависті й ворожнечі не доведені ще до крайніх проявів душегубства, є вони всенароднім нещастям та шкодять народові більше, ніж найзавзятіші вороги. Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям вороги, що себе взаємно ненавидять і навіть не встилаються тої ненависти! Як довго не буде між нами християнської єдности, так довго й найслабший противник буде від нас сильніший! Як довго в національних справах більше пам’ятати будуть українці про власне індивідуальне добро, так довго загальна справа не буде могти успішно розвиватися. Бо тої загальної справи просто не буде, бо не буде її в свідомості і в совісті людей!». Проблеми, підняті тут Слугою Божим, є актуальними для нас і сьогодні. Нам так далеко до всеосяжної мудрости «Нагорної проповіді», як і тоді, коли її виголошував сам Учитель перед народом: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назовуться». То коли ж дійдемо до усвідомлення тієї взаємної любови, до якої закликає Христос?:«А я вам кажу: любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі… Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» (Матвія, 5: 44, 48). Коли ж то ми досягнемо такої досконалости? Та вони й якою б не була нинішня доба, не втрачаймо надії і працюймо. І праця наша не пропаде марно. Не будьмо тими, яких Він називав «маловірними».
Просвічення Духом Святим, активне сприйняття науки Христової — це не лише віра, релігія. Це ще й суспільна етика, мораль, правила поведінки людини у щоденному житті, практичній буденщині. Тому наш Конгрес має все зробити для того, аби християнство увійшло у свідомість наших співвітчизників, як незаперечні нормативи соціяльних категорій і побутових норм. Навіть тоді, коли сама людина про це і не задумується.
Гармонійний розвиток суспільства може бути влаштований лише при гармонійному поєднанні звичаєвого права і писаного закону. Звичаєве право старше за прийнятий від імени держави закон, бо уже в первісному суспільстві існувало поняття «табу«, себто усвідомлення того, що можна, а чого не можна, що дозволяється освяченими предками традиціями, а чого допускати не слід.
У науці Христа воно знайшло остаточне завершення, а Йому було передане від Отця Всевишнього, що послав Його на землю спасення нашого ради. Звертаючись до тих, що зібралися на горі послухати Його науки. Христос застерігає від словесного лукавства, словоблудства, переконує не піддаватися на спокуси лицемірства: «Ваше ж слово хай буде: «так-так», «ні-ні». А що більше понад це, то те від лукавого» (Матвія, 5:37).
Почнім і сьогодні з цього. Багато хто з старших людей ще пам’ятають, як, власне, оця заповідь була визначальною для наших краян. Правдомовність була для них понад усе, а значить — чесність, справедливість, доброта, співстраждання до ближнього. Ці люди, коли говорили «так», то це справді було «так», а коли говорили «ні», то це також було однозначною категоричною постановою.
Полагодження наших мирянських релігійних справ буде неможливим без повної регабілітації нашої Церкви, репресованої більшовицьким тоталітарним режимом, і повернення їй усіх прав і конфіскованого майна, зокрема храмів.
Ще раз хочу висловити нашу позицію. Поки що в тих населених пунктах, де є один храм, а частина громадян хоче залишатися і далі православними, єдиним цивілізованим засобом вирішення цього питання є почергові Богослуження. Як ви знаєте, миряни нашої Церкви погоджуються на таку почерговість. На Львівщині сьогодні є 55 церков, які передані греко-католикам, і, за їхньою згодою, ними користуються для своїх Богослужень і православні. Одначе, на аналогічні кроки православні, за намовою своїх священиків та ієрархів, не погоджуються. При вирішенні питання про володіння храмом православних найчастіше висувається аргумент, що їхні батьки його також будували. Але ж храм — це не просто звичайна собі будівля чи культова споруда, як прийнято називати в юридичних документах, себто це не є нерухоме майно, за яке може вестися судове домагання. Храм — це Дім Молитви, його будує Церква, ота, яка пишеться з великої літери, для служіння Богові мирян даної конкретної віри. При її будівництві, згідно з Євангелієм, освячується наріжний камінь, після завершення будівництва ієрархи даної Церкви освячують храм. Таким чином він стає Святинею для тих, хто збудував його й освятив во ім’я Господа. То хіба це нормально, коли храм у Прилбичах — родинному селі Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, до котрого ходили його предки, де він відслужив свою першу Святу Літургію у священичому сані, захопили православні і не пускають туди греко-католиків? А коли нещодавно греко-католикам передали капличку на церковному подвір’ї (історико-архітектурна пам’ятка ХVIІ століття), то православні, збігшись із ломами і сокирами, зруйнували її? Хіба це нормально, що храм у селі Сердиця Пустомитівського району на Львівщині, збудований і освячений у 1923 році в ім’я ревного проповідника унії, греко-католицького Святого Йосафата Кунцевича (до трьохсотліття його мученицької смерти), перебуває нині в користуванні православних? Священномученика Йосафата православні вбили в 1623 році 12 листопада у Полоцьку, а 29 червня 1867 р. папською буллею він був зарахований до списку Святих Мучеників, але у нас, в У країні, він карається досі, бо його вірних б’ють криваво і не пускають навіть на подвір’я церкви його імени (до речі, як мало ми робимо для утвердження його культу в нинішній ювілейний рік!).
Коли римляни остаточно завоювали Ізраїль у 73 році, то найперше, що вони вчинили — так це перетворили Головну Синагогу в Єрусалимі у Храм Зевса, чим завдали найглибшої образи релігійним почуттям євреїв. їм дозволялося раз на рік збиратися біля стін своєї Святині і плакати. Стіна Плачу, як пам’ять про ті часи і поганьблену честь, існує в Єрусалимі по сей день, і євреї донині ходять до неї плакати. У нас у такі «Стіни Плачу» перетворилася величезна кількість храмів, що належали до 1946 року Українській Греко-католицькій Церкві.
Наш Конгрес має стати найактивнішим і голосним речником помісности нашої Церкви і її Патріярхального устрою, за які ми чомусь мусимо вперто боротися. Чому? Проти кого? Чому Апостольська Столиця не розуміє не лише наших, але і своїх власних потреб у цьому? Ви, мабуть, пам’ятаєте привітальні слова, з якими Глава нашої Церкви, Блаженніший Мирослав-Іван, Кардинал Любачівський звернувся до нашої наукової конференції 25 серпня 1992 p., коли був організаційно оформлений Світовий Християнський Конгрес: «Донедавна в більшості наш мирянський рух боровся за визнання патріярхату УГКЦ. Сьогодні ввесь наш єпископат в Україні й на поселеннях стоїть на цій позиції, і ми докладаємо зі своєї сторони всіх зусиль, щоб врешті Римський Архиєрей остаточно визнав нашу Церкву, як патріяршу». Справа не полагоджена і донині. Недавно Блаженніший зробив заяву з приводу неапробації Ватиканом рішень минулорічного Синоду УГКЦ. Внаслідок відсутности Помісного Статуту і Патріяршого Достоїнства нашу Церкву розламують і по шматках віддирають від єдиного центру. Під загрозою УГК Церква у Польщі, на Закарпатті, у Словаччині, Сербії, Хорватії, Боснії і Герцеговині. Українська Помісна Церква, завершена юрисдикцією Патріярхату, має стати не тільки могутнім фактором духовно-національного відродження, але й моделлю християнської єдности поміж Сходом і Заходом.
Нашою гльобальною ідеєю має стати екуменічний рух, прагнення до поєднання українських церков усіх напрямків, у дусі прагнень митрополитів Веньямина Рутського, Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого, роз’яснення усім позиції нашої Церкви у цьому питанні, вироблені торік учасниками Синоду. У зверненні Синоду до українського народу, зокрема, говориться: «Ми відчули не тільки єдність нашої Церкви в Україні і на поселеннях, ми відчули і тугу за єдністю усіх наших Церков. Бо Українська Церква, хоч сьогодні так розділена, а має вона всі історичні і богословські основи стати знову одною. Нас єднає спільне київське походження, Свято-Володимирське благочестя, візантійский обряд, одна народня мова і одна спадщина християнської віри, поставлена на джерельних її основах Святою Письма, Літургії і Традицій Святих Отців Церкви».
Українська Греко-католицька Церква (або Українська Католицька Церква Східнього Обряду) стала феноменом в історії, власне, завдяки своєму обрядово-догматичному синкретизму, оскільки ввібрала в себе й синтезувала особливості як Західньої, так і Східньої Церков. При нашому входженні у західній вільний світ вона може бути нашим мандатом на довіру, найефективнішим посередником між світськими і духовними інституціями, поміж Церквою і Державою, поміж мирянами і владою.
Михайло Косів,
Співголова СХК. Львів
